Для Росії показова жорстокість є необхідною зброєю війни, — британський історик Бівор

«Це надзвичайно важливо для розуміння Росії та походження жорстокості російської армії. У росіян завжди панувала думка, що явна жорстокість є необхідним знаряддям війни — і ми бачимо це в Україні», — пояснив він.

Історик додає, що російські звірства не є випадковими або справою рук окремих злочинців чи навіть окремих підрозділів; вони є невіддільною частиною того, як Росія воює і завжди воювала. З усвідомленням цього стає зрозуміліше, чому російські солдати грабували і тероризували майже кожне українське місто і село, яке вони коли-небудь захоплювали, вбиваючи чоловіків, ґвалтуючи жінок і викрадаючи дітей.

Бівор вказує, що солдати ЗС РФ часто зазнавали жорстокого поводження з боку власних товаришів. Перебуваючи в Росії в 1990-х роках із дослідженням для своєї книги про Сталінград, він згадує, як дізнався, що «серед новобранців, призваних на військову службу, щороку траплялося до 5000 самогубств – і російські генерали вважали це смішним».

Російські призовники, як тоді, так і зараз, вбивають себе, тому що з них не просто знущаються, а безжально переслідують і катують їхні товариші по службі. А їхні генерали часто схвалюють те, що, по суті, є священною традицією знущань з новачків.

Бівор почув від дипломата про одного російського генерала, який мав «улюблену історію для застіль», розповідаючи, що так багато його призовників у Сибіру закінчували життя самогубством, що він змушував новоприбулих копати ряди могил — адже вони, без сумніву, знадобляться найближчим часом. Кульмінація цієї «історії» генерала була такою: «А знаєте — половина з них дезертирувала!»

Бівор продовжує: «Жорстокість, із якою [російських] солдатів утримують, породжує те, що можна назвати теорією ланцюгового гноблення. Оскільки їх самих пригнічували й погано з ними поводилися, вони потім зганяють це, як ми бачили у 1945 році, на польських жінках, угорських жінках і передусім на німкенях — і ми бачимо це знову щодо українських жінок та українських військовополонених».

У книзі Berlin: the Downfall 1945 Бівор описав, як російські солдати вчиняли групові зґвалтування не лише щодо німкень, а й щодо голодних і виснажених в’язнів концтаборів та фабрик примусової праці. «Солдати Червоної армії були настільки неконтрольовані, що ґвалтували навіть російських жінок, єврейок та українок — дівчат і жінок, яких відправили назад до Німеччини на примусову працю», — каже Бівор.

Чи вважає він, що росіяни бачать у жорстокості у війні якусь легітимність? «Їм абсолютно байдуже до легітимності, якщо чесно», — відповідає Бівор із ноткою недовіри. «Для них головна фраза така: “Переможця ніхто не судить”.

«І саме так вони ставляться, наприклад, до України: різанина в Бучі та інших місцях була жахливою. Це, можливо, також було підживлене гнівом і озлобленістю, коли вони раптово зрозуміли, що не перемагають і не мають легкої прогулянки, як очікували».

Він нагадує, як Голокост ескалував від масових розстрілів до газових камер у 1942 році — саме тоді, коли нацисти раптово усвідомили, що не зможуть перемогти Радянський Союз.

Бівор повертається до суто російської теми у своїй наступній книжці «Распутін і занепад Романових», яка вийде у березні. Вона зосереджена на тому, як Григорій Распутін, народжений у бідності та невідомості в Сибіру, здобув надзвичайний і згубний вплив на царя Миколу ІІ — і, найвідоміше, на його дружину.

Його захоплює, як людина з селянського середовища могла зробити так багато, щоб «зруйнувати найбільшу автократію у світі». Передусім влада царя була ослаблена чутками про те, що Распутін нібито пробрався до ложа імператриці. «Це були фейкові новини того часу», — каже Бівор. «Я думаю, що історики завжди недооцінювали значення чуток».

