Фрагменти
Від точкової допомоги до системної співпраці: як польські культурні інституції допомагають українській культурі під час війни
Коли почалася «велика війна», троє подруг з Харкова подали документи в краківську Академію театрального мистецтва ім. Виспянського. Софія, Василина і Дарія не знали польської мови. Але студенток Харківського університету мистецтв прийняли – на той самий курс і ту саму спеціальність, що і в Харкові. Це був безпрецедентний випадок для Академії.
Зараз студентки вчаться у філії краківської Академії у Вроцлаві. Вони від початку активно включилися в культурний простір міста. У 2022-му поставили документальну автобіографічну виставу «Історія України» – про досвіди українців під час повномасштабної війни. «Ми хотіли, щоб довкола більше говорили про російські злочини в Україні, щоб ми могли пояснити, чому ми тут, і щоб нас не сприймали як жертв», – розповідає Софія Оніщенко.
Вистава мала успіх. Згодом дівчата заснували український незалежний театр «GAS», а з 2023-го стали співкураторками «Української сцени» у Вроцлаві, започаткованої Інститутом Гротовського.
Це не єдиний приклад того, як точкова допомога окремим людям, які тікали від війни в 2022-му, за чотири роки переросла у системну підтримку нових, українських гравців культурного ландшафту Польщі. Розповідаємо, чому ця системна підтримка важлива, що вона дає самій Польщі і як культура будує діалог там, де російська пропаганда намагається його зруйнувати.
Така різна допомога
Від початку повномасштабного вторгнення Польща була однією з країн, які надавали найбільше допомоги Україні та українським біженцям: протягом 2022–2023 років вона виділила близько 27 млрд доларів і на ті часи посіла третє місце за обсягом фінансової підтримки після США та Німеччини. Майже одразу Польща почала закривати не лише базові потреби, а й культурні запити шукачів прихистку.
Сеанси українською в кінотеатрах, аудіогіди та екскурсії – в музеях, українські полички в бібліотеках. Видавництва почали видавати двомовні книжки для дітей — польською й українською. Від масштабних державних програм до маленьких приватних ініціатив — допомогу надають на різних рівнях. Частина підтримки вже системна.
У перші два роки війни понад сто закладів культури, підпорядкованих Міністерству культури та національної спадщини Польщі, допомагали захищати пам’ятки в Україні від воєнного знищення, надавали стипендії та резиденції митцям та збирали кошти для України, працевлаштовували українців в польських культурних установах. Вони проводили культурні заходи й семінари, перекладали й робили наукові публікації. За ці роки здійснили близько семисот проєктів на суму понад 16 млн злотих (близько 4 млн доларів).
Окрім допомоги в Польщі, йде робота й всередині України. Польський інститут у Києві продовжує підтримку Книжкового Арсеналу, Форуму видавців, Національного художнього музею та Національної філармонії України, Харківського літмузею, Театру ім. Франка і Молодого театру. Це лише частина списку партнерів.
Директор Польського інституту в Києві Ярослав Ґодун каже, що серед польських культурних діячів були ті, хто ще з початків відновлення української незалежності дивився на нашу країну з інтересом. Повномасштабна війна стала тригером: польські митці та культурні менеджери стали активніше запрошувати українських колег з виступами і презентаціями до Польщі.
«Деякі польські культурні інституції максимально відкрилися на українську культуру і створили умови для системної співпраці. Культурне взаємозбагачення – це дуже ефективний інструмент для глибшого порозуміння», – певен Ярослав Ґодун.
«Рятувати мистецтво – це передусім його показувати»
Ще до 2022-го два музеї – Королівський замок у Варшаві та Національний музей мистецтв ім. Богдана та Варвари Ханенків – домовлялися про виставку експонатів українського музею в польській столиці. Коли в жовтні 2022-го російська ракета поцілила в центр Києва, пошкодило будівлю музею Ханенків. Тоді постало питання збереження цінних експонатів.
Згодом, у грудні 2024-го, на відкритті виставки у варшавському Королівському замку директорка музею Ханенків Юлія Ваганова скаже: «Рятувати мистецтво – це передусім його показувати».
Українці показали 38 творів мистецтва, які раніше не бачили в Польщі. Наприклад, «Портрет Станіслава Августа в одязі Генріха IV», написаний Елізабет Віже Ле Брюн у 1797, олійний ескіз Пітера Пауля Рубенса «Бог річки Шельди», «Кібела і богиня Антверпена», «Зимовий пейзаж» Гейсбрехта Лейтенса, «Кабінет мистецтв» Франца Франкена II та інші цінні експонати.
