Останній шанс Заходу. Як побудувати новий світовий порядок, поки не стало надто пізно, — Стубб для Foreign Affairs

За останні чотири роки світ змінився більше, ніж за попередні 30. Наші стрічки новин переповнені конфліктами та трагедіями. Росія бомбардує Україну, Близький Схід кипить, а в Африці вирують війни. Зі зростанням конфліктів, схоже, демократії занепадають. Епоха після холодної війни закінчилася. Попри надії, що виникли після падіння Берлінської стіни, світ не об'єднався, прийнявши демократію та ринковий капіталізм. Дійсно, сили, які мали об'єднати світ — торгівля, енергетика, технології та інформація — тепер розривають його на частини.

Ми живемо у новому світі безладу. Ліберальний, заснований на правилах порядок, що виник після Другої світової війни, нині занепадає. Багатостороння співпраця поступається місцем багатополярній конкуренції. Опортуністичні угоди здаються важливішими за захист міжнародних правил. Суперництво великих держав повернулося, і саме протистояння між Китаєм та Сполученими Штатами визначає рамки геополітики.

Але це не єдина сила, що формує світовий порядок. Нові середні держави — Бразилія, Індія, Мексика, Нігерія, Саудівська Аравія, Південна Африка та Туреччина — стали чинниками змін. Разом вони мають економічні ресурси та геополітичну вагу, здатні схилити світовий порядок до стабільності або ще більшого хаосу.

Вони також мають підстави вимагати змін: багатостороння система після Другої світової війни не змогла належно відобразити їхню позицію у світі й надати їм роль, на яку вони заслуговують.

Формується трикутне суперництво між тим, що я називаю глобальним Заходом, глобальним Сходом і глобальним Півднем. Обираючи між зміцненням багатосторонньої системи чи пошуком багатополярності, глобальний Південь визначить, чи схилиться геополітика наступної ери до співпраці, фрагментації чи домінації.

Наступні п’ять-десять років, вочевидь, визначать світовий порядок на десятиліття вперед

Наступні п’ять-десять років, ймовірно, визначать світовий порядок на десятиліття вперед. Коли порядок усталюється, він зазвичай тримається певний час. Після Першої світової війни новий порядок тривав два десятиліття. Наступний, після Другої світової, — чотири десятиліття.

Тепер, через тридцять років після завершення холодної війни, знову формується щось нове. Це останній шанс для західних країн переконати решту світу, що вони здатні на діалог, а не монолог, на послідовність, а не подвійні стандарти, на співпрацю, а не домінацію. Якщо країни відмовляться від співпраці на користь конкуренції, світ очікує ще більший конфлікт.

Кожна держава має власну дієздатність, навіть такі невеликі, як моя країна — Фінляндія. Головне — намагатися максимально використати свій вплив і наявні інструменти для пошуку рішень. Для мене це означає робити все можливе, щоб зберегти ліберальний світовий порядок, навіть якщо він нині не в моді.

Міжнародні інститути та норми забезпечують основу для глобальної співпраці. Їх потрібно оновити й реформувати, щоб краще відобразити зростаючу економічну та політичну силу глобального Півдня та глобального Сходу.

Західні лідери давно говорять про нагальність реформування багатосторонніх інституцій, таких як Організація Об’єднаних Націй. Тепер ми повинні це зробити, починаючи з перерозподілу влади в ООН та інших міжнародних органах — Світовій організації торгівлі, Міжнародному валютному фонді та Світовому банку.

Без таких змін багатостороння система у нинішньому вигляді розвалиться. Ця система не є досконалою; вона має вроджені вади й ніколи не може точно відобразити навколишній світ. Але альтернативи набагато гірші: сфери впливу, хаос і безлад.

Історія не закінчилася

Я почав вивчати політологію та міжнародні відносини в Університеті Фурмана у Сполучених Штатах у 1989 році. Тієї осені впала Берлінська стіна.

