Право на помилку: як видатні письменники співпрацювали зі злочинними режимами

Буквально місяць тому було опубліковано запис, на якому, можливо, останній великий російський поет Бродський декламує сумновідомий нам вірш "На незавимость Украины".

В авторстві цього тексту й так ніхто не сумнівався, але "дискусія" зринула масштабна: і про Бродського зокрема, і про відповідальність митця загалом. Що можна, а чого категорично не слід пробачати навіть неймовірно талановитому письменникові?

Що змінює в оцінці творчого доробку політична позиція автора і чи може вона, ця позиція, перекреслювати його художні здобутки? І чи, зрештою, важливі нам мотиви цих учинків, чи можна просто обмежиться категоричною констатацією: "він/вона – паскудна людина"?

ІNSIDER вирішив розібратись у цьому, щоправда, залишивши самого Бродського дещо на потім (друга частина матеріалу буде опублікована 16 червня).

А поки – п’ять, без сумніву, видатних і непересічних письменників, із різних країн і регіонів, але в чомусь дуже схожих і подібних: у якийсь момент усі вони приймали непопулярні – а то й просто хибні – політичні рішення. Норвежець, росіянин, француз, українець та австрієць.

Правда, тут ви не знайдете авторів, які жили і працювали в Радянському Союзі, бо нам важливо передусім розповісти про свідомий ідейний вибір, який був саме вибором, а не примусом під загрозою смерті. Бо що міг вибрати, скажімо, Тичина чи Рильський, якщо єдиною можливістю була лояльність і "трубадурство"?

КНУТ ГАМСУН

(1859-1952)

Гамсун, поруч із Генріком/ Ібсеном, є, без сумніву, найбільшою інвестицією Скандинавії у європейський – та й світовий загалом – літературний модернізм.

Проте його випадок "дружби з фашизмом" є чи не найтяжчим: письменник не зрадив своїм переконанням навіть після закінчення війни, коли вже і найбільшим прихильникам Рейху все стало зрозуміло. Після смерті фюрера норвежець пише некролог, де називає Гітлера "борцем за права народів".

Кнут Гамсун (1859-1952)

От і маємо, з одного боку короля Данії - Крістіана Х, який у 1942-му заявляє про недопустимість особливих знаків (жовтої зірки на одязі) для маркування євреїв, а з іншого – Гамсуна, автора блискучих романів "Голод" і "Редактор Люнге" (а ще ж було чимало етапних для нового модерністського театру п’єс), симпатика і прибічника націонал-соціалізму. Загадковий регіон.

Норвежець патологічно не любив усе британське. Вочевидь, саме це – в купі з духом доби, яка розвивалась під знаком пошуку "надлюдського" (хоча не будемо забувати і про серйозний вік письменника), – і штовхнуло його від самого початку "в обійми" до Гітлера і народжуваної на його очах небувалої диктатури.

У період окупації Гамсун підтримує міністра-президента Квіслінга, аби вже у 1943-му, розчарувавшись у ньому, вимагати під час зустрічі з фюрером його відставки, довівши останнього буквально до шалу. Хоча з Геббельсом товаришував до останнього: саме йому він передав свою Нобелівську премію, вручену 1920 року за епопею "Соки землі".

Після війни 86-річного Гамсуна судять, але, зважаючи на вік, не заарештовують: письменника відправляють до будинку пристарілих, змушують пройти психіатричне лікування, накладають величезний штраф, конфісковують майно. На що Гамсун – от дійсно, великий життєлюб – реагує напрочуд радісною й іронічною книгою спогадів "На зарослих стежках".

Гамсун – абсолютний класик світової літератури, величина і титан. Сьогодні Норвегія не тримає на нього зла, визнаючи національним надбанням і перлиною норвезької культури. Хоча й помилок письменника забувати не збирається. Що й правильно.

ДМІТРІЙ МЕРЕЖКОВСЬКИЙ

(1865-1941)

Людина-глиба, письменник-гора, Мережковський, насправді, і є російською Срібною добою, її точним уособленням: суперечливим, неймовірно талановитим, фонтануючим ідеями і жонглюючим мистецтвами, місцями наївним, а десь - до дрижаків прозорливим, не позбавленим "масовості" і навіть вульгарності.

