Як українські військові живуть у полоні понад рік - від Іловайська (ФОТО)
Двоє українських військових, які не змогли вийти з оточення під Іловайськом, уже рік перебувають у полоні - «на тому боці». Спочатку їх утримували у Сніжному, потім перевезли в Донецьк, а зовсім недавно – до Луганська.
Майор Сергій Фураєв
Страшно звикнути
Вперше автор матеріалу зустрівся із полоненими військовослужбовцями ЗСУ в Донецькому аеропорті в лютому. Вони разом із рятувальниками діставали з-під завалів тіла загиблих товаришів по службі. Без наручників, але під наглядом. Через кілька днів дозволили поспілкуватися з ними без присутності сторонніх.
Бесіда проходила без свідків і в окремій кімнаті, в будівлі, яку раніше займала донецька Служба безпеки України. Двоє співрозмовників - Артем Комісарчук і Сергій Фураєв на момент зустрічі вже півроку перебували у полоні.
Старший матрос Артем Комісарчук, військовослужбовець другого артилерійського мінометного дивізіону 51-ої окремої механізованої бригади, потрапив у засідку 24 серпня 2014 року. Майор Сергій Фураєв, командир цього ж підрозділу, не зміг вийти з оточення і здався у полон 26 серпня 2014 року. Обидва - під Іловайськом.
Разом із ними в полоні утримували ще близько ста бійців із 51-ої бригади. Їх усіх до кінця зими обміняли, розповіли Фураєв і Комісарчук.
Щодо самих майора і старшого матроса, вони й досі знаходяться в полоні. За інформацією учасників переговорів по звільненню полонених, обидва чоловіки були у списках на обмін, який зірвався минулого тижня.
Старший матрос Артем Комісарчук
Артему Комісарчуку на вигляд 25-30 років. Він, як і інші полонені, вдягнений у цивільне. Незважаючи на умови бесіди, розповідав багато. Про останній день бою під Іловайськом - у подробицях.
«Нас обстрілювали, скажімо так, колеги - артилерія. Техніка була повністю знищена, у нас були і «двохсоті», і «трьохсоті» були. І комбат прийняв рішення покинути дане місце. Ми просто завантажились в автівку та від'їхали - я не знаю, кілометрів на 8-7 десь. Сховалися в “зеленці” і застигли. Просто чекали, що далі буде.
Перед нами проїхала колона невідомої техніки. Точніше, техніка відома - це були десантні машини. Знаки були, але ми не могли розпізнати, кому вони належать. Вони проїхали, і я попросився у комбата взяти двох людей і піти на розвідку - зв'язку у нас не було. Просто близько 20 осіб без зв'язку, з мінімальним озброєнням, стрілецька зброя тільки і все. Ми виїхали в селище, проїхали далі, з мирним населенням поспілкувалися. Нас відвезли за селище, ми подивилися, що відбувається, я оцінив обстановку: більш-менш все спокійно. Двох людей залишив біля дороги - щоб дивитися, попередити якось, а сам повертався. І вернувся на транспорті, щоб людей своїх забрати. Люди збиралися, повинні були із “зеленки” вийти. А дорогою під'їхала знову ж та сама колона техніки. Встиг тільки по рації передати - «відставити»…
«Думки були різні - і граната була під руками, і прийняти бій. Але як логічно ти не оцінюй - це жертвопринесення в ім'я чого? Просто померти на дорозі. Підірвати гранату - це гріх на душу взяти, це самогубство, я вважаю. Ну все.
Далі дивлюся - на мене стрілки, снайпери, повністю весь підрозділ просто дивиться через приціл на мене. Логічно було підняти руки і здатися. Страшно було, звичайно, страшно».
Двома днями пізніше командир дивізіону, в якому служив Комісарчук, а також інші його товариші по службі, були вимушені здатися.
Майор Сергій Фураєв - другий зліва, у синій кофті
Худорлявий, спокійний і зважений - так виглядає майор Сергій Фураєв. Йому під сорок. Вдома - дружина, діти. Кадровий офіцер, мобілізований. У серпні 2014 року він зі своїм підрозділом вперше потрапив на війну. Він також згадує день, коли потрапив у полон.
«Душею якось відчувалося щось недобре, коли ми переїхали лінію розмежування, коли приїхали в Донецьку область. Це не тільки у мене - можете спитати».
Під час боїв під Іловайськом стало зрозуміло, що підрозділ більше не може тримати оборону, стверджує майор. Як командир, він міг піти раніше, але прийняв рішення залишитися зі своїми солдатами.
