Повернувся з-за кордону і півтора року розсилав резюме: досвід рекрутингу зв'язківця
Військовий С. — зв’язківець у підрозділі, що захищає Дніпропетровщину. Він долучився до лав ЗСУ після кількох років життя за кордоном і рішення, що має бути вдома. Чоловік вирішив скористатися можливостями рекрутингу і шукав підрозділ самостійно. С. півтора року розсилав резюме по вакансіях в армії, але йому не відповідали. Про свій досвід рекрутування до Сил оборони він розповів проєкту Ukrainian Witness.
Про рішення служити
«Я переїхав у Західну Європу на початку 2021-го, а служу з весни 2025-го. Вперше про те, що треба повертатися в Україну і йти до війська, я подумав 24 лютого 2022 року. Але мене тримала на місці відсутність розуміння, що буде далі і чи треба буде давати прихисток рідним — вони на північному сході. Плюс у мене був стабільний заробіток. Можливо, комусь із моїх близьких була б потрібна допомога. Потім, коли все стало зрозуміліше, я трохи заспокоївся. Донатив, допомагав з броніками, з гуманітаркою. Під час операції на Харківщині в якийсь момент здавалося, що, може, все влаштується якось.
У 2023-му, коли запроваджувалась система рекрутингу, я замислився про повернення знову і почав відправляти резюме. Але з рекрутингом не склалося. Це сильно вдарило тоді по моїй менталці. А третя, остаточна точка сталася влітку 2024-го. Я тоді дізнався, що мій найкращий друг пішов добровольцем і загинув на харківському напрямку. Мене дуже взяла совість, що він воював, а я сиджу тут і толку з мене нуль. Вирішив, що ще пошукаю, а якщо не знайду, просто поїду в Україну. Якщо приймуть на кордоні, то так і буде».
Про рекрутинг
«Я веброзробник, і коли вперше почав шукати підрозділ, то дивився на ті, яким була важлива технічна складова. У мене було кілька інтерв’ю, але до мене не поставилися серйозно. Мовляв, ти за кордоном, ти не приїдеш. Я продовжував дивитися вакансії, розсилати резюме, але мені ніхто навіть не відповідав. Я заспокоював себе тим, що доначу і допомагаю.
У 2024-му, коли загинув мій друг, я вже розглядав не тільки технічні вакансії, а взагалі такі, де треба працювати мозком, скажімо так. Тоді якраз почала активно впроваджуватись БПЛА-складова, треба було багато аналітики. Я почав вчитися на це. Але, знов-таки, на резюме ніяких реакцій. Мені просто не відповідали.
У січні 2025-го я випадково, буквально за один день, знайшов вакансію в один із підрозділів ВМС, провели інтерв’ю. Я пройшов, мене наче погодили, я почав готуватися до виїзду, збирав речі, повідомив на роботі, що звільняюся. Але потім вони подзвонили і відмовили. Сказали: «Ти ж не обмежено придатний. Ми тебе не ввеземо в Україну, тебе бусифікують прямо на кордоні, і ти до нас не доїдеш». Вони просто не хотіли зі мною возитися. Але я на той момент уже налаштувався остаточно їхати, це вже була для мене остання відправна точка.
Тоді я вийшов на рекрутера бригади, де зараз служу. І на мої сумніви він мені сказав: «Це взагалі не питання. Якщо буде треба, ми тебе заберемо з кордону». У них навіть досвід такий був, вони рекрутували людей з-за кордону і допомагали їм в’їхати. Люди в’їжджали і служили. Вони були дійсно зацікавлені у тому, щоб набирати людей, і допомагали з усім. Підготували для мене документи — направлення на ВЛК і зобов’язання туди з’явитися, переслали мені. Від зустрічі на кордоні я відмовився, в’їхав сам, при в’їзді у мене перевірили тільки паспорт.
Тобто фактично я майже два роки намагався знайти собі місце в Силах оборони, поки не зустрів цього рекрутера. В Україні зараз відбуваються історичні події. Мені було важко, коли я не брав у них участь. Тепер я тут. Я багато знаю і багато вмію, хочу застосовувати свої знання і навички заради нашої перемоги. І дуже шкодую, що не зустрів цю людину, що допомогла мені з документами і рекрутуванням у підрозділ, раніше».
Про майбутнє
«Де я хотів би жити — в Україні чи за кордоном? За весь цей час я, мабуть, думав про це тільки раз, але відповіді не знайшов. По-перше, з досвідом, який я вже маю тут, розумію, що не зможу там. Для мене проблеми, які були і будуть в європейців, сміховинні. Коли бігаєш по місту, а по ньому прилітають ефпівіхи, КАБи, балістика, і доводиться ховатися, як кролику, бо на тебе, по суті, полюють — воно тебе міняє. Але і в Україні суспільство розділене. Є люди, які готові жертвувати собою, своїм комфортом, жертвують всім і йдуть так чи інакше на фронт робити свою роботу. І в той самий час я бачу велику кількість людей, які поховалися, навіть серед моїх знайомих.
Через рішення служити у мене відпав великий шматок кола спілкування. Мені таксист, який списався через поранення, набагато ближчий, ніж приятель, з яким ми добре спілкувалися 10 років. Тому я не знаю, де і як житиму. Боюсь навіть думати про це. Буде що буде. Сенс ятрить душу? Я все одно не можу це ніяк змінити. І все буде залежати від того, в якому вигляді буде перемир’я або перемога, в якому форматі закінчиться війна. Тобто з однієї сторони, я боюся, а з іншої — яка різниця? Я роблю свою роботу. Я чесний перед собою».
