Мобілізованим забороняли телефони, а 90% згодом пішли в СЗЧ: розповідь військового медика

ТЦК, частина 2: Моральні орієнтири та безяйцеві офіцери.

Ввечері і вночі ми проживали в кімнаті на тому ж поверсі, що й відібрані для служби в нашій військовій частині. Мобілізовані просили свої телефони, щоб передати рідним, що з ними все добре, щоб їх не шукали. А також просили принести їм зубну щітку, носки, особисті речі… Я віддавав їм телефони на руки.

Вже наступного дня після нашого приїзду до мене підійшла жінка, представилась як Віра, сказала, що вона там старша. Вона наказала нам не віддавати телефони мобілізованим, бо поки вони знаходяться на території ТЦК, вони, на її думку, не мають право мати при собі свої власні телефони.
Я ніяк не відреагував, просто продовжив віддавати телефони мобілізованим чоловікам. Подібно і представники ХХ-тої бригади теж віддавали своїм мобілізованим чоловікам телефони, але таємно, щоб ніхто не бачив.

Чоловіки, відібрані для служби в частинах, могли перебувати на території ТЦК по кілька днів, очікуючи, поки набереться автобус для відправки в місце перебування частини.

На 5 день Віра знову прийшла до мене і вже криком наказала, щоб телефони мобілізованим ми не віддавали. Я не погодився, намагався передати їй, що це не приносить ніякого ефекту, крім негативу, до того ж це вже наші військові і не їй вирішувати, чи мати їм свої особисті речі.

Читайте першу частину розповіді: «Сліпа» ВЛК і мобілізація заради галочки: військовий медик описав залаштунки роботи ТЦК (ПОГЛЯД)

Вона вийшла і наказала черговим з роти охорони, щоб вони повідбирали телефони у мобілізованих і залишили в себе. Чергові позабирали телефони і поклали собі у стіл, але як тільки Віра пішла – знову пороздавали мобілізованим телефони, знизуючи плечима, наче промовляючи, що вони теж не погоджуються з її розпорядженням, але виконують, бо служать тут. Про ситуацію я розповів моїм друзям у Комітеті Верховної Ради з питань національної безпеки, оборони та розвідки, а також друзям в Офісі омбудсмена з прав людини. Вони порадили поставити кілька запитань для керівництва того ОТЦК і написали мені список.

Наступного дня Віра ввійшла в кімнату, де нас поселили і наказала зайти до її керівника, я погодився і пішов за нею. Віра привела нас в іншу будівлю, в кабінеті знаходився чоловік, який представився підполковником ХХХ і одразу почав напівкриком грізно розповідати, що приміщення ТЦК – це режимний об’єкт і на режимному об’єкті заборонено користуватись телефонами, що він розуміє, що це вже наші військовослужбовці, але наказує нам на території ОТЦК відбирати у наших же мобілізованих військових телефони.

Я перепитав, чи в тому розпорядженні, на яке він посилається, заборонено саме телефони? І він вирішив зацитувати, тому подивився в свій телефон і сказав, що заборонено користуватись засобами фото та відеофіксації.
Я одразу запитав його:
- А в руках у вас що?
Він припинив свій монолог і задумався. Я продовжив:
- У вас на території і в приміщеннях всі працівники ТЦК, як і всі військові з роти охорони, користуються особистими телефонами. Так цей наказ вибірковий і стосується тільки наших військових, чи всіх?
Він розгубився і почав говорити:
- Ну ви розумієте, це потрібно для роботи.
- А їм потрібно, щоб заспокоїти рідних.
- Але вони рідним передадуть місце, де знаходиться ТЦК.
- Так, щоб рідні могли принести їм зубну щітку і речі особистої гігієни.
- Ні, вони наведуть на нас російські дрони.
- Пане підполковнику, загугліть, просто запитайте в ШІ, де знаходиться ваш ТЦК, ви здивуєтесь, вам поставить навіть геоточку, саме так ми знайшли як до вас приїхати…
Він затих.