Дмітрій Мережковський

Але разом із тим, підкріпленим феноменальною ерудицією і нюхом на найболючіше, а отже - найпотрібніше. Вісім разів його висували на Нобелівську премію, яку, врешті, першим із-поміж росіян отримав Бунін – а мав би, без сумніву, Мережковський.

Поет і драматург, критик і перекладач, філософ і прозаїк, він саме той, хто почув від Достоєвського оту хрестоматійну вже фразу: "Щоби добре писати, треба багато страждати".

Мережковський не пішов цим шляхом, постійно говорячи про потребу щастя та творчої радості у зв’язку з оновленим, переформатованим християнством. Саме звідси – концепція "третього Завіту" і критика сучасної церкви, але звідси ж і шлюб "нового типу" з Зінаїдою Гіппіус, найвідоміший сімейно-творчий союз доби.

Але – і це принципово - його запальна революційність була радше релігійною й естетичною: він не сприймає жодної з російських революцій, розуміючи, що приходить найстрашніше – "великий Хам", влада "чорної сотні", і, відкладаючи еміграцію до останнього, таки виїжджає на Захід.

Тому цілком логічно, що в якийсь момент Мережковський починає симпатизувати Муссоліні – страхітливу ходу більшовизму треба зупинити будь-що. В 1936-му від уряду Дуче він отримує стипендію для написання роботи про Данте: в передмові він зазначить, що "Данте в дії – це і є Муссоліні". Пізніше він декілька разів зустрінеться з італійським диктатором, ще трохи згодом – розчарується в ньому. Але почне шукати контактів із Франко.

Чи не наймогутніший російський мислитель зламу століть, Мережковський, безперечно, усвідомлював усі загрози фашизму, але те, що насувалося зі Сходу, його лякало неймовірно.

От і виходить: з одного боку, категоричне засудження "Мюнхенської змови" і радянсько-німецького пакту про ненапад, а з іншого – виступ улітку 1941 року на радіо, де письменник порівняє Гітлера з Жанною Д’Арк, хоча в середині продовжить сподіватися, що ці режими знищать один одного навзаєм.

Саме цього (єдиного) виступу еміграція – а тим паче Союз – Мережковському вже не пробачили. Ніколи. Забувши про всі його здобутки і заслуги перед культурою і російською, але і європейською загалом.

Вплив Мережковського на письменників тієї епохи якийсь абсолютно радіоактивний і тотальний: так на Срібну добу впливали хіба що революційні терористи, релігійні сектанти, Блок (який сам обожнював письменника) і Соловйов із Ніцше. Його неймовірно шанували Брюсов і Бєлий, його читали і ним захоплювалися Фройд і Манн, з нього великою мірою виріс Булгаков, особливо, це стосується "Майстра і Маргарити".

З нього бере початок новий тип історіософського роману (його блискучі біографії і дві карколомні історичні трилогії, "Христос і Антихрист" і "Царство Звіра", штудіюють і Марк Алданов з Олексієм Толстим, і згодом навіть Умберто Еко) та цілком нова, неканонічна літературно-культурна критика.

Але він – в силу своїх симпатій до "диктаторів" – був найбільш табуйованим тоді,коли вже реабілітували навіть багатьох "незручних", та й сьогодні залишається найменш прочитаним титаном великої епохи. Час мусить виправити цю страшну і недолугу помилку.

ЛУЇ-ФЕРДІНАНД СЕЛІН

(1894-1961)

А от про помилку у випадку Селіна говорити вкрай важко: свою репутацію він вибудовував (чи перетворював на руїну – тут кому як подобається) планомірно і з неабияким розрахунком. "Остання квітка зла", "духовний син Рембо", "правий анархіст", "шалений нігіліст", юродивий французької літератури - це все Луї-Фердінанд Селін.

Луї-Фердінанд Селін

Ветеран Першої світової, поранений, відзначений бойовими нагородами, він стає лікарем і у віці 38 років випускає свій найпопулярнішій роман – "Подорож на край ночі": про людську ницість, огидність і про силу це визнати.