Невдовзі після цього Німеччина возз’єдналася, Центральна та Східна Європа звільнилися від кайданів комунізму, а світ, який був біполярним — із комуністичним та авторитарним Радянським Союзом у протистоянні з капіталістичними та демократичними Сполученими Штатами — став однополярним. Сполучені Штати стали беззаперечною наддержавою. Ліберальний міжнародний порядок переміг.

Тоді я був у захваті. Мені, як і багатьом іншим, здавалося, що ми стоїмо на порозі світлішої ери. Політолог Френсіс Фукуяма назвав той момент «кінцем історії», і я був далеко не єдиним, хто вірив, що тріумф лібералізму неминучий. Більшість національних держав неодмінно перейдуть до демократії, ринкового капіталізму та свободи. Глобалізація приведе до економічної взаємозалежності.

Старі поділи розтануть, і світ стане єдиним. Навіть наприкінці десятиліття, коли я закінчував свою докторську дисертацію з європейської інтеграції в Лондонській школі економіки, це майбутнє все ще здавалося близьким.

Після терактів 11 вересня 2001 року Захід відвернувся від базових цінностей, які нібито відстоював

Але це майбутнє так і не настало. Однополярний момент виявився недовгим. Після терактів 11 вересня 2001 року Захід відвернувся від базових цінностей, які нібито відстоював. Його відданість міжнародному праву поставили під сумнів.

Інтервенції під проводом США в Афганістані та Іраку зазнали невдачі. Світова фінансова криза 2008 року завдала серйозного репутаційного удару економічній моделі Заходу, що ґрунтувалася на глобальних ринках. Сполучені Штати більше не формували світову політику одноосібно.

Китай став новою наддержавою завдяки стрімкому зростанню виробництва, експорту та економіки, і його суперництво зі США відтоді почало визначати геополітику. Останнє десятиліття також принесло подальшу ерозію багатосторонніх інституцій, зростання недовіри й тертя щодо вільної торгівлі та посилення конкуренції в галузі технологій.

Повномасштабна агресивна війна Росії проти України у лютому 2022 року завдала ще одного нищівного удару старому порядку.

Це було одним із найкричущіших порушень системи, заснованої на правилах, від кінця Другої світової війни і, безперечно, найгіршим, яке бачила Європа. Те, що винуватцем була постійна членкиня Ради Безпеки ООН, створеної для збереження миру, робило це ще більш ганебним. Держави, які мали б підтримувати систему, самі її зруйнували.

Мультилатералізм чи мультиполярність

Міжнародний порядок, однак, не зник. Серед руїн він зміщується від мультилатералізму до багатополярності.

Мультилатералізм (багатосторонність) — це система глобальної співпраці, що ґрунтується на міжнародних інститутах і спільних правилах. Його ключові принципи застосовуються однаково до всіх країн, незалежно від їхнього розміру.

Мультиполярність, навпаки, є олігополією влади. Структура багатополярного світу базується на кількох, часто конкуруючих полюсах. Угоди та домовленості між обмеженою кількістю гравців формують основу такого порядку, неминуче послаблюючи спільні правила й інститути.

У мультиполярному світі великі держави укладають угоди «над головами» малих

Мультиполярність може призвести до ситуативної та опортуністичної поведінки, а також до мінливого набору альянсів, що ґрунтуються на поточних інтересах держав. Мультиполярний світ ризикує залишити поза увагою малі та середні країни — великі держави укладають угоди «над їхніми головами». Якщо мультилатералізм веде до порядку, то мультиполярність тяжіє до безладу й конфлікту.

Зростає напруженість між тими, хто просуває мультилатералізм і порядок, заснований на верховенстві права, та тими, хто говорить мовою мультиполярності й транзакційності.

Малі держави й середні сили, а також регіональні організації — Африканський Союз, Асоціація держав Південно-Східної Азії, ЄС та південноамериканський блок МЕРКОСУР — підтримують мультилатералізм.

Китай, зі свого боку, просуває мультиполярність із відтінками мультилатералізму; він формально підтримує багатосторонні об’єднання, такі як БРІКС (незахідна коаліція, до якої спочатку входили Бразилія, Росія, Індія, Китай і Південна Африка) та Шанхайська організація співробітництва, які фактично прагнуть створити більш мультиполярний порядок.