Тоді я запитав, навіщо вони відбирають у мобілізованих навіть кнопкові телефони, які фізично не можуть здійснювати фото та відеофіксацію?
Він мовчав.
Я продовжив: Це ж армія, тут на все є свій журнал. Так можливо в них є журнал, в якому вони фіксують коли в кого і який телефон вилучили?
Відповіді не було.
Я сказав: напевно спочатку потрібно повідомити мобілізованим, що користуватись фото та відеофіксацією заборонено, отримати у них підпис, що їм це повідомлено і вже потім, якщо чоловіки все ж спробують зробити фото чи відео, – відібрати у них телефони. Бо виходить, що представники ТЦК карають мобілізованих ще до того, як вони вчинили злочин, а це протизаконно…
Яким чином їхні працівники дають змогу поспілкуватись мобілізованим з родичами, можливо є якесь місце для зустрічі, чи графік зустрічей, чи конкретні години, коли можна зателефонувати рідним і повідомити, що з ними все добре?
Підполковник опустив очі і пробурмотав, що він надасть мені відповіді на мої питання в письмовому вигляді.
Я погодився і пішов до виділеної нам для сну кімнати.

Через 10 хвилин до мене зайшов капітан Петро Урста і почав кричати, що в “його монастир не можна лізти зі своїм уставом”. На мої слова, що це не мій устав, а Конституція України, він почав кричати, що депутати Верховної Ради “кончені ублюдки”, “понаприймали законів”, які заважають йому працювати і дотримуватись всього того “лайна” він не буде. Сказав, що в нього люди не тікають, врешті він вже досвідчений воїн, бо подавив тут 2 бунти.

У цей час представники ХХ-ої бригади голосно заявили, що вони не з нами і взагалі це не їхній конфлікт та просто вийшли з приміщення, де ми сварились. Так дивно було спостерігати, як деякі військові частини заради того, щоб отримати від ТЦК ще кілька мобілізованих, готові мовчки толерувати знущання над людьми. Чи розуміють це всі дотичні офіцери, що своїм мовчанням вони перетворюють себе на співучасників?

Я ж зі свого боку спробував поставити Петру Урсті запитання, чи він десь служив на сході України, на що він прокричав, що він тут незамінний і без його методів всі мобілізовані давно б уже порозбігались. “Кожен служить по-своєму”, – подумав я. Хтось на передку стримує росіян, а хтось в тилу приковує українців наручниками до батарей і думає, що таким чином мотивує людей служити… Після цього капітан Петро Урста наказав нам покинути “його”приміщення ХХХкого ОТЦК та СП, і хоча моє відрядження було визначене до 31.08.2026, мені поставили на відрядному квитку “вибув” із датою 28.08.2026 року та попросили покинути їхню територію, наплювавши на наказ генерального штабу.

Коли я повернувся в частину, то довідався, що ситуація з самовільним
залишенням частини стала загрозливою, чоловіки, які прибували з того ТЦК до нас при найменшій нагоді тікали в СЗЧ групами.

Їхній приклад підбурював усіх інших військових теж самовільно залишати частину. Станом на сьогодні, близько 90% всіх мобілізованих в ХХХкому ОТЦК та СП самовільно залишили нашу частину. Декілька чоловіків були звільнені, оскільки мали достатньо підстав на звільнення ще до такої мобілізації.

Шановна Ольга Решетилова та Офіс Військового омбудсмана, прошу звернути увагу, що є декілька осіб, які працюють в ХХХкому обласному ТЦК та СП і проявляють настільки виражені садистичні схильності, що, на мою думку, вони не мають права керувати людьми, більше того, навіть їхні підлеглі переконані, що пані Віра та капітан Петро Урста порушують закон.

Пане Андрій Крючков та Уповноважений ВРУ з прав людини Дмитро Лубінець, я дякую вам за те, що весною 2026 ви таки очистили від кількох садистів описаний вище обласний ТКЦ та СП, та мушу констатувати, що там все ще працюють особи, які отримують щире задоволення від знущання над людьми.

