Ті, хто називає себе радикалами, насправді дрімучі ретрогради. Про Правий сектор і Мукачево
Рішучість має бути в розриві шаблонів, а не в розриві селезінки.Справжні радикали - це не партія Ляшка, не «Правий сектор». Справжні радикали - ті, хто працює, не покладаючи рук, хто із завидним терпінням, що межує в нашій повсякденній свідомості з безумством, тягне свій реформаторський хрест, не шукаючи співчуття від натовпу, і не проклинаючи ворогів і зрадників.
Євген Якунов, Віктор Мішковський. Київ. Укрінформ
Революція - це завжди хірургічна операція, що вимагає швидкості, мінімуму травматичного втручання і довгої-довгої реабілітації. Ті, хто розмахує ножем з найменшого приводу і шматує все, що потрапить під руку, - не лікарі. Це - забійники худоби або патологоанатоми.
Виправдовуючи дії «Правого сектору» в Мукачевому, колеги переконують: на Майдані ми ж теж не були чистенькими перед законом і - як вдало все вийшло!
Ні, не вдало. Скільки людей, самовідданих і талановитих загинуло! Коли проливається кров чесних людей - це завжди невдало. Тому так довго Майдан і намагався не допустити кровопролиття. Тому так довго його берегли як простір мирного протесту. Не через боязкуватість лідерів, а розуміючи можливі наслідки.
Мудра людина тим і відрізняється від розумної, що друга прораховує ситуацію, а перша - її віддалені наслідки.
Але не вийшло без крові. Не з нашої вини. Не ми першими почали. Кров проливати - це завжди погано, просто іноді немає іншого виходу.
Чи був інший вихід розпочати боротьбу з корупцією в Мукачевому (якщо йшлося, дійсно, про боротьбу з контрабандою і корупцією)? Напевно, так.
Зараз здаються переконливими паралелі з долею Олександра Музичка. Рік тому він намотував на кулак краватку місцевого прокурора, а днями цього самого прокурора затримали на гарячому на хабарі. Причому, говорять, що затримував той самий «Сокіл», у перестрілці з яким загинув Музичко. Виходить, правий був Сашко Білий, ганяючи прокурора по кабінету?
Ні, не правий. Можливо, якби він не розпускав кулаки і не ходив по кабінетам з автоматом, а без зайвого шуму допоміг слідству, злив факти в пресу, загітував волонтерів (що власне і зробив урешті-решт інший рівненський активіст Майдану Олександр Кравченко, який записав на диктофон розмови з прокурором, і пред'явив їх як докази злочину); якби Сашко Білий пішов цим шляхом, то і сам був би живий, і прокурор-хабарник не ходив би ще рік на свободі як герой з нагородою від асоціації прокурорів...
З того дня минув уже час і від носіння автоматів борці за справедливість перейшли до стрільби з них. Приклади життя народжує щодня. Вбиваючи окупанта, відчуваєш, що звільняєш рідну землю. А корупціонера вбити здається ще легше.
Але убити того, хто неправий - якщо він не стріляє в тебе - не вихід. Убити - завжди не вихід. Бо убитий вічно залишається непереможеним, така філософія світу людей. Переможений той, хто визнав свою провину і попросив помилування. Злочинця треба засудити: і законом, і мораллю. Публічно, в залі суду, на лаві підсудних. З правом захисту. Саме в цьому випадку можна говорити, що справедливість восторжествувала.
Багатьом правосуддя здається повільним, занадто м'яким і взагалі продажним. Багатьом хочеться його поквапити. Події в Мукачевому, обіцянки «Правого сектору» відправити батальйони з фронту на столицю, блокпост під Києвом, щоб «не пустити нацгвардію на розгін «Правого сектору» - дали привід замислитися. І замислившись, кожен вибрав свою версію. Суспільство розділилося. І дуже суворо.
Ті, хто для одних з'явився в іпостасі бандита, для інших - однозначно герой. Одні лякають анархією. Інші - контрреволюцією. І кожен не розуміє, чому його опонент не солідарний з ним у речах, що цілком зрозумілі і не вимагають доказів.
На якийсь час люди, які колись разом стояли на Майдані, перестали розуміти одне-одного. Руйнуються зв'язки, розфрендуються друзі. Радіють ватники і рашисти. Водорозділ «радикали» -«ліберали» в такі хвилини стає чітко виразний. Як шрам, що не зажив.
Напевно, це була вселенська радість - вішати за ноги ще живого Муссоліні і роздирати на шматки наляканого Чаушеску. Напевно, якась частина людини не погоджується з перемогою, якщо вона не досягнута насильством. Розбите втратами серце кличе зруйнувати світ вщент...
Згадайте, якою популярністю в дні мирного ще Майдану користувалася «картина маслом» із зображенням палаючої будівлі «Верховної Зради»?
