Як пораненого бійця «Хартії» евакуювали з передової роботом: захоплива історія від NYT
Видання The New York Times у великому матеріалі журналіста, письменника та лауреата Пулітцерівської премії Кріса Чіверса розповідає історію порятунку та евакуації 40-річного піхотинця 13-ї бригади НГУ «Хартія» Олександра на псевдо «Шатай».
Олександра поранило в ногу внаслідок скиду з ворожого дрону в «сірій» зоні на Харківщині, йому довелося п’ять годин повзти до найближчих позицій. На допомогу дезорієнтованому через поранення та крововтрату бійцю прийшли пілоти БпЛА «Каспер» і «Аферист». Через колонку, прикріплену до «Мавіка», вони давали йому команди, ведучи до позицій побратимів.
Після того як «Шатай» дістався туди й отримав першу медичну допомогу, його евакуював наземний роботизований комплекс (НРК). Й за 99 годин після отримання поранення він нарешті опинився в стабілізаційному пункті.
Матеріал детально аналізує сьогоднішні реалії війни. Рівень проникнення та використання дронових технологій та поява так званих «кілзон» призвели до радикальної зміни звичних практик евакуації поранених. На заміну традиційним пікапам та броньованим авто прийшли НРК — єдиний засіб, що має шанси залишитися неураженим та врятувати бійцю життя.
Олександр почув свист російського дрона, що наближався. Піхотинець 13-ї бригади НГУ «Хартія» у складі пішого патруля з чотирьох осіб, він обережно пробирався о другій ночі крізь високу траву серпневого лугу. В темряві наростав пронизливий писк. Озброєний мультикоптер виявив бійців та заходив на атаку.
Тепер усе вирішувала удача. Вони виконували завдання — натягнути дріт у нічній пустці між ворожими окопами, створивши перешкоди для російської піхоти та щоб збивати з мотоциклів тих, хто прориватиметься. Перевантажені спорядженням, вони опинилися просто неба, без укриття. Найближчий захист — лісосмуга, звідки вони вийшли — лишався приблизно за 300 метрів позаду.
Російський пілот БПлА обрав як мішень Олександра — силует із гвинтівкою серед високої трави. Дрон завис над ним і скинув маленький вибуховий заряд. Спалах освітив Олександрові очі, удар хвилі збив його з ніг. Йому не пощастило: уламки прошили ногу, біль спалахнув унизу лівої кінцівки. Йому пощастило: дрон не добивав. Він рвонув уперед, переслідуючи інших, які вже кинулися до лісосмуги. Кров лилася, «Шатай» притиснувся до землі, почувши ще кілька вибухів десь позаду.
Олександр підвівся. Російський оператор, подумав він, мабуть, вирішив, що він мертвий. Або дрон просто вичерпав боєзапас чи потребував заміни батареї. Хай там що, він більше не кружляв тут. Олександр лишався пораненим у «сірій» зоні, де над головою постійно снують дрони, а по землі ходять звірі, що нишпорять по тілах загиблих. Темрява була майже суцільна. Кров пульсувала з рани, стікаючи у шкарпетку й берець. Він витягнув турнікет із індивідуальної аптечки, наклав його вище гомілки й затягнув, потім намацав рукою місце, де уламки пробили ногу. Без світла рани не було видно, але він відчув — усе погано. Кістки роздроблені. Ступня не рухається — мабуть, тримається на шматках тканини.
Він спробував встати. Права нога тримала, ліва не тримала зовсім. Він знову опустився вниз, вилаявся й крикнув. «Хлопці!» — закричав він. — «Хлопці! Я живий!» Ніхто не відповів. Сам, майже нерухомий — він лишився там, куди не приїде «швидка».
Небо було чорним, ані звуку, ані руху. Але менш ніж за три години світанок висвітлить луг, де він стікав кров’ю. Прокинуться російські дрони. Його майбутнє звелося до простого вибору: якщо він доповзе до лісосмуги до ранку — матиме шанс на евакуацію й операцію. Якщо ні — найімовірніше, закінчить так, як безліч інших у цій війні: лежатиме безпорадно на полі, доки над ним не з’явиться хижий дрон і вибух не розірве його на шматки — останні секунди, перетворені на контент для нескінченного потоку смерті в соцмережах.
Час стискався. Олександр зняв шолом і бронежилет та відкинув їх убік. Те, що щойно могло врятувати йому життя, тепер лише заважало. Він відклав і автомат з магазинами, потім порився у наплічнику, вирішуючи, що взяти з собою. Залишив сіру плащ-накидку, ліхтарик, запасний турнікет, пачку цигарок і телефон. Подумав також про мисливський ніж із дерев’яною ручкою — і поклав і його. Якщо стопа на лівій нозі чіплятиметься за землю і не дасть йому рухатися, сказав собі, він її відріже.
Лісосмуга видалася далекою, мов темна стіна на краю світу. Але він мав туди дістатися. Відштовхуючись правою ногою та тягнучи ліву за собою, Олександр почав повзти.
Серед жахів війни, застрягти між лініями — одне з найстрашніших. Нейтральну смугу накривають вогнем з обох сторін, вона постійно перебуває в полі зору. Будь-який рух може викликати обстріл. І ще одне: солдати в окопах живуть у постійному напруженні, нерви виснажені, і часто може статися так, що свої ж відкриють вогонь по силуету, який не впізнали. Тож шлях до своїх окопів може бути таким самим смертельним, як і рух у напрямку ворога.