«У ніч з 23-го на 24-те почався масований обстріл позицій нашої батареї, яка стояла в районі населеного пункту Осикове. (...) Били точно, техніка була виведена з ладу практично вся, яка у нас була. Прийняли рішення переміститись до базового району, до населеного пункту Дзеркальне. Там знаходилося тилове забезпечення».
«Надійшла команда ще 24-го числа відходити дрібними групами. Командир нашої групи - він, скільки міг, з собою людей вивіз, тобто, вийшов з оточення. На одній машині, виходив полями. І я хотів іти, але, виявляється, у мене там залишилися люди. А кільце вже майже замкнулося».
«Для того, щоб вижити, було прийнято рішення здатися в полон. Колективом приймали рішення. Тому що оточення було щільне - з бойових машин обстрілювали, з танків обстрілювали, з артилерії, а у нас залишилася лише стрілецька зброя. Почався контрнаступ, нас оточили повністю і 26-го числа - ми два дні там були - нас взяли у полон».
Всього з 51-ої бригади в полон потрапили близько ста військових. З дивізіону Фураєва (там було 45 вояків) - 12, за час боїв поранені 13, загинули шестеро.
Артем Комісарчук опинився в одному розташуванні разом зі своїм командиром. Гірко жартує - «зрадів».
«Коли вперше побачив його - знаєте, і якась радість, що не один залишився, що хтось є... я вважаю його рідною людиною. І смуток, бо хтось іще потрапив з твого підрозділу в полон. А зараз ми - як одне ціле. Я намагаюся за ним подивитися, він мене - підтримати у хвилини, коли важко. Він чоловік морально сильний, дуже стійкий», - ділиться переживаннями Артем.
Уже перебуваючи в Донецьку командир дивізіону Сергій Фураєв неодноразово обмірковував рішення здатися в полон - усе намагався зрозуміти, чи правильно вчинив.
«Продовжувати далі ведення бойових дій було безглуздо. Рішення потрібно було приймати, тому що ситуація була критична. І рішення... По-моєму, я був правий. Зберегли життя людей - найголовніше. Йти далі не було сенсу. І самому піти - я не зміг би в очі дивитися... Я не те, щоб себе підношу...», - розмірковує Фураєв.
«Того дня у нас практично зв'язок зник, нічого не було. Ми запитували, які наші подальші дії. З боку частини (чули) - «тримайтеся, тримайтеся до останнього», потім - «займайте кругову оборону». Потім - «якщо є можливість - виходьте». Потім повністю зв'язок обірвався. (...) Вислали якогось парламентера. Нам дали 20 хвилин для збору і виходу», - згадує майор.
Комісарчук і Фураєв не розуміють, чому досі їх не обміняли, коли інші бійці з 51-й вже перебувають на українській стороні.
«Я не можу зрозуміти, що відбувається. Тому що Володимирович (Сергій Фураєв) і я - це двоє людей, які залишилися з 24 числа (серпня 2014) в полоні. Я не знаю... Одні кажуть - Україна не хоче забирати, інші кажуть - ополченці не хочуть віддавати. Ну ось так сидимо і чекаємо. Незрозумілі такі війни виходять», - ділиться Артем.
За цю війну для обох найстрашнішим стало звикнути: спочатку до стрілянини, до смерті товаришів по службі, до несвободи.
«Це завжди боляче, брудно, втрачаєш товаришів, намагаєшся вижити, - описує свої почуття командир. - Намагаєшся виконати наказ - ось це і є враження (від війни)».
«Коли потрапили перший раз під обстріл, страшно було, - згадує Комісарчук. - Коли періодично почали потрапляти - якось вже адаптувалися. Але коли потрапили під сильний вогонь... скажімо так, на війні атеїстів не буває.
Але коли потрапили в полон - із хлопцями спілкувалися, скажімо так, війна є війна. І смерть... Найстрашніше, що починаєш звикати до цього. Ми були на аеропорту (діставали з-під завалів тіла загиблих українських військових) - ви нас бачили. І ось лежить людина - “двохсотими” ми їх називаємо - і вже так в порядку речей сприймаєш. Я розумію, що це не нормально, але вже розумію, що старого життя не буде. До цього треба звикнути».
Усього в полоні станом на 12 липня 2015 року залишається 18 військовослужбовців - таку цифру офіційно назвали «Громадському» в Міністерстві оборони у відповідь на запит.