The Telegraph пише, що рано чи пізно війна в Україні має закінчитися, і сотні тисяч зруйнованих російських солдатів доведеться демобілізувати. Що станеться в Росії, коли ґвалтівники, убивці та мародери повернуться додому?

«Ми вже чуємо свідчення про жахливі злочини», — відповідає Бівор. «Треба також пам’ятати, що деякі з них від початку були злочинцями, і коли вони повернуться ще більш озлобленими, можете собі уявити».

Знову він наголошує на нелюдському ставленні Росії до власних військових. Вищий командний склад розмістив крематорії в Україні, щоб уникнути клопоту з похованням своїх загиблих чи репатріацією тіл. Путін частково компенсував втрати простим способом — спорожнивши російські тюрми й сформувавши з ув’язнених «штрафні» підрозділи для розмінування чи самогубних атак.

Ця тактика має відлуння минулого. «Вони, безумовно, використовують ідею штрафних батальйонів, яку Сталін фактично запозичив у німців», — каже Бівор.

За оцінками Центру стратегічних і міжнародних досліджень у Вашингтоні, Росія вже, ймовірно, зазнала одного мільйона втрат: 250 тисяч убитих і 750 тисяч поранених. Та попри цю колосальну людську ціну, Путін і далі прагне завоювань.

Трамп готується відправити посланців до Москви, і він може навіть об’єднатися з Путіним, щоб нав’язати Україні проросійське врегулювання, винагородивши агресію та ризикуючи новою війною.

Наскільки далеко може зайти Путін?

«Ніхто насправді не знає, що відбувається в голові Путіна», — відповідає Бівор. «Це елемент спадщини? Чи він знає, що може помирати, і хоче зробити якомога більше, щоб відновити Російську імперію? Є так багато спекуляцій щодо його стану здоров’я».

Він додає: «Я думаю, що Путін відчайдушно прагне захопити більше територій, і саме тому він хоче переконатися, що Україна не буде в змозі чинити опір — тому він прагне зменшити чисельність української армії та змусити її віддати ключові позиції на Донбасі».

Бівор прогнозує, що Путін продовжить мучити Україну незалежно від будь-якої мирної угоди. «Він безумовно захоче продовжувати війну. Навіть якщо буде якась форма перемир’я чи мирних переговорів, він їх порушить і звинуватить у цьому Україну та європейців, та знову розраховуватиме на те, що Трамп захоче бути ствердитися як миротворець».

«І Трамп погодиться з Путіним, що це нібито вина України, навіть коли докази вказуватимуть у зовсім іншому напрямку. Тож я не бачу можливості справжнього миру».

Бівор звертає увагу на ідеологів на периферії путінського оточення — зокрема містика й націоналіста Олександра Дугіна та ексміністра культури Володимира Мединського, які вважають, що Росія має право правити всією євразійською територією від Владивостока до Дубліна.

Ніхто не може сказати, наскільки Путін поділяє їхні погляди. Але якщо припустити, що він досягне того, що вважатиме перемогою в Україні, чи буде наступна ціль? «Я думаю, що це цілком ймовірно», — відповідає Бівор. «Не думаю, що це буде Польща, бо поляки справді переозброїлися й ефективні. Ні, його наступним кроком точно будуть країни Балтії».

Бівор інстинктивно обережний з історичними паралелями, але одну він допускає — і, як він каже, її слід було б викарбувати на мармурі в кожному західному МЗС. «Британці та французи не могли повірити після Першої світової війни, що хтось буде настільки дурним, щоб захотіти ще одну війну. Саме тому вони недооцінили Гітлера і те, наскільки далеко він може зайти», — каже він.

«Ми бачили щось подібне у 2000-х, із Ангелою Меркель та, певною мірою, іншими. Ніхто не вірив, що хтось захоче знову вести наземну війну на європейському континенті». Але «ми мали усвідомити», каже Бівор, що за Путіна «суцільна жорстокість російського способу війни цілком може бути знову застосована на європейському континенті».