Королівський замок у Варшаві був особливо зацікавлений в інтер’єрних меблях. Музей Ханенків мав чудову колекцію італійських скринь-кассоне, венеційський портшез – унікальні предмети, які, однак, вимагали повноцінної реставрації. Реставрувати в Україні було неможливо, і тоді зробити це взялися польські колеги.
«В Польщі майже рік реставрували картини, рами, інтер’єрні об’єкти. Портшез вони не лише відреставрували, а й дослідили, уточнили атрибуцію по тканинах, розписах. Зробили прекрасну сценографію для виставки», – говорить Олена Крамарева, головна зберігачка фондів музею Ханенків.
Після Варшави виставка експонувалася у Познані, а згодом у Німеччині.
Олена Крамарева каже, що раніше попит на мистецтво з колишніх радянських теренів покривала Росія. «А зараз Європа дізналася, що є українські музеї, які мають дуже хороші колекції, і їм цікаво, щоб ми презентували свої предмети якомога більше», – пояснює вона.
Її думку поділяє Тетяна Пилипчук, директорка Харківського літмузею, якому польські колеги надали генератори та матеріали для збереження колекції – втім, вони допомагали й до «великої війни». «Нам вже не треба високо стрибати, щоб нас побачили, тому що ми видимі. Але якщо раніше колеги більше орієнтувались на те, щоб нас вчити, зараз вони вже звертаються до нашого досвіду, бачать, що ми маємо експертизу. Їх цікавить, як музей працює під час війни, що і як він може робити для суспільства», – каже Тетяна Пилипчук.
Загалом Польща допомогла низці українських музеїв безпечно вивезти цінні колекції на експонування та тимчасове зберігання до інших країн. Українських музейників навчають оцифровувати культурну спадщину, за потреби працевлаштовують за фахом у Польщі.
«Бо це справді хороше мистецтво»
Чимало польських інституцій підтримуватимуть українську культуру, навіть якщо по війні сплеск інтересу піде на спад. Чимало допомагали й раніше. Як, наприклад, видавництво «Czarne», яке видавало українських авторів задовго до початку «великої війни», або видавництво KEW, яке видає український канон ХХ століття. На тривалих проєктах з українськими митцями зосереджується фундація «Pogranicze».
Польський поет і есеїст, один із засновників Фонду «Пограниччя» Кжиштоф Чижевський каже, що українці ще від 1990-х є постійними учасниками Центральноєвропейського форуму культури і разом з поляками долають вузьке, суто габсбурзьке уявлення про цю частину Європи.
«Під час одного з таких форумів Дмитро Павличко, тодішній посол України в Польщі, сказав: “Не називайте це Центрально-Східною Європою, щоб умістити в цьому терміні також Україну. Україна – це Центральна Європа”, – згадує Чижевський. – Основою нашої співпраці є пограниччя як культура діалогу – в дусі Сковороди, Вінценза й Мілоша. Це стосується і темних сторін нашого співжиття: їхнім розв’язанням є не зведення мурів, а опанування мистецтва будувати мости».
Розповідає, що заснований у 1990-му фонд «Пограниччя» в перший же рік роботи приймав у себе Олега Лишегу та Сергія Проскурню з авангардною виставою «Друже Лі Бо, брате Ду Фу». На думку Чижевського, українців завжди вирізняв дух модернізму, нонконформізм, цікавість до світових новинок і відвага експериментувати – на противагу фольклору та традиційним формам мистецтва і літератури, які в часи комунізму домінували в культурному житті національних меншин.
«Феномен української культури, який нас особливо цікавив у “Пограниччі”, полягав у тому, що її творці не руйнують міст між давниною й модерністю, вміють віднаходити дух авангарду в творчості та філософії життя гуцулів над Прутом і козаків над Доном, у спадщині Сковороди та Лесі Українки. Україна присутня в духовності поляків, і культурний феномен пограниччя неможливий без України», – каже Кшиштоф Чижевський.
Від початку повномасштабної війни фундація в межах програми POGRANICZE / UKRAINA запропонувала різноманітні можливості – стипендії, резиденції, видання книжок, організацію виставок тощо – більш ніж двом сотням українських культурних діячів, педагогів та журналістів. Це також широкий видавничий проєкт, присвячений українській літературі, зокрема Бібліотека української поезії «Перед обличчям війни», яка вже налічує понад п’ятдесят книжок.
Керівник культурних програм у Колегіумі Східної Європи, перекладач української літератури Мацей Пйотровський розповідає, що для їхнього видавництва KEW зацікавлення українською літературою було не імпульсом, а продуманою роботою впродовж років.
