Ми надто легко віддаємо власну аристократію полякам і росіянам
Історія невдах і різунів. Так можна було б назвати українську історію, написану з класових позицій, - пише у своїй статті Василь Расевич на Захід.нет
Та що гріха таїти – якщо забрати з опису подій XVI-XVIII ст. штучну патріотично-романтичну риторику, то в результаті отримаємо історію соціальних низів, які тільки те й робили, що страждали, бунтували, повставали та вбивали. При цьому не маючи ані конкретної мети, ні програми подальшої організації життя, ні уявлення про те, на яких морально-етичних принципах базується спільнота. На цю тему треба було б написати томи. Зокрема чесно зізнатися, що наш сучасний український історичний наратив мало чим відрізняється від радянського. Зізнатися в тому, що наші історики-інтелектуали, які звільнилися від класового підходу, так і не змогли запропонувати суспільству нового історичного канону. Одним, можливо, завадила інтелектуальна лінь, а іншим забракло відваги відкрито виступити із закликом деконструювати класовий історичний канон.
До пори до часу використання радянського класового підходу до української історії не дуже й шкодило, бо держава, по суті, залишалася радянською. Але виклики, поставлені Помаранчевою революцією та Революцією гідності, промовисто сигналізують, що з історією, в якій є місце тільки соціальним низам, козакам, гайдамакам та повстанцям потрібно щось робити. Тим більше, що цю «бунтарську» історію кладуть в основу сучасної історичної політики держави. Для того, щоб зрозуміти проблемність таких підходів, нам доведеться написати короткий вступ до історії проблеми.
Інтродукція в історію православно-селянських невдах
Як на мене, проблема криється у самому конструюванні української історії. Не знаю, чи готове сучасне українське суспільство сприйняти чи хоча б без емоцій задуматися над тим, чи потрібна нам аж так виразно класово забарвлена історія? Бо якщо глянути на той її варіант, що викладається у школі, а потім дублюється в університеті, то виявиться, що історія українців – це історія розбишак, гультіпак, погромників та колаборантів.
Дивно, але на академічному рівні є чудові дослідження з історії української шляхти, про форми співжиття в умовах релігійної та етнічної багатоманітності, механізми функціонування громадських і державних органів у Середньовіччі та ранньомодерний період. Але все це чомусь блякне у шкільних та університетських програмах, де виразно домінує класова модель. Ми і надалі викладаємо своїм дітям класову історію, зводячи українців до однієї соціальної групи – селян. Шляхтичів та аристократів тавруємо «зрадництвом», бо вони змінили конфесію, а отже, перейшли у табір ворога. Залишається запитати: а хто в умовах шляхетсько-монархічної влади тоді був «нашим»? Хто був носієм тієї справжньої, незаплямованої, української ідентичності? На жаль, «правильна» українська відповідь – знову ж таки селяни.
У колективній пам’яті українців селяни і надалі залишаються, вибачте за тавтологію, найбільш українськими українцями. Згідно з канонізованою ще Михайлом Грушевським українською концепцією історії, селяни завжди були носіями й оборонцями справжньої православної віри, не мирилися із соціальним та релігійним гнітом, а отже, і національним. Увага, тут і криється перша підміна понять. Таким висновком ми програмуємо наше молоде покоління на те, що українці – це соціальні низи, яких немилосердно експлуатували вороги, які, як правило, були іншої (не православної) віри та іншого етнічного походження. Ми дуже легко, оскільки влада ж не українська, віддаємо свою шляхту та аристократію полякам та росіянам. Так само чинимо з урядниками, чиновниками і військовими.
Обмежуючи «українців» селянами та православним кліром, який сам часто гарячково шукав, по чий бік стати, ми нехтуємо шляхтою, яка перейшла на римо-католицизм і разом з православними фанатиками того часу тавруємо уніатів, принаймні стаємо по боці їхніх вбивць та кривдників. А уніати того часу – це не просто міжконфесійний компроміс і досить цікаві перспективи на майбутнє, це також шанс вирватися за межі «русского міра». Тодішні уніати – це нові школи, видання книжок та наука. Уніати – це модернізуючий закостеніле українське суспільство чинник, це, якщо хочете, шанс врятуватися від прямої полонізації.
Зосередження української історії виключно на селянстві може мати безліч негативних наслідків для тих, хто з таким історичним багажем хоче вирушити в майбутнє. Сталося так, що селян в Середньовіччі та ранньомодерний період постійно експлуатували та визискували. Вони були майже безправними у відносинах зі своїми феодалами. Хто тільки не чинив їм шкоду! І це зовсім не український феномен. Так було скрізь: у Франції, Іспанії, Німеччині, Польщі. В Німеччині навіть вибухнула справжня Селянська війна (1524-1525), яка забрала майже 100 тис. людських життів. Але чомусь у Німеччині ніхто не ставить цю подію в основу національного історичного наративу, хоча ідейних підстав у німців набагато більше, ніж в українців.