Біографія Бівора

Бівор, один із трьох братів, сам народився у родині, сформованій війною. Його батько Джон був юристом, який служив у Спеціальному виконавчому управлінні під час війни. Його мати Кінта виросла у замку XVI століття в Італії, збирала оливки та виноград, зустрічала Д. Г. Лоуренса й Олдоса Гакслі, які приїздили до її батька — художника, та матері — письменниці. У 82 роки Кінта Бівор описала своє ідилічне дитинство у книзі A Tuscan Childhood, своїй єдиній праці.

Якби Ян Флемінг, творець Джеймса Бонда, домігся свого, вона могла б ніколи не написати цю книгу, а Бівор, ймовірно, не народився б. Як офіцер військової розвідки на флоті, Флемінг розробив план десантувати Кінту в Італію Муссоліні у 1940 році, щоб шпигувати за військово-морською базою. На щастя, ця операція не відбулася, бо Кінта саме була вагітна старшим братом Бівора.

У віці від чотирьох до семи років Бівор страждав на хворобу Пертеса — дитячу патологію кісток, яка змусила його користуватися милицями. «У результаті в підготовчій школі мене цькували», — згадує він без жодних емоцій.

Далі були Вінчестер і Сандгерст, де він навчався у відомого військового історика — а згодом оборонного кореспондента Telegraph — Джона Кіґана. Потім він служив кавалерійським офіцером у 11-му гусарському полку, що йому дуже подобалося, аж доки скорочення оборонного бюджету не змусили об’єднати його полк з іншим у 1969 році.

Він залишив армію наступного року і, попри те що провалив іспити з англійської та історії на рівні A-level, узявся за письменство, що він сам описує як «невинність і зарозумілість юності».

Бівер надзвичайно скромно оцінює свої ранні спроби. Він розпочав кар’єру автора, пишучи політичні трилери у 1970-х, два з яких так і не були опубліковані («і слава Богу!»), а три все ж вийшли друком, хоча він відмовляється називати їхні назви («не хочу, щоб хтось шукав їх в інтернеті»).

Попри це, він називає цей період «початком — і це почало ставати певною нав’язливістю». Саме його видавець побачив, що Бівер — талановитий письменник, але художня проза не є його сильною стороною, і запропонував використати його військовий досвід, звернувшись до історичної літератури.

Бівер почав з The Spanish Civil War, опублікованої у 1982 році, скориставшись тим, що спогади про цей конфлікт були настільки болючими й роз’єднувальними, що лише іноземний історик міг написати про нього об’єктивно. Потім вийшли Inside the British Army — портрет сучасної британської армії, опублікований у 1990 році, та Crete 1941 — розповідь про захоплення острова німецькими парашутистами.

Бівер досяг прориву, коли отримав замовлення написати історію битви за Сталінград саме в той момент, у 1990-х, коли російські архіви відкривалися для іноземних істориків. «Усе вирішує вчасність: мені просто клято пощастило з моментом», — каже він.

Загалом його книги розійшлися накладом дев’ять мільйонів примірників і були перекладені 37 мовами. Чи ділиться Бівер чернетками рукописів із дружиною? «О Боже, так!» — миттєво відповідає він. «Артеміс і я перевіряємо роботи одне одного, часто просто електронною поштою, щоб зрозуміти, як інша людина може відреагувати. Ми переглядаємо все, що інший написав».

Він одружився з Артеміс, онукою політика, дипломата та щоденникаря Даффа Купера, у 1986 році. У них є син Адам і донька Нелла. Онуків немає, але, як каже Бівер, є «онука-кішка».

Одного разу Бівер надіслав чернетку своєму покійному тестеві, історику Джону Джуліусу Норвічу. «Там був досить пафосний уривок, де я написав: “Виникає спокуса порівняти щось із чимось”, і на полях він написав: “Цій спокусі слід рішуче протистояти”. І, звичайно, він мав абсолютно рацію».

агресія рф жорстокість катування рашизм путінізм історія