Сполучені Штати змістили акцент із мультилатералізму на транзакційність, але все ще мають зобов’язання перед регіональними інституціями, такими як НАТО. Багато держав, як великі, так і малі, проводять те, що можна назвати багатовекторною зовнішньою політикою. По суті, їхня мета — диверсифікувати відносини з багатьма акторами, а не приєднуватися до одного блоку.

Транзакційна або багатовекторна зовнішня політика визначається інтересами. Малі держави, наприклад, часто балансують між великими силами: вони можуть співпрацювати з Китаєм у певних сферах і ставати на бік США в інших, водночас намагаючись уникнути домінування з боку будь-якого одного актора.

Інтереси визначають практичні цілі держав, і це цілком легітимно. Але такий підхід не повинен відкидати цінності, які мають лежати в основі всіх дій держави. Навіть транзакційна зовнішня політика повинна спиратися на ядро фундаментальних цінностей. До них належать суверенітет і територіальна цілісність держав, заборона застосування сили, повага до прав людини та основних свобод. Країни мають очевидний інтерес у підтримці цих цінностей і забезпеченні реальних наслідків для порушників.

Світ потребує мультилатералізму більше, ніж будь-коли, щоб вирішувати спільні виклики

Багато країн відмовляються від мультилатералізму на користь більш ситуативних домовленостей та угод. Сполучені Штати, наприклад, зосереджуються на двосторонніх торговельних та бізнес-угодах. Китай використовує Ініціативу «Один пояс, один шлях» — свою масштабну програму глобальних інфраструктурних інвестицій — для сприяння як двосторонній дипломатії, так і економічним транзакціям. ЄС укладає двосторонні угоди про вільну торгівлю, які ризикують не відповідати правилам Світової організації торгівлі.

Це, парадоксально, відбувається саме тоді, коли світ потребує мультилатералізму більше, ніж будь-коли, щоб вирішувати спільні виклики — зміну клімату, дефіцит розвитку та регулювання передових технологій. Без сильної мультилатеральної системи вся дипломатія стає транзакційною. Мультилатеральний світ робить спільне благо власним інтересом. Мультиполярний світ функціонує лише на основі власного інтересу.

«Ціннісний реалізм» Фінляндії

Зовнішня політика часто ґрунтується на трьох стовпах: цінностях, інтересах і силі. Ці три елементи є ключовими, коли змінюється баланс і динаміка світового порядку.

Я походжу з відносно невеликої країни з населенням майже шість мільйонів людей. Хоча ми маємо одну з найбільших оборонних сил у Європі, наша дипломатія базується на цінностях та інтересах. Сила — як «жорстка», так і «м’яка» — переважно є розкішшю великих гравців. Вони можуть проєктувати військову й економічну міць, змушуючи менших гравців узгоджуватися з їхніми цілями.

Але малі країни можуть здобувати силу через співпрацю з іншими. Союзи, групування і розумна дипломатія дають малому гравцю вплив, який значно перевищує розміри його армії та економіки. Часто такі союзи ґрунтуються на спільних цінностях, як-от відданість правам людини та верховенству права.

Як невелика країна, що межує з імперською державою, Фінляндія навчилася тому, що інколи держава має відкласти частину цінностей, щоб захистити інші — або просто вижити. Державність базується на принципах незалежності, суверенітету та територіальної цілісності.

Після Другої світової війни Фінляндія зберегла свою незалежність, на відміну від наших балтійських друзів, які були поглинені Радянським Союзом. Але ми втратили десять відсотків своєї території на користь СРСР, включно з районами, де народилися мій батько та дідусь із бабусею. І, що особливо важливо, нам довелося відмовитися від частини суверенітету. Фінляндія не могла приєднатися до міжнародних інституцій, до яких ми, на нашу думку, природно належали — зокрема, до ЄС і НАТО.

