Фрагменти

Хибна логіка Заходу: чому нинішня стратегія примусу Путіна до переговорів не працює, — Foreign Policy

Захід досі вважає, що військового тиску зрештою буде достатньо, щоб змусити російського президента Володимира Путіна піти на переговори. Втім, це є помилкою та провалом західного «дзеркального відображення», оскільки на російського лідера проєктують стратегічну логіку, за якою він не грає.

Про це йдеться у матеріалі журналу Foreign Policy.

Автори матеріалу пишуть, що Путін бачить у справжніх переговорах не можливий вихід з конфлікту, а глухий кут і загрозу виживанню режиму. Дії Кремля підпорядковані політичній теорії автократії, де правителі утримують владу лише доти, доки коаліція еліт вірить у їхню спроможність забезпечувати доходи, безпеку чи перемогу.

Історичні прецеденти свідчать, що коли ця віра руйнується, еліти виступають проти автократів: так було з коаліцією Слободана Милошевича після поступок НАТО, хунтою Леопольдо Ґальтієрі після поразки на Фолклендах та силовим блоком Омара аль-Башира після втрати нафтових доходів через відокремлення Південного Судану.

Зовнішня відповідь Кремля на внутрішні кризи

Більшу частину війни російські еліти та населення сприймали конфлікт як віддалений завдяки масштабному експорту нафти. Однак від початку цього року до початку липня українські далекобійні дрони завдали майже 200 ударів по російських НПЗ, вивівши з ладу вісім із десяти найбільших об'єктів країни, включно з заводом в Омську за 1500 миль від кордону.

Як зазначається в статті, це спричинило безпрецедентну паливну кризу, через яку понад 90% російських регіонів нормують пальне, а сам Путін публічно визнав наявність дефіциту. Ця кампанія вражає режим по двох напрямках: зменшує доходи для купівлі лояльності оточення та вимагає великих ресурсів на внутрішню безпеку для придушення можливих заворушень.

Західна логіка передбачає, що такий тиск має підштовхнути до дипломатії, але автократичний режим реагує на загрозу вразливості виключно ескалацією. Не маючи ресурсів для нової масштабної мобілізації чи стратегічного прориву на Донбасі, Кремль зміщує фокус на показові агресивні дії, щоб продемонструвати збереження монополії на силу.

Як пишуть автори матеріалу, це проявляється в трьох вимірах: масованих балістичних ударах по українських містах на тлі дефіциту ракет до Patriot, систематичних атаках на інфраструктуру «Нафтогазу» в Полтавській, Харківській та Сумській областях для зриву підготовки до зими, а також у гібридному тиску на країни НАТО, включаючи загрози прямого удару по членах Альянсу.

Умови для справжнього зламу в РФ

Зовнішня ескалація супроводжується жорстким посиленням внутрішнього контролю, що часто випадає з поля зору західних аналітиків. ФСБ повернула контроль над слідчими ізоляторами, справи про держзраду досягли піку з 1997 року, а Росгвардія створила власний Генштаб із прямим підпорядкуванням Раді безпеки. Одночасно зростає тиск на самі еліти, показовим прикладом чого є кримінальне переслідування колишнього заступника міністра оборони Руслана Цалікова. Обмеження роботи Telegram, WhatsApp та відключення інтернету завершують картину тотальної мобілізації силового апарату всередині країни.

Як зазначають аналітики Foreign Policy, переломний момент для автократа настає лише за умов одночасної кризи на кількох фронтах — подібна ситуація змусила Аятолу Хомейні припинити війну з Іраком у 1988 році після років відмов від переговорів. Щоб досягти подібного ефекту стосовно Росії, Захід має не лише закрити дефіцит ППО України, а й розширити тиск: санкціонувати тіньовий флот, перекрити доступ російських суден до портів, а також підтримати розширення ударів по залізниці, портах і підприємствах ВПК РФ. Переговори стануть політично можливими для Кремля лише тоді, коли коаліція, яка утримує Путіна при владі, дійде висновку, що продовження війни становить більшу загрозу для її виживання, ніж її припинення.

агресія рф ескалація мирні переговори путін удари по нпз