Український феномен історіописання полягає в тому, що творці історичного ґранд-наративу «вичистили» його до стерильного селянського рівня. Звівши все до однієї соціальної групи, вони тим само змушують наступні покоління українців, які вивчають історію в школі, солідаризуватися з вічно експлуатованими селянами-невдахами. Разом з тим, ми прищеплюємо молодим українцям переконання, що справжнім патріотам непотрібно дотримуватися ніяких морально-етичних принципів. В ім’я ідеї соціальної справедливості (одного класу) вони мають право вбивати старих, дітей і жінок, тортурувати ворогів, вирізати цілі села та містечка. І все заради міфічної справедливості, яку повстанці навіть для себе так ніколи і не сформулювали. Ми не знаємо, як мала виглядати справедливість очільників Гайдамаччини Ґонти і Залізняка. Ми тільки знаємо, що, вчинивши Уманську різню, вони проголосили себе князями та отаманами.
Зрозуміло, що дітей треба вчити і співчуттю. У даному ж випадку ми можемо співчувати тяжкій долі селян, але не маємо права на ній зациклюватися, а тим більше – намагатися відновити соціальну справедливість заднім числом.
Ототожнення в українських підручниках соціального гніту з національним фатально впливало і впливає на українських патріотів. Вони виростали з соціально ексклюзивістським переконанням помститися за кривди, заподіяні українському народові, тобто селянам. А тепер уявімо собі, що цілі покоління поляків або іспанців виростають з переконанням помститися історичним магнатам за їхні знущання над селянами, екстраполюючи всю свою ненависть на далеких нащадків тих магнатів. Абсурд? Так, але цей абсурд і далі панує у наших шкільних підручниках. Він засідає в академічних кабінетах і на університетських кафедрах. Замість того, щоб переосмислити історію України, звільнити її від домінування соціальних аутсайдерів, більшість наших спеціалістів неухильно дотримуються – можливо, навіть не усвідомлюючи цього – марксистсько-ленінського класового підходу. Нова ж якість історії мала б полягати в тому, щоб не зводити все українство до маргіналізованої православно-селянської групи.
Славних прадідів поганих?
Відомо, що історична наука проникає в публічний простір кількома шляхами. Перший, найбільш ефективний і поширений, це викладання історії у школах. Які формулювання і підходи будуть закладені в дитячі голови, так воно десь і перетікатиме від покоління до покоління. Існують, правда, випадки, коли поруч з офіційними функціонують альтернативні знання, які формуються під впливом сім’ї, родинної та локальної історії. Є іще один важливий чинник впливу на колективну історичну свідомість суспільства – це історична політика держави. Це ті ж самі підручники, коммеморативні практики та фінансування різноманітних програм, проектів, урочистостей тощо.
Сучасну історичну політику української держави інакше як провальною назвати не можна. У часи Януковича, коли в цій площині орудував сумнозвісний міністр Табачник, вона була просто шкідливою. Тепер вона віддана на відкуп усіляким невігласам та аферистам. Складається враження, що Києву байдуже, що відбувається, наприклад, із коммеморацією на провінції. Невже високих урядовців, які осідлали старі кримінальні схеми і продовжують збагачуватися, не цікавить, яким нещастям для держави може обернутися встановлення в Умані пам’ятника «героям» Уманської різні – Ґонті і Залізняку?
Зрозуміло, що Гайдамаччина якнайбільше пасувала до радянського історичного канону. Українські селяни повстали і вирізали до ноги своїх експлуататорів. Правда, не уточнюючи, як експлуатували українців римо-католицькі та єврейські немовлята, яких «герої» любили настромлювати на свої піки. Тим більше не заморочували собі голову тим, яким чином, вирізаючи до ноги євреїв у синагозі, ґвалтуючи жінок та розрізаючи вагітним животи, а також масакруючи римо-католиків та уніатів, повстанці захищали православну віру.
Та чорт з нею, з тією радянською інтерпретацією! Гляньмо на проблему, як цього від нас вимагають ультра-патріоти, «українськими очима». В чому полягало геройство вчинку Ґонти, який зламав присягу і, будучи сотником надвірної міліції, яка мала захищати місто, перейшов на бік бандитів? Чому ми не задумуємося над тим, що, будучи звичайним селянином, Іван Ґонта дослужився до сотника і що таких ґонт було предостатньо. Чому ми маємо плекати симпатії у сучасних українців до зрадника, а не до тих, хто справно виконував присягу?