Під час холодної війни зовнішня політика Фінляндії визначалася «прагматичним реалізмом». Щоб запобігти повторній атаці з боку Радянського Союзу, як це сталося у 1939 році, нам доводилося йти на компроміси зі своїми західними цінностями. Ця епоха в історії Фінляндії, що дала міжнародним відносинам термін «фінляндизація», не є такою, якою ми могли б особливо пишатися, але вона дозволила нам зберегти незалежність.

Цей досвід зробив нас надзвичайно чутливими до можливості повторення подібного сценарію. Коли дехто пропонує фінляндизацію як спосіб завершити війну в Україні, я рішуче не погоджуюся. Такий мир мав би надто високу ціну — фактичну здачу суверенітету й територій.

Після завершення холодної війни Фінляндія, як і багато інших країн, прийняла ідею, що цінності глобального Заходу стануть нормою — те, що я називаю «ціннісним ідеалізмом». Це дозволило Фінляндії приєднатися до Європейського Союзу у 1995 році. Водночас Фінляндія припустилася серйозної помилки: вона добровільно вирішила залишатися поза НАТО. (До речі, я протягом 30 років був активним прихильником вступу Фінляндії до НАТО.)

Деякі фіни плекали ідеалістичну віру в те, що Росія зрештою стане ліберальною демократією, тож вступ до НАТО не був необхідним. Інші боялися, що Росія погано відреагує на вступ Фінляндії до альянсу. Ще інші думали, що Фінляндія, залишаючись поза альянсом, сприяє підтриманню балансу — і, відповідно, миру — у Балтійському регіоні. Усі ці міркування виявилися неправильними, і Фінляндія відповідно скоригувала курс; вона приєдналася до НАТО після повномасштабного вторгнення Росії в Україну.

Це було рішення, що випливало як із цінностей Фінляндії, так і з її інтересів. Фінляндія прийняла те, що я називаю «ціннісним реалізмом»: відданість універсальним цінностям, заснованим на свободі, фундаментальних правах і міжнародних правилах, водночас із повагою до реальності світової культурної та історичної різноманітності. Глобальний Захід має залишатися вірним своїм цінностям, але розуміти, що світові проблеми не можуть бути вирішені виключно через співпрацю з однодумними країнами.

Ціннісний реалізм може звучати як суперечність у термінах, але це не так. Дві впливові теорії постхолодновоєнної епохи, здавалося, протиставляли універсальні цінності більш реалістичному погляду на політичні розломи.

Теза Фукуями про кінець історії розглядала тріумф капіталізму над комунізмом як початок світу, що ставатиме дедалі більш ліберальним і ринковим. З іншого боку, бачення Семюела Гантінгтона щодо «зіткнення цивілізацій» передбачало, що лінії геополітичних конфліктів перемістяться від ідеологічних відмінностей до культурних.

Насправді держави можуть використовувати обидва підходи, щоб орієнтуватися у сучасному мінливому світовому порядку. Формуючи зовнішню політику, уряди глобального Заходу можуть зберігати віру в демократію та ринки, не наполягаючи на їхній універсальності; в інших регіонах можуть переважати інші моделі. І навіть у межах глобального Заходу прагнення до безпеки та захисту суверенітету іноді робитиме неможливим суворе дотримання ліберальних ідеалів.

Країни мають прагнути до кооперативного світового порядку ціннісного реалізму, який поважає як верховенство права, так і культурні та політичні відмінності.

Для Фінляндії це означає налагодження діалогу з країнами Африки, Азії та Латинської Америки, щоб краще зрозуміти їхню позицію щодо російської війни проти України та інших триваючих конфліктів. Це також означає проведення прагматичних і рівноправних обговорень важливих глобальних питань — таких, як обмін технологіями, сировинні ресурси та зміна клімату.

Трикутник сили

Три широкі регіони нині формують глобальний баланс сил: глобальний Захід, глобальний Схід і глобальний Південь.

