Між стратегією і практикою: що загубилося в новому звіті про наркоситуацію

Автор: Олексій Харитонов, консультант БФ «Здорові рішення для відкритого суспільства»

«Лікувати, а не карати»: що пообіцяла держава

Стратегія наркополітики на період до 2030 року, схвалена урядом у серпні 2025 року, прямо називає серед основних проблем, які належить розв’язати, «необхідність переорієнтації заходів протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів для осіб, які їх вживають, від кримінально-караних до соціально-виховних, медичних, психосоціальних та профілактичних». Простіше кажучи: людину, яка вживає наркотики, держава має насамперед лікувати й підтримувати, а не судити.

Ідея не нова. Ще Стратегія державної політики щодо наркотиків до 2020 року, схвалена 2013-го, проголошувала «потребу у всебічному переході від карального, кримінально-правового спрямування антинаркотичних заходів до лікувально-профілактичних». Вона передбачала лікування як альтернативу покаранню для залежних людей, які вчинили незначні правопорушення, і закликала правоохоронців зосередитися на організованих мережах, бо, як визнавав сам документ, покарання споживачів і дрібних дилерів суттєво не впливає на рівень вживання. За змістом це був прогресивний документ. Проблема полягала у виконанні. План заходів до неї уряд затвердив лише на 2015 рік, а наступний — тільки 2019-го, на 2019–2020 роки. Отже, чотири роки із семи стратегія не мала жодного плану реалізації. Публічної оцінки того, як виконано план 2019–2020 років чи стратегію загалом, у відкритих джерелах знайти не вдалося: національний звіт за 2020 рік обмежується загальною згадкою про «відповідні заходи» і переліком ухвалених підзаконних актів. Ідеї щодо альтернатив покаранню до законодавства так і не дійшли. А після 2020 року країна майже п’ять років жила без чинної стратегії: проєкт нової МОЗ оприлюднило ще у травні 2021-го, а схвалили її лише в серпні 2025-го.

Нова стратегія успадкувала цю логіку й пішла далі. У ній з’явилася окрема операційна ціль — «впровадження альтернативи кримінальному покаранню», а серед завдань — «поступова трансформація кримінально-правових механізмів у систему медичних та соціальних інтервенцій» щодо зберігання наркотиків у невеликих розмірах для власного вжитку. Звучить амбітно. Але в операційному плані на 2025–2027 роки під цю ціль передбачено один-єдиний захід — налагодити взаємодію центрів безоплатної правничої допомоги з громадськими організаціями. Як, ким і коли має відбуватися обіцяна «трансформація», не розкривають ні стратегія, ні план. Проєкт наступного операційного плану, на 2028–2030 роки, МОЗ має подати уряду до 1 грудня 2027 року — і є побоювання, що без публічної дискусії вже зараз ця тема лишиться нерозкритою і в ньому. Тоді до кінця дії стратегії обіцяна «трансформація» так і не розпочнеться. Ризик повторити долю попередника — добрі принципи без механізмів — цілком реальний.

Звіт, який мав би бути дороговказом

Щорічний Національний звіт щодо наркотичної та алкогольної ситуації готує Центр громадського здоров’я МОЗ (ЦГЗ) на виконання постанови Кабміну № 689 та робочих домовленостей між Україною і Агенцією Європейського Союзу з питань наркотиків (European Union Drugs Agency, EUDA). Це спеціалізований орган ЄС, який за єдиною методологією збирає й аналізує дані про наркоситуацію в Європі, готує щорічний Європейський звіт про наркотики та співпрацює з країнами-кандидатами. Тож національний звіт — не лише внутрішній документ: це частина зобов’язань України на шляху до ЄС, і його дані доступні європейським партнерам. Він зводить дані МВС, прокуратури, судів, Мін’юсту, НСЗУ та інших відомств — від кількості кримінальних справ до охоплення замісною терапією. Це найповніша картина ситуації, яка в нас є, і саме на ній мали б ґрунтуватися рішення та корективи наркополітики.

