Блог з окупованого Луганська: назад у 90-ті
Як жити, аби вижити? Запитання, яке лунає у транспорті і на зупинках, про це зараз говорять усі. Говорять з літа 2014-го, сподіваючись знайти відповідь і свій шлях, якщо не до заможності, то хоча б до простого виживання в умовах "республіки", - пише Яна Вікторова для ВВС
У вересні 2014-го року на базар було не пробитися. Брали лише за рекомендаціями і з досвідом аналогічної роботи - на такому ж товарі. У єдиній на той час місцевій газеті "Луганск XXI век" навіть з'явилося оголошення про вакансію продавця на базарі із нотаткою "усім, хто без досвіду, не турбувати". На базар кинулися багато - всі пам'ятали, що пережили 90-ті саме завдяки торгівлі. Але ринок виявився заповненим.
Система торгівлі була налагодженою, і нові вливання робочої сили не були потрібні. Я зустріла свою приятельку у жовтні 2014-го року чорною від засмаги. Виявляється, вона із приятелем щодня торгувала цигарками. Багатшими не стали, але вижили. Грошей їм вистачало на їжу.
Найбільш підприємливі почали возити товар з України, Росії, Білорусі. Простіший люд перекуповував товар на одному ринку і продавав на іншому. Ринок, як і в 90-ті, гарантував "живі" гроші.
Тим паче, що система дисконтів виявилася у "республіці" нежиттєздатною, а супермаркети стояли з пустими площами і пустими полицями. Заповнити крамом ятку на ринку виявилося набагато простіше, аніж великий супермаркет.
Одного разу я здивувалася ятці з антибіотиками, якими торгувала якась старенька навіть не на ринку, а просто на пішохідній доріжці у спальному районі міста. У неї були ще ліки від застуди і кашлю...
Як же я пошкодувала потім, що не купила всього цього - в аптеках нічого не було ще довго. Ще одне зі здивувань - горілка і пиво на ятках ринкових торговців. Стоїть хлопчина, торгує горілкою. Звичайно, без документів. Але беруть!
За одне лише літо 2014-го ми повернулися семимильними кроками у 90-ті, як на швидкісній машині часу. Як і багато хто, я брала сосиски і ковбасу із багажників легкових авто на ринку. Дебелі продавці запевняли мене, що товар привезли з Харкова, і він винятково свіжий. Космічні ціни! Відчуття повного хаосу, неймовірної дорожнечі і дефіциту.
Хто зумів зорієнтуватися у цьому, піднявся, як у 90-ті.
Один із екстремальних - втім, цілком виправданих видів заробітку зараз - доправляти вантажі. Що дорожчий вантаж, то вищий відсоток кур'єрові. Найцінніше - запчастини до побутової техніки. Компресори, фільтри, деталі.
Вибору техніки в принципі немає - звідки? Можна пошукати б/в на інтернет-порталах на зразок Slando. Можна піти у "Фокстрот". Зайти і знепритомніти: майже нічого немає, а те, що є, небувало дороге. Настільки дороге, що приміряти це на свій бюджет практично неможливо.
Тому і несуть до майстерень усе, навіть те, що викинути було слід іще у минулому житті. А там вже замовляють запчастини. Замовляють у Києві, звідки їх переправляють до Сєвєродонецька, а вже звідти хитромудрими маршрутами і потаємними стежинами - до нас. Везуть кур'єри. Майстри розповідають, що прогоріти на цьому легко. В одного кур'єра серед заморожених курей знайшли три компресори. Відкупився 10 тисячами гривень. Більше не возить запчастини. А все тому, що "військовий" знав, що це і скільки коштує.
Іще приклад - возити дрібні запчастини у крупах. Також знаходять, забирають, штрафують. Возили човнами через Донець. Після того, як два човни пішли на дно, не возять. Я фільтр на пилосмок чекаю вже півроку. Десь він на шляху... Все, що зараз ламається, веде не лише до майстерні, але й до неврозів. Самі майстри сервісних центрів радять - ремонтуйте, дешевше вийде у багато разів, аніж купити. І техніці продовжують життя до наступного стрибка напруги.
Влітку 2015-го мене привабило оголошення - лаконічно, просто, зрозуміло, а головне - неймовірно актуально: "Продам ручний насос". Я зателефонувала - нас ще лихоманило, що можемо зненацька залишитися без води. Відповів юнак. Сказав, що продає насос, який змайстрував сам для тещі, але теща виїхала. Я попросила його приїхати, подивитися на ситуацію із нашою свердловиною. Пізніше виявилося, що ручні насоси вони з колегою роблять просто "пачками" - послуга була на піку популярності влітку. Самі встановлюють, знаються на свердловинах, і взагалі беруться за все.
Ще трішки пізніше виявилося, що заповзятливі хлопці (до них було просто не пробитися у черзі замовлень) - викладачі одного з місцевих вишів, які не мають вченого ступеня, але "з руками". Вони натрапили на золоту жилу того літа - люд переживав кризу з водою і був ладен віддати останнє, аби більше не ходити за нею кілометри. Не впевнена, що ми встановили хороший насос - він сталевий, а значить нестійкий взимку, але того літа ми цього не знали, а його купівля була радше фактором психологічним - захистом від можливих перебоїв із гарячою водою.
На усіх оголошеннях цих хлопців у моєму районі тоді були відірвані номери телефонів - про ручний насос думали всі навколо. У вересні 2015-го ми зустріли знайомих, яким, як і багатьом, похвалилися нашим насосом. Вони зітхнули: "А ми свою свердловину проїли...". Виявляється, відкладені на буріння свердловини 20 тисяч гривень вони витратили на їжу за ті півроку, впродовж яких нікому з бюджетників не платили. Так, буріння свердловини - також шлях до успіху і підйому для багатьох, хто зметикував, що до чого. Багато хто кидався бурити свердловини, повівшись на яскраві оголошення на білбордах. Ця послуга також у дусі часу і популярна досі.
Взагалі все, пов'язане із водою - найбазовішою потребою людини - приносить прибуток. Воду купують пляшками у кіосках "Водомир", які, як і до війни, гарантують якість своїм іменем та репутацією (попри те, що воду до війни возили із власного виробництва у Станиці Луганській, а зараз качають зі свердловини на території складів фірми промисловому районі Луганська). Але це деталі... Воду беруть, вірять, що якісна, як і раніше. А багато із фірмових машин "Водомира" на службі "війська" - возять воду у "військові" підрозділи. Певно, вони взяті на потреби "армії" назавжди. Але це зовсім інша історія.
