Тонкий прошарок реформаторів захищає Україну від скочування назад
В Україні завершився певний етап. Три роки від початку Революції гідності. Три роки реформ. Тепер важливо зрозуміти, що робити далі. Сьогодні в країні тонка червона лінія небагатьох реформаторів, які продовжують працювати на держслужбі, захищає нашу країну від реваншу
Про це пише в опініон-колонці для Нового врємєні викладач Києво-Могилянської бізнес-школи, співзасновник проекту Нова Країна Валерій Пекар.
"Сьогодні в українському суспільстві є відчуття, що завершився певний етап і треба підбити підсумки. Три роки від початку Революції гідності. Три роки реформ. Безглуздо сперечатися, що переважає — #зрада чи #перемога. Важливо зрозуміти, якими були ці три роки, чому не вдалося і що робити далі", - пише Пекар.
Реформатори прийшли у владу після Майдану невеликим числом (кілька сотень людей, а не тисячі), з романтичними настроями, без підготовки (не розуміючи, що там зустрінеться і як воно працює), не згуртованою командою, а часто набором одинаків, яким довелося знайомитися вже під час атаки.
"Більшість бійців першої хвилі або звільнилися, або залишили свої посади через виснаження фінансової подушки, емоційне вигорання і неможливість досягти результату", - пише він.
наприклад, Інна Совсун перейшла з державної роботи на недержавну
Слабкість нинішньої системи державного управління неминуче призведе до її колапсу. Інституціональний колапс — це коли виклики різко зростають, а здатність відповідати на них різко знижується. Прикладом такого колапсу була наша армія зразка весни 2014 року, і коли розрив між викликами і здібностями став надто великим, десятки тисяч людей пішли на фронт і закрили його своїми грудьми, часом у буквальному значенні слова. Сьогодні, незважаючи на пророслі з минулого процедури, правила і генеральські лампаси, це вже нова армія — нові люди, нові цінності, нова сила.
Приблизно такий колапс станеться в найближчому майбутньому з усією державною машиною. Багато міністерств і регіональних адміністрацій вже колапсували, і зовні це добре видно. Інші ще тримаються, витягаючи на собі всю країну. Пострадянська система керівництва все одно завалиться — навіть без народних протестів, ворожих атак і кризового тиску вона руйнується сама по собі досить стрімко. Найголовніше — щоб у цей момент у нас була важка бригада, підготовлена до атаки. Хтось повинен буде підставити руки, щоб країна не розвалилася.
Читати колонку повністю можна тут