Формально діалог довкола звіту існує: ЦГЗ уже другий рік поспіль презентує його публічно й запрошує громадські організації, яким дають змогу поставити запитання. Проте такі події поки що більше нагадують дотримання процедури, ніж робоче обговорення, за яким ухвалюють рішення. Показово, що сам звіт 2026 року серед проблем визнає «недостатньо налагоджений механізм прийняття управлінських рішень на національному рівні на підставі результатів моніторингу». Це чесна й важлива самооцінка. Тим помітніше, які саме пункти зникли з документа.

Що зникло зі звіту

У звіті 2025 року (за даними 2024-го) розділ «Проблематика та рекомендації» містив окремий блок про правоохоронну діяльність. Серед проблем там прямо названо «криміналізацію наркоспоживачів, які зберігають наркотики без мети збуту», а серед рішень — перегляд таблиць невеликих, великих і особливо великих розмірів наркотиків, затверджених наказом МОЗ № 188. Там само серед прогалин указано відсутність даних про вживання психоактивних речовин військовими й ветеранами.

У звіті 2026 року такого блоку немає взагалі: ні проблеми криміналізації, ні рекомендації переглянути наказ № 188, ні згадки про військових і ветеранів серед груп, щодо яких бракує даних. Рекомендацію не виконали — і її просто прибрали з порядку денного.

Натомість у короткому огляді звіту читаємо, що законодавчі зміни 2025 року «були спрямовані на розвиток сучасної системи наркополітики, гармонізацію національного законодавства з міжнародними підходами, розширення доступу до якісної медичної допомоги та посилення державного контролю» за обігом наркотиків. Що ж конкретно відбулося? Окрім схвалення самої стратегії, звіт називає нові стандарти медичної допомоги для людей із розладами внаслідок вживання психоактивних речовин, обов’язковий електронний рецепт і посилений контроль за налбуфіном, а також ліцензійні умови для обігу медичного канабісу. Це корисні кроки, і їх варто відзначити. Але жоден із них не стосується головного зобов’язання стратегії — відходу від кримінального переслідування людей, які вживають наркотики. Тож загальна формула описує радше бажаний напрям, ніж зроблене.

Наказ № 188: де закінчується проступок і починається судимість

Чому експерти наполягають на перегляді саме цього наказу? Він визначає, яка кількість речовини вважається «невеликим розміром». Поки її не перевищено, зберігання для власного вжитку — адміністративне правопорушення (ст. 44 КУпАП). Щойно перевищено — це вже кримінальне правопорушення за ст. 309 Кримінального кодексу, тобто вирок і судимість.

Українські пороги надзвичайно низькі. «Невеликий розмір» канабісу — до 5 г, героїну — до 0,005 г, кокаїну й метадону — до 0,02 г. Для порівняння: у Португалії, яка декриміналізувала вживання ще 2001 року, межею вважають 10-денний запас — 1 г героїну і 2 г кокаїну, тобто у 200 і 100 разів більше. Людина із залежністю, яка купила одну-дві дози, майже автоматично стає фігурантом кримінальної справи. Дослідження вироків військовослужбовцям, проведене Українським католицьким університетом, показало: третина вироків за канабіс у 2025 році стосувалася кількостей до 10 г, а щодо метамфетаміну майже половина справ — ваги, що перевищує поріг не більш як удвічі. Це не наркоторгівля, а саме ті «прикордонні» випадки, які перегляд порогів вивів би з кримінальної площини.

Статистика, яку можна прочитати двояко

Звіт 2026 року відзначає «істотне зростання» кількості правопорушень за ст. 307 КК (дії з метою збуту): з 2 293 у 2016 році до 18 521 у 2025-му — уперше майже стільки ж, скільки за ст. 309 (18 530). Національна поліція пояснює це тим, що з 2023 року змінює пріоритети: зосереджується на ланцюгах постачання та збуту, а не на виявленні людей, які зберігають наркотики для себе. Ці зусилля реальні, і їх треба визнати: протидія наркотрафіку, особливо онлайн-збуту, — складна й потрібна робота. Але якщо подивитися не лише на зареєстровані епізоди, а на людей, картина змінюється.

