Фрагменти

Як з'явилися собаки в Європі: нове дослідження розкриває невідомі донині деталі

Нове дослідження, опубліковане в журналі Nature, спростовує частину міфів про походження «найкращого друга людини».

Аналіз ДНК найдавніших решток собак з Британії, Туреччини та Швейцарії дозволив вченим реконструювати карту міграції тварин та їхню роль у житті (і смерті) палеолітичних громад.

Про це пише The Economist.

Довгий час питання про те, де саме вовк перетворився на собаку, було предметом наукових суперечок. Свіжі дані генетиків Лорана Франца (Мюнхенський університет) та Андерса Бергстрема (Університет Східної Англії) підтверджують гіпотезу про складніший, розгалужений шлях еволюції.

Аналіз ядерної ДНК зразків із турецького поселення Пінарбаші (віком 15 800 років) та британської печери Гоф (14 300 років) показав дивовижну генетичну подібність тварин, попри відстань у 4 000 кілометрів між цими точками.

Доктор Франц та його колеги також дослідили три інші палеолітичні зразки — по одному з Німеччини, Італії та Швейцарії, — з яких їм вдалося вилучити другий, більш численний тип ДНК, що передається через клітинні компоненти, відомі як мітохондрії. Дослідники довели, що всі три зразки належали собакам (а не вовкам) і були споріднені зі скам’янілостями з Пінарбаші та печери Гофа.

Ключові висновки дослідження

Аналіз генетичного матеріалу дозволив вченим встановити, що спільний предок досліджуваних тварин жив приблизно 16 900 років тому, і саме цей період можна вважати найбільш ранньою підтвердженою межею одомашнення. При цьому наявність двох виразно відмінних ліній — «східної» та «західної» — вказує на те, що процес приручення вовків не був поодиноким випадком. Найімовірніше, він відбувався паралельно у двох географічних осередках: на Близькому Сході та в іншому регіоні Євразії, який ще належить точно локалізувати.

Подальша історія європейських собак виглядає як серія міграційних хвиль, що поступово змінювали генетичний ландшафт континенту. Спочатку в Європі домінували представники східного генотипу, проте згодом, із поширенням землеробства в епоху неоліту, разом із людьми сюди потрапили собаки з Близького Сходу. Вони принесли з собою ДНК західної гілки, а в результаті змішування цих потоків утворився той «генетичний котел», який і став основою для популяцій собак, що мешкають у сучасній Європі.

Собака як частина спільноти

Дані з печери Гоф (Велика Британія) додають антропологічної глибини цій генетичній історії. Дослідження спростовує романтизовані уявлення про первісне одомашнення, демонструючи сувору реальність палеоліту.

Вчені виявили, що люди того часу практикували поховальний канібалізм та специфічну обробку кісток померлих (зокрема, виготовлення чаш із черепів).

Аналіз щелепної кістки собаки з цієї ж печери показав ідентичні сліди: навмисне пробиті отвори та розрізи. Це свідчить про те, що на собак поширювалися ті самі складні поховальні ритуали, що й на членів людської групи. Тварина не просто була «інструментом» для полювання, а інтегрувалася в культурний та сакральний простір громади.

дослідження наука палеонтологія собака