За три роки зміни стали незворотними: підсумки Євромайдану від члена Нацради реформ
У своєму блозі на "Новому часі" громадський діяч, підприємець і член Національної ради реформ підбиває підсумки Євромайдану.
***
«Нічого не вийшло» — це явне перебільшення. Так, ми програли цей тайм, але не з нульовим рахунком. Я вірю, що ключові зміни, які були зроблені, — прозорі закупівлі, відкриті реєстри, електронні декларації, патрульна поліція, НАБУ, прозорий бюджет, фінансова децентралізація, реформа ринку газу із відмовою від російського імпорту, запуск судової реформи, модернізація армії тощо — є незворотними. Водночас відбулася найважливіша зміна — зміна у суспільній свідомості. Контроль влади, громадянська активність, добровільний поклик на захист країни, прискіплива увага суспільства до роботи уряду, парламенту, президента і судів перетворилися із прерогативи нечисленних активістів, із маргінального заняття на важливу частину життя мільйонів людей. І це точно незворотно.
Ми мусимо назавжди розпрощатися із дитячою казочкою про те, що добро перемагає зло у рішучому остаточному двобої. Дорослий погляд полягає у тому, що, за словами Ґете, «лиш той життя і волі гідний, хто б'ється день у день за них». Рішучого двобою не буде, і навіть після проміжної перемоги не можна розслабитися і повернутися до звичайного життя, як це зробили українці після Помаранчевої революції. Основна відмінність 2014 року від 2005-го — ми не пішли додому у своїх справах. І це запорука остаточної перемоги.
У ці дні ми підбиваємо підсумки трьох років суспільної трансформації. Попри розчарування і нездійснені мрії, Україна вийшла з небуття, в якому перебувала 20 років, і помаленьку вирушила у свій шлях із середньовіччя до сучасності. Цей шлях не буде легким, але він незворотній.
— Якщо повернутися до того, що у нас не вийшло — то чому і, звісно, хто винен?
— Прийнято вважати, що причина наших поразок полягає у тому, що при владі опинилися носії старих цінностей, які, звичайно, не мають політичної волі до кардинальних змін. Але як вони там опинилися? Їх вибрав народ, переважна частина якого живе цінностями стабільності і порядку, чекає турботи від тих, хто згори, толерує корупцію та не готова взяти на себе відповідальність за власне життя. Зрозуміло, що реформи несумісні зі стабільністю, корупція та очікування добра згори несумісні з громадянською відповідальністю.
Треба розуміти, що в усіх Майданах разом узятих, в усіх волонтерських, добровольчих та реформаторських рухах сумарно брало участь десь 15-20% населення. Ця активна меншість і визначає вектор розвитку країни, напрямок нашого руху. Натомість пасивна більшість визначає його темп. Не змінивши цей баланс, не перетягнувши на наш бік хоча би ще 10% із пасивної більшості, ми не зможемо підвищити темп руху. Нам треба перемикати нашу коробку передач на наступну, бо інакше швидше не поїдемо.
Неуспіх реформ має низку об'єктивних та суб'єктивних причин. Тут і бажання одних груп максимально контролювати процес, і прагнення їхніх опонентів зробити все ідеально, втрачаючи дорогоцінний темп, і спротив середньої ланки бюрократії.
Як не дивно, серед об’єктивних причин є наша відданість демократичним цінностям, що призводить до розтягування процедур та присутності в парламенті явних ворогів української державності, бо вони представляють власний електорат. Тут і прорахунки та особисті амбіції нових політиків. Френсіс Фукуяма вчив нас поменше використовувати словосполучення «політична воля». Коли спільний тиск західних партнерів та українського громадянського суспільства стає достатньо високим, перемога невідворотна. Власне, як кажуть, коаліція за реформи у нас — це не якісь партії в парламенті, а громадські організації, західні посольства та МВФ.
Повністю блог можна прочитати тут