За однакової кількості облікованих правопорушень підозру за ст. 309 отримують уп’ятеро більше людей, а засуджують — у дев’ять разів більше. Засуджені за зберігання без мети збуту становлять 84,4% усіх засуджених за наркозлочини (у 2023–2024 роках — понад 87%). Автори аналітичного звіту про кримінально-правове регулювання у цій сфері підрахували: 2013 року на тисячу засуджених за статтями 307 і 309 припадало 212 осіб, засуджених за збут, а 2024-го — лише 80. За даними 2025 року цей показник становить близько 99 (1 059 із 10 684 засуджених за обома статтями). Зрушення є, і його варто визнати, але до рівня 2013 року ще далеко. Схоже, зміна пріоритетів, задекларована поліцією, поки що не дійшла до прокуратури й суду.

Причина, найімовірніше, не в чиїйсь злій волі, а в усталеній логіці оцінювання роботи. Справу про зберігання розслідувати швидко й просто, і вона майже напевно завершується вироком; справа про збут потребує доказів умислу, оперативної роботи, часу. Поки ефективність вимірюють кількістю проваджень і вироків, спокуса «добирати» показники за рахунок людей із залежністю залишається сильною. Дослідники називають це «примітивізацією» кримінальної юстиції — зосередженням на найпростіших справах замість найнебезпечніших.

Чи допомагає таке покарання? Найчастіше за наркозлочини призначають штраф (32,4% засуджених) або пробаційний нагляд (28,6%). За ч. 1 ст. 309 КК штраф становить від 1 000 до 3 000 неоподатковуваних мінімумів, тобто від 17 до 51 тис. грн. Штраф не лікує залежності. Майже 15% засуджених за наркозлочини у 2025 році вже мали непогашену судимість, і майже половина з них — саме за наркотики. Людина сплачує штраф, отримує судимість, яка зачиняє чимало дверей, зокрема у працевлаштуванні, — і нерідко повертається до вживання, а згодом і до суду. У міжнародній літературі це коло «покарання — повернення до вживання — нове покарання» називають «ефектом обертових дверей» (revolving door effect); вирватися з нього допомагає лікування, а не штраф.

«Лікування замість покарання»: норма є, механізму бракує

Кримінальний кодекс уже містить інструмент, який міг би стати основою такої моделі. Частина 4 ст. 309 звільняє від кримінальної відповідальності людину, яка добровільно звернулася до лікувального закладу й розпочала лікування від наркоманії. Верховний Суд роз’яснив, що діагноз може бути встановлений уперше саме під час такого звернення, а суди не вправі висувати додаткові умови понад передбачені законом.

Проте межі норми вузькі: вона поширюється лише на ч. 1 ст. 309 і лише на людей із діагностованою залежністю — епізодичне вживання чи інші розлади під неї не підпадають. І головне — вона спрацьовує тільки з ініціативи самої людини: механізму, за яким поліція, прокурор чи суд могли б направити її на лікування, не існує. Пробаційний нагляд дає суду змогу зобов’язати засудженого пройти лікування, але, як свідчить аналіз вироків військовослужбовцям, цю можливість використовують рідко.

Медичне лікування при цьому не є недосяжним: замісна підтримувальна терапія та психіатрична допомога фінансуються за програмою медичних гарантій, і на початок 2026 року ЗПТ отримували 32 975 пацієнтів. Однак той самий звіт визнає нерівномірний доступ до лікування залежності від неопіоїдних речовин (хоча, наприклад, у вироках військовим домінують саме «солі» та амфетамін), неврегульований ринок приватних реабілітаційних центрів і відсутність нормативно врегульованої послуги психологічної реабілітації. Окремі послуги є; системного маршруту «від протоколу — до лікування» немає.

Військові й ветерани: проблема, якої немає у звіті

Найбільше занепокоєння викликає те, що поза увагою звіту лишилися військові й ветерани. А наявні дані свідчать про зростання проблеми. Справ за ст. 172-20 КУпАП (вживання алкоголю чи наркотиків військовослужбовцями на території військових частин) суди розглянули 13 984 у 2021 році, 97 150 — у 2023-му і 60 643 — у 2025-му. Кількість військовослужбовців, засуджених за ст. 309 КК, зросла з приблизно 67 на рік до 2022 року до 1 571 у 2024-му; 98% вироків військовим за наркозлочини стосуються зберігання без мети збуту, а не збуту. Серед засуджених у 2025 році військових 82% раніше не мали судимості, а у трьох випадках із чотирьох покаранням був штраф — за влучним висловом дослідників, своєрідний «податок на вживання», який не розв’язує проблеми залежності.