Глобальний Захід охоплює приблизно 50 країн і традиційно очолюється Сполученими Штатами. До його складу входять переважно демократичні, ринково орієнтовані держави Європи та Північної Америки, а також їхні віддалені союзники — Австралія, Японія, Нова Зеландія та Південна Корея.

Ці країни зазвичай прагнули підтримувати порядок, заснований на правилах, навіть якщо вони розходилися в поглядах щодо того, як його найкраще зберегти, реформувати чи переосмислити.

Глобальний Схід складається приблизно з 25 держав на чолі з Китаєм. Він включає мережу союзних країн — зокрема Іран, Північну Корею та Росію — які прагнуть переглянути або замінити чинний міжнародний порядок, заснований на правилах. Ці країни об’єднані спільним інтересом — бажанням зменшити вплив глобального Заходу.

Глобальний Південь, що охоплює багато країн, які розвиваються, та держав із середнім рівнем доходу в Африці, Латинській Америці, Південній та Південно-Східній Азії (а також більшість населення світу), включає близько 125 держав.

Багато з них постраждали від західного колоніалізму, а згодом стали аренами для «проксі»-війн епохи холодної війни. Глобальний Південь включає чимало середніх держав або «країн-гойдалок», зокрема Бразилію, Індію, Індонезію, Кенію, Мексику, Нігерію, Саудівську Аравію та Південну Африку. Демографічні тенденції, економічний розвиток, а також видобуток і експорт природних ресурсів сприяють зростанню їхньої ролі.

Глобальний Захід і глобальний Схід борються за «серця й розум» глобального Півдня

Глобальний Захід і глобальний Схід борються за «серця й розум» глобального Півдня. Причина проста: вони розуміють, що саме глобальний Південь визначить напрям нового світового порядку. Коли Захід і Схід тягнуть у різні боки, Південь має вирішальний голос.

Глобальний Захід не може просто привабити глобальний Південь, вихваляючи чесноти свободи й демократії; йому також потрібно фінансувати проєкти розвитку, інвестувати в економічне зростання й, найважливіше, надати Півдню місце за столом і поділитися владою.

Глобальний Схід так само хибно вважатиме, що його витрати на масштабні інфраструктурні проєкти та прямі інвестиції забезпечують йому повний вплив у глобальному Півдні. Любов не можна просто купити. Як зазначив міністр закордонних справ Індії Субраманьям Джайшанкар, Індія та інші країни глобального Півдня не просто «сидять на паркані», а стоять на власній землі.

Політик щодня має ухвалювати рішення, що поєднують цінності та інтереси.

Іншими словами, і західним, і східним лідерам потрібен реалізм, заснований на цінностях. Зовнішня політика ніколи не є бінарною. Політик щодня має ухвалювати рішення, що поєднують цінності та інтереси.

Чи будете ви купувати зброю в країни, яка порушує міжнародне право? Чи будете фінансувати диктатуру, що бореться з тероризмом? Чи надасте допомогу країні, яка вважає гомосексуальність злочином? Чи будете торгувати з державою, яка застосовує смертну кару?

Деякі цінності не підлягають переговорам. Серед них — захист основних і прав людини, охорона прав меншин, збереження демократії та повага до верховенства права. Саме ці цінності мають бути опорою глобального Заходу, особливо у зверненні до глобального Півдня. Водночас глобальний Захід має розуміти, що не всі поділяють ці цінності.

Мета реалізму, заснованого на цінностях, — знайти баланс між цінностями та інтересами так, щоб пріоритет залишався за принципами, але водночас визнавати межі державної влади, коли йдеться про інтереси миру, стабільності та безпеки. Світовий порядок, заснований на правилах і підтримуваний добре функціонуючими міжнародними інститутами, що закріплюють фундаментальні цінності, залишається найкращим способом запобігти перетворенню конкуренції на зіткнення.

Але оскільки ці інститути втратили свою значущість, країни мають прийняти жорсткіший реалізм. Лідери повинні визнавати відмінності між країнами: реалії географії, історії, культури, релігії та різних етапів економічного розвитку. Якщо вони хочуть, щоб інші краще розв'язували питання прав громадян, екологічних практик і належного врядування, вони мають показувати приклад і пропонувати підтримку — а не лекції.