Для всіх бажаючих натовкти пику представникам ТЦК додам одну коротеньку історію: У 20-тих числах 2026 року до мене підійшли представники ХХХкого МІСЬКОГО ТЦК, їхні приміщення знаходились недалеко від ХХХкого ОБЛАСНОГО ТЦК і вони попросили мене зайти та порозмовляти з одним мобілізованим хлопцем, якого відібрали для нашої бригади.

Після короткої розмови з хлопцем, я повернувся до представників ТЦК і сказав, що не візьму його до нас. Представники ТЦК розізлилися і повели мене до свого начальника. В кабінет начальника привели і того мобілізованого хлопця.
Начальник подивився на мене поглядом, наче він молоток, а я цвях, і грізно запитав:
- Чому не приймаєте?
- По стану здоров’я та через його сімейні обставини.
- Він здоровий, ось рішення ВЛК, – сказав начальник, простягаючи до мене папірець.
Я, не звертаючи увагу на той папірець, повернувся до хлопця і сказав:
- Приспусти з одного боку штани і підніми футболку.
Хлопець одразу виконав і очі начальника змінились на вкрай сумні. У хлопця був явний післяопераційний рубець, з якого вип’ячувалась вже досить значного розміру грижа. Я продовжив:
- Ви теж це бачите, пане начальнику?
- Так, – сумно відповів він.
- Дивно, а ваше ВЛК пише, що цього нема.
- А що там із сімейними обставинами, – запитав мене начальник. Але я мовчки повернувся до хлопця і глянув на нього, наче запитуючись… Хлопець відповів:
- Нас п’ятеро в сім’ї, батьків нема. Є я, мої старші брати і дві малі сестрички. Ми працювали на будові, але вчора обірвались риштування і ми попадали. Мій старший брат загинув, а середній зараз в реанімації. Я йшов до нього, коли мене затримали. Завтра похорон. Як я маю поховати брата?
Начальник задумався, повернувся до свого підлеглого і швидко почав роздавати накази:
- Іван, бери машину, хлопця завези додому, нехай позбирає речі і заспокоїть сестер. Потім завезеш його в лікарню, хай побачить свого брата, зв’яжись з Петром, хай допоможе з похованням, організуйте все, а завтра завезеш хлопця на сам похорон.
- Прийняв, – відповів Іван.
Начальник звернувся одразу до хлопця:
- Будеш служити у нас в роті охорони, але потім треба буде пройти БЗВП, однак будеш близько дому, матимеш 2 дні на чергуванні та 2 вдома, такий буде в тебе графік служби, – домовились?
Хлопець, втираючи очі від сліз, помахав головою, що погоджується. Я більше був не потрібний, тому просто вийшов з їхнього приміщення.

Коли всю цю історію від початку переповідав сестрі, вона сказала, що пора брати автомат і розстрілювати виродків, бо наша частина зашивалась від тої кількості СЗЧ, які плодило нам те ХХХцьке обласне ТЦК. І тоді я відповідав їй, щоб вона не забувала, що там поруч служить такий начальник “молоток”, у якого ще працюють моральні орієнтири, а охороняти їх будуть такі молоді хлопці, у яких вдома 2 малі сестри і брат в реанімації, в яких просто виходу не було, як погодитись…

- А як же ті обіцянки, які тобі давали минулого року генерали і полковники, що такого більше не повториться?
- Мені обіцяли офіцери без офіцерської честі, безяйцеві чоловіки, які не вміють добитись результату іншим чином, як тільки через насильство і порушення законів. Їм більше немає ані довіри, ані поваги. Я всіх їх пам’ятаю, сестричко, і зроблю все можливе, щоб Україна теж не забула.

мобілізація порушення сзч тцк

Підпишіться, щоб отримувати найкращі статті на e-mail (раз на два тижні)

Підписатися

Подивитися свіжий випуск