Таких «чому» може бути безліч. Але відповідь одна – тому, що в українській історичній свідомості панує радянсько-російсько-православна інтерпретація історії. Більш детальне роз’яснення цього феномену ми можемо отримати у короткому описі коммеморативних практик за останні кілька десятиліть. Ні для кого не таємниця, що Гайдамаччина була рухом, інспірованим Російською імперією. Спрямовувалася вона на ослаблення Барської конфедерації. Православний фанатик і заодно російський агент Мельхіседек Значко-Яворський настільки захопився антиунійною пропагандою, що навіть погодився стати курʼєром між Катериною ІІ та польським королем Станіславом Понятовським. Він не тільки представив польському королю «Екстракт деякої частини кривд», але й утік на Запоріжжя, будучи звинуваченим у шпигунстві на користь Росії та Запоріжжя. А там почав підбурювати козаків виступити на захист правдивої віри православної.
Почали поширюватися фальшиві поголоски про «золоту грамоту» від цариці на вирізання всіх поляків і євреїв, а заодно й уніатів. І це подіяло. Колишній чернець Мотронинського монастиря Максим Залізняк згуртував навколо себе ватагу із тисячі відчайдухів і рушив рятувати від ляхів, євреїв та уніатів православну віру. Подальший порятунок увійшов у всі історичні аннали під назвою Уманська різня. В ім’я православної віри, а з подальшими інтерпретаціями – соціальної та національної справедливості Іван Ґонта та Максим Залізняк вимордували майже двадцятитисячне населення Умані. Різали, вішали і палили всіх шляхтичів та їхні родини, вбивали євреїв, не милуючи ні старих, ні малих, ні жінок. Вирізали до трьох тисяч євреїв, які сховалися в синагозі. Також влаштували справжнє полювання за уніатами, особливо василіанськими учнями. І вбивали не тільки їх, але й тих, хто їх переховував. По собі «герої» залишили, без перебільшення, гори трупів та пролили ріки крові.
І що? Національний поет-пророк Тарас Шевченко написав дуже талановиту поему «Гайдамаки». Впевнений, що Шевченко навіть не думав, що хтось у майбутньому візьме на щит його талант і перетворить цю ганебну подію в українській історії на зразок для наслідування. Потім, у радянський час, почав творитися справжній культ гайдамаків. Вулиці Ґонти з’явилися у Львові, Києві, Житомирі, Дубні, Вінниці і навіть Умані. У Львові «серце» колишньої єврейської дільниці – Пляц Векслярський – назвали площею Коліївщини.
Продовжуючи радянсько-російську традицію, 24 жовтня 2009 року в Христинівці, що на Черкащині, на гроші меценатів було встановлено 12-метровий пам’ятник Іванові Ґонті. На відкритті виступили голова обласної адміністрації, архієпископ УПЦ КП та прес-секретар цієї ж церкви єпископ Євстратій. Про що ж говорили представники світської та духовної влади? Казали про те, що «пам’ятник нагадує, як в часи духовного і тілесного упадку єднався український народ». Говорили, що шляхта упокорювала наш народ і віддавала церкви єврейським орендарям, а Ґонта рятував наших людей. Єпископ Євстратій пішов ще далі – він поставив в один ряд борців за волю України Залізняка, Ґонту, Мазепу, Петлюру, Бандеру. На завершення додавши, вони всі боролися за свободу і незалежність свого люду. Фініта ля комедія.
Після поразки арабської коаліції, за якою стояв Радянський Союз, у війні проти Ізраїлю 1967 року, в нездорових головах радянських пропагандистів з’явився підступний план – встановити в Умані, на місці масакри, пам’ятник Ґонті та Залізняку. Проект почали розробляти 1968 року, але згодом зупинили. І от, в незалежній Україні, яка перебуває у стані війни і неймовірно потребує міжнародної підтримки, в Умані успішно реалізували радянський задум – встановили пам’ятник Ґонті та Залізняку. І зробили це в листопаді 2015 року. Якщо поляки вже навіть «призвичаїлися» до того, що українці одразу після виступу польського президента у Верховній Раді приймають закони, спрямовані на глорифікацію ОУН, то для хасидів, що кожного року десятками тисяч приїжджають на могилу цадика Нахмана, це буде диким «сюрпризом». Одним словом, створюємо проукраїнську коаліцію на міжнародному рівні…
А нашим правителям пора б уже зрозуміти, що історична політика – це також політика держави. І за неї доведеться відповідати.
Якщо комусь здається, що ми у себе вдома вправі ставити пам’ятники всім, кому заманеться, або якщо хтось скаже, що ми маємо повне право шанувати своїх національних героїв, то я пропоную тим «самостійникам» потім навіть не апелювати до міжнародної спільноти про допомогу. Якщо ви вважаєте героями тих, хто винищував тисячами мирне населення, то вам в інший бік. «Русскій мір» – ваше природне середовище. Він достатньо антизахідний, антикатолицький, антисемітський і антиукраїнський. У ньому панують свої морально-етичні принципи і єдино правильна віра. А Україні, сподіваюся, в інший бік.