Реалізм, заснований на цінностях, починається з гідної поведінки, з поваги до поглядів інших і розуміння відмінностей. Це означає співпрацю на основі партнерства рівних, а не з позицій історичних уявлень про те, якими мають бути відносини між глобальним Заходом, Сходом і Півднем. Шлях уперед для держав полягає у зосередженні на важливих спільних проєктах — інфраструктурі, торгівлі та пом’якшенні й адаптації до змін клімату.

На шляху будь-якої спроби трьох світових сфер побудувати глобальний порядок, який одночасно поважає відмінності й дозволяє державам визначати свої національні інтереси в ширшій рамці кооперативних міжнародних відносин, лежить багато перешкод. Але ціна невдачі величезна: перша половина ХХ століття була достатнім попередженням.

Ключове — зрозуміти, чому відбуваються зміни і як на них реагувати

Невизначеність є частиною міжнародних відносин, і ніколи вона не була такою великою, як під час переходу від однієї ери до іншої. Ключове — зрозуміти, чому відбуваються зміни і як на них реагувати. Якщо глобальний Захід повернеться до старих методів прямого чи непрямого домінування або відвертої зарозумілості, він програє битву.

Якщо ж він усвідомить, що глобальний Південь стане ключовою частиною нового світового порядку, то зможе сформувати партнерства, засновані як на цінностях, так і на інтересах, здатні вирішувати головні виклики світу. Реалізм, заснований на цінностях, дасть Заходу достатньо простору для маневру в цю нову епоху міжнародних відносин.

Світи майбутнього

Низка повоєнних інституцій допомогла світові пройти через найбільш стрімку еру розвитку та підтримувала надзвичайний період відносного миру. Сьогодні вони перебувають під загрозою краху. Але вони мають вижити, тому що світ, заснований на конкуренції без співпраці, призведе до конфлікту.

Однак, щоб вижити, вони повинні змінитися, оскільки надто багатьом державам бракує суб’єктності в існуючій системі, і за відсутності змін вони відмежуються від неї. Ці держави не можна звинувачувати в цьому; новий світовий порядок не чекатиме.

У найближче десятиліття можуть виникнути щонайменше три сценарії.

У першому сценарії нинішній безлад просто збережеться. Елементи старого порядку ще залишаться, але повага до міжнародних правил та інституцій буде à la carte (вибірковою) і ґрунтуватиметься переважно на інтересах, а не на засадничих цінностях.

Можливості для вирішення великих викликів залишаться обмеженими, але світ принаймні не скотиться до ще більшого хаосу. Однак, припинення конфліктів стане особливо складним, оскільки більшість мирних угод будуть транзакційними і їм бракуватиме авторитету, який надає схвалення Організації Об'єднаних Націй.

Ситуація може погіршитися: у другому сценарії основи ліберального міжнародного порядку — його правила та інституції — продовжать руйнуватися, і існуючий порядок зазнає краху. Світ наблизиться до хаосу без чіткого центру влади, а держави будуть нездатні вирішувати гострі кризи, такі як голод, пандемії чи конфлікти.

Сильні лідери, польові командири та недержавні актори заповнять вакууми влади, залишені міжнародними організаціями, що відступають. Місцеві конфлікти ризикуватимуть спричинити ширші війни. Стабільність і передбачуваність будуть винятком, а не нормою, у світі, де панує принцип «людина людині вовк». Мирне посередництво стане майже неможливим.

Украй потрібно реформувати міжнародні інституції

Але це не обов'язково має бути так. У третьому сценарії нова симетрія влади між глобальними Заходом, Сходом та Півднем призведе до перебалансованого світового порядку, в якому країни зможуть вирішувати найнагальніші глобальні виклики через співпрацю та діалог рівних.