Для історії це - звичайна справа. Після кожного вибуху пасіонарності (Майдан не виключення) залишаються ті, хто вважає: поштовх даний і можна продовжувати зміни еволюційним шляхом, і ті, хто впевнений: революція не закінчена і потрібно її продовжувати. Перших автор теорії етногенезу історик Лев Гумільов називав «гармонійними особами». Вони зовсім не альтруїсти, але в післяреволюційному творенні на благо країни шукають свій шанс реалізуватися, і, навіщо лукавити, збагатитися. А інших він назвав «субпасіонаріями» - для них можливості для самореалізації (і збагачення) відкриває продовження терору.
Ось така у нас дилема.
Жерці «нескінченної революції» вважають, що лікувати нашу запущену хворобу можна тільки хірургічним шляхом. Що горбатого могила виправить. Це у них горять очі при пророцтвах «третього, ще кривавішого майдану», порівняно з яким Євромайдан видасться іграми в пісочниці. Це вони взяли за звичку влаштовувати мордобої у ВР і рубати сокирами двері начальницьких кабінетів. Їм подобається, що їх називають радикалами. Тому що вони виступають за радикальні і безкомпромісні рішення.
Але чи радикали вони?
У середньовіччі всі хвороби лікувалися кровопусканням. У першу світову війну хірурги ампутували пораненим кінцівки «із запасом», залишаючи замість тіл обрубки. Щоб не померли від гангрени. Це теж вважалося радикальним рішенням. Поки не відкрили пеніцилін... У 80-і роки виразку шлунка лікували резекцією цього самого шлунка, поки австралійський лікар Баррі Джеймс Маршалл не відкрив бактерію «Хелікобактер пілорі», яка призводить до виразки і гастриту. За що й отримав Нобелівку. Сьогодні виразку можна вилікувати за тиждень, не припиняючи ходити на роботу.
Ось це і є радикальне рішення проблеми.
Справжні радикали - це не партія Ляшка, не «Правий сектор». Справжні радикали - ті, хто працює не покладаючи рук, хто із завидним терпінням, що межує в нашій повсякденній свідомості з безумством, тягне свій реформаторський хрест, не шукаючи співчуття від натовпу, і не проклинаючи ворогів і зрадників.
Рішучість має бути в розриві шаблонів, а не в розриві селезінки.
А ті, які вважають себе радикалами, насправді - всього лише дрімучі ретрогради. А іноді - дикуни й елементарні громила. Вони заважають реформам, тому що тягнуть суспільство назад. Тому, що тупо намагаються вирішити проблеми завтрашнього дня методами дня вчорашнього і позавчорашнього.
Силою, погрозами, зброєю...
І біда не в тому, що такі є. А в тому, що народ їм вірить. А вірить тому, що наше життя і наша влада вільно або мимоволі робить усе, щоб підтвердити їхню уявну правоту.
Судіть самі. Стрімка реакція центральної влади, що погнала після Мукачівських подій із посад усе керівництво Закарпаття, і тішить, і бентежить. Що ж це виходить: мали загинути люди, щоб раптом в усіх разом відкрилися очі на очевидне?
І виникає резонне ретро-питання: а спіймали б на місці злочину рівненського прокурора зараз, якби свого часу Музичко не зробив той, свій перший, крок, який показав, що і недоторканні, насправді доторканні?
Складне питання.
Невже в нашому суспільстві це так обов'язково, щоб стимулом для мирних радикальних реформ було чиєсь радикально обірване життя? Тих же бійців Правого сектору, вбитих у мукачівській перестрілці (і ще не відомо, що буде з тими, хто ховається). І того охоронця, який досі лежить у комі, якого як мертве тіло бездушно возили по асфальту, засовуючи у багажник, і від якого відрікся його високопоставлений хазяїн. Може він не така вже й хороша людина. Але чи заслуговує він на наглу смерть?
Це може стати поганою звичкою - рухати реформи за допомогою гранатометів. І ні до чого хорошого вона не приведе. Багато разів у своїй історії саме так наш народ втрачав обличчя: і в юридичному, і в моральному сенсі.
І найприкрішим буде, якщо нам, тим, кого зневажливо називають «ліберастами», і хто всією душею проти насильства, доведеться прийняти радикальне для себе рішення: встати на захист влади від тих, хто вирішить підштовхнути хід історії прикладом автомата. Тієї самої влади, яку ми терпіти не можемо, - «хунти», «Зради», влади нероб, в нашому уявленні, і демагогів.
І встати за неї під кулі наших вчорашніх героїв.
Тому, і тільки тому, що у влади, яку ми захищаємо, є одна унікальна риса - вона нами обрана, й обрана демократично.