«Зараз у нас ідея видати український канон ХХ століття. Заповнити лакуни, бо через політичні причини, особливо в ХХ столітті, українська проза не видавалася польською. Багато видавництв публікують сучасних українських авторів, а виданням книжок з канону ніхто не займався. Ми почали це робити – і маємо успіхи», – каже Мацей Пйотровський.
Польські переклади «Міста» Валер’яна Підмогильного і «Подорожі ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію» Майка Йогансена були номіновані на кілька важливих літературних премій Польщі. Успіх мала і збірка Василя Стуса «Веселий цвинтар», яка отримала багато схвальних рецензій і заохотила інші видавництва цікавитися українською поезією.
Пйотровський наголошує, що важливо працювати не лише в моменти сплеску інтересу до української культуру, а й у моменти спаду.
«Були сплески в 2014-му, потім у 2022-му. І між цими періодами важливо було працювати. У 2022-му ми видали “Доцю” Тамари Горіхи Зерня та “Жовтого князя” Василя Барки, бо готували ці видання ще до повномасштабного вторгнення. Ми знаємо, що інтерес пізніше знову впаде, але ми до цього готові».
Пояснює: їхній читач бере книжку «не тому, що вона українська, а тому що це важливі книжки для історії всієї літератури».
«Поляки є бенефіціарами цієї співпраці»
У Білостоці, в галереї «Арсенал», перша українська колективна виставка «Borshch» відбулася в далекому 2005-му. Директорка галереї Моніка Шевчик після виставки поїхала разом з її куратором, Єжи Онухом, до української столиці. В Києві вона познайомилася з Алевтіною Кахідзе та групою Р.Е.П., яка згодом виставлялася в «Арсеналі». Відтоді художники з України посіли важливе місце в програмі галереї: їхні виставки проводять вже два десятиліття поспіль, «Арсенал» має роботи українських митців у своїй колекції й часто їх експонує.
«Часом я чую, що ми підтримуємо українських художників. Неправда – ми маємо честь користуватися їхньою дружбою та працею. Я хотіла б особливо підкреслити: це ми є бенефіціарами цієї співпраці. Ваші митці не є прохачами в art world, вони мають сильну позицію, роблять світові кар’єри й заслуговують на все найкраще».
У галереї «Арсенал» щойно завершилась виставка Жанни Кадирової. До червня тривають експозиції Каті Лібкінд і Лесі Хоменко, наприкінці року – Володимира Кузнєцова.
Моніка Шевчик зауважує: «Я завжди дуже цінувала в українських художників безкомпромісність, незламність, сміливе зіткнення з історією. Великі теми, як-от війна чи Голокост, часто спричиняють те, що мистецтво не витримує тиску – стає надто буквальним, надто банальним, щоб витримати вагу теми… Але не в Україні. Думаю, це через досвід спільнотності й дебати, які роблять українців такими винятковими».
Велике зацікавлення українським сучасним мистецтвом у Польщі обумовлює новий підхід. За словами мистецтвознавиці, сьогодні робити колективну виставку на важливу тему без запрошення митців з України «здається неправильним і поверховим».
«Це не лише результат видимості, досягнутої через війну, а передусім рівень цього мистецтва», – говорить Шевчик.
Софія Рябчук, координаторка української програми у Національному музеї (Варшава), зазначає, що між польською й українською культурами формуються нові культурні зв’язки — «рівний рівному». Як приклад, вона наводить колективну виставку мисткинь у Музеї сучасного мистецтва у Варшаві.
«Там представлені художниці з усього світу, є твори від XVI століття до сучасних. Серед українських авторок, зокрема, Алла Горська, Тетяна Яблонська, Марія Башкірцева. Вони підписані саме як українські мисткині, максимально присвоєні Україні. Марія Башкірцева відома у світі переважно як французька художниця російського походження. Тут їй повернули приналежність до України. І це важливо», — підкреслює Рябчук.
Вона додає, що раніше якісь лакуни в історії мистецтва з цього регіону одразу займало російське мистецтво. Зараз штучно створене російське домінування зникає, в тому числі й завдяки глибшому знайомству Польщі з українською культурою.
«Інституційна солідарність та визнання»
Галерея «Арсенал» у Білостоці, галерея «Лабіринт» у Любліні та Музей сучасного мистецтва у Варшаві – лише кілька прикладів інституцій, які, послідовно працюючи з українськими художниками, дослідниками та кураторами, відіграють значну роль у формуванні стійкого інтересу до українського мистецтва в Польщі. У цьому певен український архітектор і громадський діяч Петро Владіміров, який у жовтні 2024-го заснував у Варшаві галерею TBA.