Цей баланс стримуватиме конкуренцію та підштовхне світ до більшої кооперації у питаннях клімату, безпеки та технологій — критично важливих викликах, які жодна країна не може вирішити самотужки. У цьому сценарії принципи Статуту ООН візьмуть гору, що призведе до справедливих та довготривалих угод. Але для цього необхідно реформувати міжнародні інституції.

Реформа починається з вершини, а саме — з Організації Об’єднаних Націй. Реформа завжди є довгим і складним процесом, але є щонайменше три можливі зміни, які автоматично посилили б ООН і надали б більше можливостей тим державам, що відчувають нестачу впливу в Нью-Йорку, Женеві, Відні чи Найробі.

Жодна окрема держава не повинна мати права вето в Раді Безпеки ООН

По-перше, усі основні континенти мають бути представлені в Раді Безпеки ООН постійно. Абсолютно неприйнятно, що в Раді Безпеки немає постійного представництва від Африки та Латинської Америки, а Азію представляє лише Китай. Кількість постійних членів слід збільшити щонайменше на п’ять: двоє від Африки, двоє від Азії та один від Латинської Америки.

По-друге, жодна окрема держава не повинна мати права вето в Раді Безпеки. Вето було необхідним після Другої світової війни, але в сучасному світі воно паралізувало роботу Ради Безпеки. Агентства ООН у Женеві працюють добре саме тому, що жоден окремий член не може заблокувати їхню діяльність.

По-третє, якщо постійний або тимчасовий член Ради Безпеки порушує Статут ООН, його членство в організації має бути призупинене. Це означало б, що після повномасштабного вторгнення Росії в Україну її членство було б призупинене. Таке рішення може ухвалити Генеральна Асамблея. В ООН не повинно бути місця подвійним стандартам.

Глобальні торговельні та фінансові інституції також потребують оновлення. Світова організація торгівлі, яка роками була паралізована через неспроможність свого механізму врегулювання спорів, як і раніше, відіграє важливу роль.

Попри збільшення кількості угод про вільну торгівлю поза межами компетенції СОТ, понад 70 відсотків світової торгівлі все ще здійснюється за принципом «найбільшого сприяння» СОТ. Мета багатосторонньої торговельної системи полягає в забезпеченні справедливого та рівного ставлення до всіх її членів.

Мита та інші порушення правил СОТ в кінцевому підсумку шкодять усім. Поточний процес реформ має привести до більшої прозорості, особливо в питаннях субсидій, та гнучкості в процесах прийняття рішень СОТ. І ці реформи повинні бути швидко впроваджені; система втратить довіру, якщо СОТ залишиться в нинішньому глухому куті.

Настав час оновити систему, яка так добре слугувала нам протягом майже століття

Реформи — це складно, і деякі з цих пропозицій можуть здаватися нереалістичними. Але такими самими здавалися й ті, що були висунуті у Сан-Франциско під час заснування Організації Об’єднаних Націй понад 80 років тому. Те, чи підтримають 193 держави-члени ООН ці зміни, залежатиме від того, чи зосередять вони свою зовнішню політику на цінностях, інтересах або силі.

Поділ влади на основі цінностей та інтересів був фундаментом створення ліберального світового порядку після Другої світової війни. Настав час оновити систему, яка так добре слугувала нам протягом майже століття.

Непередбачуваним фактором для глобального Заходу у всьому цьому буде те, чи захочуть Сполучені Штати зберегти багатосторонній світовий порядок, який вони допомогли збудувати і з якого отримали величезні вигоди. Це може бути непростим шляхом, з огляду на вихід Вашингтона з ключових інституцій та угод, таких як Всесвітня організація охорони здоров’я та Паризька кліматична угода, а також його новий меркантилістський підхід до транскордонної торгівлі.

Система ООН допомогла зберегти мир між великими державами, дозволивши США стати провідною геополітичною силою. У багатьох інституціях ООН вони відігравали провідну роль і могли дуже ефективно просувати свої політичні цілі. Глобальна вільна торгівля допомогла США утвердитися як провідна економічна сила світу, забезпечивши водночас доступ американських споживачів до дешевших товарів.