Його переклали – за сприяння Арагона – навіть у Союзі. Селін навіть відвідав країну Рад, але далі почалося найдраматичніше: в часи, коли Європу сповиває морок фашизму, письменник пише один за одним чотири памфлети, всі страшенно антисемітські і з промовистими назвами: "Моя провина", "Дрібнички для погрому", "Школа трупів" і "Встряли в халепу".

Багато його знайомих сприйняли ці речі як всуціль іронічні і навіть сюрреалістичні, і навіть запеклі критики нацизму не могли відмовити Селіну в талановитості.

Але саме це було "початком кінця" – письменницький радикалізм перетворився на радикалізм "загальножиттєвий": співпраця з урядом Віші та колаборація (хоча її реальні виміри незрозумілі і сумнівні), втеча в Данію, арешт, півтора року ув’язнення (плюс заочний смертний вирок у Франції), заслання в глуху голодну провінцію, амністія, повернення, поступова повільна реабілітація, робота лікарем – і нужда, яка була з ним аж до останнього дня.

Місце Селіна у світовому літературному каноні достоту двозначне: з одного боку, він класик і майже геній – всі (!) його книги видані в культовій "Бібліотеці Плеяди" видавництва "Галлімар"; з іншого – чи то в силу скандальної слави, а чи через особливості його текстів (відсутність сюжету, максимальне оголення людської сутності) – він залишається вкрай непрочитаним, незрозумілим і незнаним широкими читацькими колами.

Хоча вплив Селіна на світову літературу переоцінити не вдасться: тут і Міллер, і бітники, і Буковскі – тобто ті, хто більше сприйняв зовнішню скандальність його текстів. Але тут і всі ті, хто потім із таким відчаєм і відчайдушністю намагався вхопити і зафіксувати саме життя, нехай яке брутальне і моторошне.

Цілком можливо, що головним французьким письменником у ХХ столітті, який спромігся зрозуміти щось найважливіше (але і жорстоко за це поплатитися), був геть не Марсель Пруст.

УЛАС САМЧУК

(1905-1987)

Самчук, поруч з Іваном Франком, у першій половині ХХ століття був нашим найбільшим шансом отримати літературного Нобеля. Не отримав – не вистачило і лобі, і перекладів, та й політичний момент був у 30-х роках не найсприятливіший: світ ще занадто вірив у правильність обраного Союзом шляху, аби давати такі нагороди представникам "національних меншин", які, до того ж, скрізь той Союз ганили і критикували.

Улас Самчук

Життя Самчука, як і його політичні вподобання, цілком зрозумілі і закономірні для його покоління – тим важливіше ще раз на це поглянути. Сам із Рівненської області ("древня Волинь"), після закінчення гімназії був призваний до польського війська, звідки у 1927 році дезертирує і дістається Німеччини.

Починаються роки навчань і все наростаючої письменницької праці: Польща (поділена), Бреславський університет, публікації у "Літературно-науковому віснику"; далі - переїзд до Чехословаччини і Український вільний університет у Празі, Центр культурної референтури ОУН.

Ну і коло, те середовище, яке його й сформувало: письменники Олександр Олесь, Олег Ольжич, Олекса Стефанович, блискучі науковці Степан Смаль-Стоцький і Дмитро Дорошенко. Дух вільного і незломленого екзилю.

Оці біографічні обставини загалом здатні пояснити, чому це покоління, яке росло в Німеччині та Чехословаччині, через німецьку мову тримало руку на пульсі світових культурних і політичних процесів, сприйняло Гітлера, принаймні, як менше з "двох зол": більшовизм на тлі німецької естетики і ново-народжуваної соціально-культурної парадигми виглядав їм суцільним диким варварством.

З приводу "совєтів" на початку 30-х років уже ні в кого не було жодних сумнівів, особливо в "західняків", чого не скажеш про фюрера-європейця, який лише готувався показати своє справжнє обличчя.

Та й взагалі – за можливість (хай сто разів гіпотетичну) "звільнити" Україну затуляли очі майже на все: анексію Судетів й аншлюс Австрії, єврейські погроми, все жахливішу риторику. Мрія багатьох поколінь, здавалося, от-от стане реальністю. А романтики, як відомо, схильні не помічати найочевидніших речей і вдаватися з відчаю до будь-яких засобів.