Він розповідає, що для нього важливо інтегрувати українське мистецтво в ширший регіональний та європейський контекст. Галерею TBA регулярно відвідують директори та головні куратори провідних польських інституцій – це означає, що українські художники стають частиною системної розмови, формують довгострокові професійні зв’язки. «Йдеться не про екстрену допомогу, а про спробу інтегрувати українських митців у польський культурний ландшафт на структурному рівні. Підтримка української культури — не акт односторонньої допомоги, а інвестиція у спільний культурний простір Центрально-Східної Європи», – пояснює Владіміров.
В цьому спільному культурному просторі обидві сторони зміцнюють свою суб’єктність. Польща теж отримує більші можливості: будує історичні зв’язки нового типу, посилює роль регіонального медіатора і отримує від української культури нову естетику, чутливість і досвід, сформований в умовах війни та трансформації суспільства.
«Це досвід радикальної відповідальності мистецтва, його здатності працювати з пам’яттю, втратою, опором. Для польського мистецького середовища це не лише виклик, а й можливість переосмислення власної позиції», — підсумовує галерист.
Підтримка і співпраця: український досвід
Поетка, менеджерка літературних проєктів Ольга Ольхова у 2022-му виїхала з дітьми до Варшави. Там вона одразу включилася у культурне життя польської столиці, заснувавши ініціативу «Спільномова».
«На науковій конференції, де були і українці, і поляки, я познайомилися з представниками Товариства письменників Польщі — професоркою Анною Насіловською і очільником варшавського відділу цієї організації Збіґнєвом Збиковським. Вони запросили мене на поетичні читання, і після них ми розговорилися. Я запропонувала ідею “Спільномови”, — розповідає Ольга Ольхова. — Ми хотіли зберегти наш простір, українськомовний, і польські колеги нас підтримали. Вони дали нам простір в Домі літератури в самому серці Варшави. Це місце знакове для поляків: тут відроджувалася польська культура, польська література після Другої світової війни. Тобто в нас повірили, повірили в той формат, який ми робимо».
За словами поетки, спочатку результат дала її проактивність, сміливість прийти до польських колег з ідеєю. А далі польські колеги почали додавати свої ідеї — наприклад, видати двомовну поетичну збірку українських поеток. Натепер вона має вже третій наклад. Так само люди, які підтримали Ольгу, вже кілька разів були в Україні, для них це було важливо.
Торік у Перемишлі з ініціативи Об’єднання українців у Польщі вперше відбувся літературний фестиваль-діалог «Місто з рікою», фінансований польським Мінкультом. Польські автори, перекладачі та видавці взяли участь поруч з українськими.
Директорка цього фестивалю Катерина Комар-Мацинська розповідає, що у 2024 році організація подала заявку до польського Мінкульту на програму «Промоція читання», якою керує відповідна установа — Польський інститут книги.
«У пріоритетах програми був зазначений діалог у різних вимірах. А що діалог для нас, Українського дому в Перемишлі, це щось органічне, наша двомовність природна, тому нам вдалося переконати експертів та отримати фінансування для проєкту зразу на два роки. Перший фестиваль відбувся минулого року, другий буде цьогоріч у липні», — розповідає Комар-Мацинська.
За її словами, мета фестивалю — це зустріч польських та українських авторів, перекладачів, видавців, щоб «створювати нові перетини, відкривати нові перспективи бачення викликів сьогодення, показувати, що поляки та українці насправді дуже близькі, навіть коли не в усьому погоджуються, однак мають спільні інтереси та цінності».
Катерина Комар-Мацинська зараз працює над репортажною книжкою про Україну, тож часто буває у Львові та Києві.
«Коли я підписувала договір на свою книжку, видавець мені сказав, що в Польщі багато хто говорить, що “має досить українців”, та насправді майже ніхто українців та України не знає. Я з цим згодна. Багато поляків уявляють Україну у варіанті по Збруч, з кресовими сентиментами. Не розуміють сучасних українців, їх неоднозначностей, не розуміють рівня культурної русифікації, не знають нічого про Розстріляне Відродження, про масштаб Голодомору, про шістдесятників… Наважусь сказати, що полякам вкрай необхідно почати пізнавати українців, бо від цього розуміння може бути простіше жити поруч», — підсумовує літераторка.
Підпишіться, щоб отримувати найкращі статті на e-mail (раз на два тижні)
Підписатися