Такі союзи, як НАТО, надали США військові та політичні переваги поза власним регіоном. Тож завдання решти Заходу — переконати адміністрацію Трампа в цінності як повоєнних інституцій, так і активної ролі самих Сполучених Штатів у них.

Непередбачуваним фактором для глобального Сходу буде те, як Китай розіграє свої карти на світовій арені. Він може активніше заповнювати вакуум сили, залишений Сполученими Штатами, у сферах таких як вільна торгівля, співпраця з питань зміни клімату та розвиток. Китай може прагнути формувати міжнародні інституції, в яких зараз має значно сильніші позиції.

Він може намагатися проєктувати свою силу активніше у власному регіоні. Або ж може відмовитися від своєї довготривалої стратегії «приховуй силу та чекай слушного моменту» і вирішити, що час настав для більш агресивних дій — наприклад, у Південно-Китайському морі чи в Тайванській протоці.

Ялта чи Гельсінкі?

Міжнародний порядок, як-от той, що був створений Римською імперією, іноді може існувати століттями. Найчастіше ж він триває лише кілька десятиліть. Війна агресії Росії проти України знаменує початок чергової зміни світового порядку. Для молодих людей сьогодні це їхній момент 1918-го, 1945-го чи 1989 року.

Світ може піти хибним шляхом у такі переломні моменти — як це сталося після Першої світової війни, коли Ліга Націй не змогла стримати суперництво великих держав, що призвело до ще однієї кривавої світової війни.

Країни можуть також більш-менш правильно визначити курс, як це було після Другої світової війни зі створенням Організації Об’єднаних Націй. Той післявоєнний порядок, зрештою, зберіг мир між двома наддержавами холодної війни — Радянським Союзом і Сполученими Штатами.

Звісно, ця відносна стабільність мала високу ціну для тих держав, які були змушені підкоритися або страждали під час «проксі»-конфліктів. І навіть тоді, коли завершення Другої світової війни заклало основу порядку, що проіснував десятиліттями, воно також посіяло зерна нинішнього дисбалансу.

У 1945 році переможці війни зустрілися в Ялті, у Криму. Там президент США Франклін Рузвельт, прем’єр-міністр Великої Британії Вінстон Черчилль та радянський лідер Йосип Сталін створили післявоєнний порядок, заснований на сферах впливу.

Рада Безпеки ООН мала стати майданчиком, де наддержави могли б вирішувати свої суперечності, але вона залишала мало простору для інших. У Ялті великі держави уклали угоду користуючись з малих. Ту історичну несправедливість тепер потрібно виправити.

Скликання у 1975 році Наради з безпеки та співробітництва в Європі стало різким контрастом до Ялти. Тридцять дві європейські країни, а також Канада, Радянський Союз і Сполучені Штати зустрілися в Гельсінкі, щоб створити європейську систему безпеки, засновану на правилах і нормах, що застосовуються до всіх.

Вони погодилися на фундаментальні принципи, які регулюють поведінку держав щодо їхніх громадян і одна одної. Це було видатне досягнення мультилатералізму в час великих напружень, і воно стало вирішальним чинником у наближенні кінця холодної війни.

Вибір, який ми всі зробимо протягом наступного десятиліття, визначить світовий порядок XXI століття

Ялта була мультиполярною за своїми результатами, а Гельсінкі — мультилатеральною. Тепер світ стоїть перед вибором, і я вважаю, що саме Гельсінкі пропонує правильний шлях уперед. Вибір, який ми всі зробимо протягом наступного десятиліття, визначить світовий порядок XXI століття.

Малі держави, такі як моя, не сторонні спостерігачі в цій історії. Новий порядок буде визначений рішеннями, ухваленими політичними лідерами як великих, так і малих держав — демократів, автократів чи тих, хто перебуває між ними. І тут особлива відповідальність лежить на глобальному Заході, як архітекторі минулого порядку й досі, економічно та військово, найпотужнішій глобальній коаліції. Те, як ми нестимемо цей тягар, має значення. Це наш останній шанс.

концепція майбутнє політика світ стубб фінляндія