Публікації влітку 2026 року про ймовірне насильство в навчальних центрах 425-го штурмового полку «Скеля», за якими ДБР розпочало розслідування, а також заява самого полку про понад 500 військових із підтвердженою наркозалежністю, яких направили на лікування й замісну терапію, показали суспільству гостроту проблеми. І це не поодинокий випадок. За даними військової омбудсменки Ольги Решетилової, лише в полку «Скеля» налічувалося близько 2 тисяч військових із наркозалежністю. Журналістка DW Ганна Соколова-Стех задокументувала, що більшість мобілізованих пацієнтів замісної терапії позбавили лікування без належного медичного огляду; схожі випадки вона виявила й в інших підрозділах, а подекуди замість лікування людей били. Суспільне розповідало про пацієнтів ЗПТ, яких мобілізували попри те, що за правилами військово-лікарської експертизи вони мають визнаватися непридатними, і які на службі терапії не отримували. Аналітики Global Initiative Against Transnational Organized Crime зазначають, що легального лікування метадоном у війську немає, близько 70% вироків військовим за зберігання наркотиків стосуються саме метадону, а культура замовчування заважає звертатися по допомогу. Ці спостереження збігаються з оцінками військових медиків і психологів, опитаних у межах дослідження «Наркозалежність у силах оборони України»: вони говорять про відсутність доступу до ЗПТ у підрозділах, що постійно переміщуються, про небажання командирів відпускати людей на лікування через нестачу особового складу, а також про відомі їм, хоч і рідкісні, випадки фізичних покарань.

Чому цих даних немає в національному звіті? Постанова № 689 зобов’язує Міноборони щороку подавати до ЦГЗ статистику лікування залежностей у військових медичних закладах, проте наслідків за ненадання інформації не передбачає. Ветерани ж після демобілізації «розчиняються» в цивільній статистиці. Єдиний конкретний крок 2025 року, дотичний до цієї групи, — посилення контролю за налбуфіном, одним з опіоїдів, які експерти називають серед поширених у військовому середовищі. Маршрут допомоги для людей, які звільняються з військової служби, операційний план передбачає лише на ІІІ квартал 2026 року, і його результатом визначено методичні рекомендації.

Відкладати ці рішення «на після війни» ризиковано. Коли значна частина військових повернеться додому, система має бути готова зустріти їх лікуванням і підтримкою, а не судимістю. Інакше, як застерігають дослідники, криміналізація замість реабілітації загрожує маргіналізацією ветеранів і втратою довіри до держави.

Від формул до кроків

Небажання урядовців братися за цю тему можна зрозуміти: наркополітика — не найпопулярніша сфера, а «прості рішення» тут не працюють. Але вилучення незручних пунктів зі звіту не змінює реальності і не приховує її від європейських партнерів, які оцінюють поступ України на шляху до ЄС — зокрема й за звітом, що готується в межах співпраці з EUDA. Шлях до виконання власної стратегії можна пройти поступово:

• повернути до звіту розділ про правоохоронну діяльність і чесно фіксувати, які рекомендації не виконано та чому;
• переглянути наказ МОЗ № 188 на основі даних про реальні моделі споживання;
• наповнити операційний план конкретними заходами для «трансформації кримінально-правових механізмів» — насамперед механізмом перенаправлення людей на лікування з боку поліції, прокуратури й суду;
• змінити показники ефективності правоохоронців: рахувати перекриті канали збуту, а не кількість затриманих споживачів;
• забезпечити збір даних про військових і ветеранів та включити їх до звіту.

Рано чи пізно відповідальні відомства муситимуть відповісти на просте запитання: як втілюється Стратегія наркополітики? В інтересах і влади, і суспільства, щоб у цій відповіді були конкретні кроки, а не загальні формули.

ветерани військові здоров'я наркополітика наркотики проблема

Підпишіться, щоб отримувати найкращі статті на e-mail (раз на два тижні)

Підписатися

Подивитися свіжий випуск