У 1941 році Самчук повертається до Рівного, яке стає адміністративним центром Райскомісаріату Україна, де працює головним редактором газети "Волинь", пише про німців як єдиних можливих союзників, обрушується на "жидовський більшовизм" – і все це доволі щиро.

Ну, принаймні, не з примусу. Та вже у 1942-му його заарештовують за "антинімецьку" статтю, потім ціною неймовірних клопотань із боку старих німецьких друзів звільняють, і він виїздить з України назавжди, аби вже в Німеччині стати очільником МУРу, а пізніше в Канаді заснувати письменницьку організацію "Слово".

Самчуку насправді пощастило: на тлі багатьох еміграційних письменників, які сповідували "національно-органічний стиль", він є чи не найпритомнішим і таким, що читати його варто навіть зараз, професійність там доволі серйозного рівня: трилогія "Волинь", видатна – попри все - трилогія "Ост" (велика панорамна сага), повість "Юність Василя Шеремети", прекрасні та важливі спогади "На білому коні" і "На коні вороному".

Самчук – дитина своєї доби, письменник, який з усіх тих обставин – і власних, але й історичних - витиснув чи не максимум. Хороший, твердої руки прозаїк. Але ж мало прочитаний у нас, от у чому штука. Дуже неприємна, між іншим.

ПЕТЕР ГАНДКЕ

(нар. 1942 р.)

Прозаїк і драматург Гандке разом з Томасом Бернхардом, Інгеборг Бахман, Ельфрідою Єлінек і Вінфрідом Зебальдом, без сумніву, є найбільшим австрійським письменником повоєнних років, слава якого цілком всесвітня, беззаперечна і непохитна. Але і його репутація після певних подій стала чи не найсуперечливішою, навіть з урахуванням усіх непростих біографій митців-вихідців із німецькомовного світу.

Петер Гандке

Гандке став популярним ще у 1960-х, коли гостро критикував австрійських письменників-корифеїв, і випустив свій перший роман "Шершні". Потім були роки мандрівок, але і якоїсь фантастичної з погляду інтенсивності та продуктивності письменницької роботи: написано десятки першосортних п’єс і прозових текстів, численна "принагідна" публіцистика, навіть поезія. Хоча й там є речі абсолютно ексклюзивні, непересічні:

"Страх воротаря перед одинадцятиметровим", вся тетралогія "Повільне повернення додому", "Вага світу", роман-епопея "Повторення". Він пише сценарій для культового "Неба над Берліном" Віма Вендерса, тісно з ним співпрацює і непомітно перетворюється на лідера цілої молодої європейської – та головне, бунтарської – генерації.

І під час югославського конфлікту Гандке – як той, хто завжди думає "неправильно" і "не по-європейському", - приймає сторону Сербії, виступає за неподільність регіону, пише дуже незручні і нетипові у ставленні до цих подій публіцистичні тексти: опубліковує дорожні нотатки, підписує лист – до речі, разом із Гарольдом Пінтером – на підтримку Слободана Мілошевича, провідує політика в гаазькій в’язниці, виступає на його похороні з дуже компліментарною промовою.

На Гандке обрушується шквал критики, інсценізації його текстів відкладаються, він відмовляється від декількох премій. Але не від своїх поглядів. Гандке і зараз – за єдину і неподільну Югославію. За "природній" у своїй нетиповості регіон, який решта світу просто хоче уніфікувати і підлаштувати під себе. Ну що тут скажеш.

Гандке давно би мав отримати Нобелівську премію: він один із найважливіших письменників центрально-східної Європи, взагалі – автор, який входить до будь-яких "най-най" топів сучасних світових прозаїків.

Але його "сербська історія" ставить достоту жирний хрест на цих сподіваннях: відверто "лівий" комітет патологічно не переносить будь-яких "правих" вподобань. Кажуть, що Борхес не отримав сто разів заслуженого Нобеля лише через свої симпатії до Піночета. Хай так.

Але письменницька вага і значення Гандке від того геть не маліють: поруч із нами живе один із найбільших німецькомовних авторів ХХ століття. І жодні політичні погляди цього не змінять.

література культура диктатура політика

Знак гривні
Знак гривні