До і без того безнадійного становища війна в Україні додала нову, жорстоку норму — всюдисущість малих ударних дронів. Вони вражаюче ефективні в пошуку й винищенні тих, хто опинився між лініями. Притискатися до землі, перебігати від вирви до вирви, використовувати низини рельєфу — навіть ці перевірені часом правила тепер не гарантують виживання. Маневрові мультикоптери з камерами й осколковими зарядами бачать навіть найобережнішого солдата і наздоганяють його. А ще вони можуть розкидати мінні пастки на відкритій місцевості, примножуючи жах.
Безліч відео показують, наскільки мізерні шанси вижити у ситуації, в якій опинився Олександр, і наскільки кривавими часто бувають фінали. Соцмережі щодня заповнюють ролики таких смертей.
І ці кроваві кадри також ховають ще більш жахливий сенс: небезпека давно вийшла за межі «сірої» зони. Маленькі тактичні дрони тепер дістають на кілометри в тил — і це повністю змінило процес евакуації поранених. Тепер поранений боєць часто чекає на лікаря стільки ж, скільки в найгірші часи Першої світової.
«Через високу активність дронів часом евакуацію можуть відкладати на день, два, а то й три, перш ніж до пораненого доберуться», — розповідає старша лейтенантка Дарія, анестезіологиня зі стабілізаційного пункту біля Харкова.
Справа не лише у зброї. Є і фактор навмисної жорстокості. Російські оператори дронів, за словами Дарії, не дотримуються міжнародного права щодо захисту медиків.
«На військовій кафедрі нам пояснювали: згідно з Женевськими конвенціями, медичних працівників не можна цілеспрямовано атакувати, — каже вона. — У цій війні це не працює. Евакуаційні групи для Росії — пріоритетна ціль».
Бійці на передовій і медики на стабілізаційних пунктах говорять, що цьогоріч для допомоги пораненим настали похмурі часи. Нові технології знищили колишні практики: солдати з пораненнями, яких раніше цілком можна було врятувати, тепер помирають у окопах і бліндажах. Інших привозять уже з такими ураженнями кінцівок, що доводиться ампутувати їх — хоча вчасне медичне втручання могло б запобігти цьому.
Україна має невеликий парк гелікоптерів, але час, необхідний для посадки та завантаження поранених, висока помітність і невисока швидкість роблять їх легкою здобиччю для дронів. Тому поранених вивозять по землі — це робить процес більш повільним і складним. Дуже часто навіть це неможливо — особливо вдень.
Проте вздовж майже 1300-кілометрового фронту з’явилося нове рішення, яке поступово набирає обертів.
Олександр служить у 13-й бригаді НГУ «Хартія» — підрозділі, що сформувався як добровольчий у 2022 році для оборони Харкова й дуже швидко перетворився на одну з найпрофесійніших і найуспішніших бойових частин країни. У 2024-му «Хартія» почала експериментувати з наземними дронами. Виробники передавали нові моделі на випробування, і бригада невдовзі мала вже цілий парк таких засобів та окрему групу операторів — спеціалізовану роту наземних дронів. Серед її задач з’явилася нова — евакуація з поля бою поранених і загиблих.
На самоті посеред лугу Олександр поволі рухався до лісосмуги. Його рух був безпорадно повільним: правою ногою він відштовхувався, ліву тягнув за собою. Літо стояло спекотне, піт змішувався з кров’ю, а відстань майже не скорочувалася.
У думках спливали різноманітні ризики: артилерія, крововтрата, міномети, зневоднення, міни, світанок, дрони. За законами війни солдат у такому стані не є законною ціллю. Але практика на фронті часто не збігається з законами. Обидві сторони нерідко накривають поранених дистанційною зброєю. Тож Олександр не розраховував на пощаду.
Інші загрози також були реальними. Напередодні був спекотний день. До атаки безпілотника він уже був зневоднений. А після поранення втратив ще більше рідини. Турнікет стискав м’язи, уламки пошкодили кістку, біль пульсував і рвав свідомість. Йому здавалося, що він повзе через пустелю.
Поле з вирвами тягнулося на північний схід від руїн Липців — колись у цьому селі проживало 13 тисяч людей. Росіяни захопили його у 2022-му, але у вересні того ж року українські військові вибили їх звідти. Наступ зупинився вже біля наступного села, де ворог засів у підвалах знищених будинків та в бліндажах під деревами. На навколишніх полях тривали постійні бої.
Олександр повз далі, слухаючи небо. Щоразу, почувши дзижчання дрона, він тулився до землі, накриваючись плащем-накидкою, і сподівався залишитися непоміченим. Так було не один раз. І щоразу, коли звук віддалявся, він знову виповзав із укриття й рухався далі. Він не знав, котра година. Але темрява все ще трималася. Шанс залишався.
Спрага ставала нестерпною. Сили покидали його. Воля слабшала. «Я не дійду…» — прошепотів «Шатай» у ніч, і все ж примусив себе рухатися. Він подумав про майбутнє, яке мусив побачити — весілля своєї доньки Євгенії, якій зараз 11. І відчув обов’язок бути там. Він благав небо, щоб родина не залишилася без нього. «Будь ласка, Боже… Бережи мене. Я повинен їх знову побачити».
Він рухався, відштовхуючись правою ногою. Іноді перекочувався на спину, перевертався на груди чи бік, і відштовхувався, дряпаючи землю ребрами.
Олександр повз далі, виснажуючись із кожним метром. Коли він подолав приблизно половину шляху, йому здалося, що він на самоті. Але він помилився. Обидві сторони майже безперервно вдивлялися в «сіру зону». Тієї ночі двоє пілотів бригади «Хартія» — «Каспер» і «Аферист» — працювали з укриття в посадці, відслідковуючи рухи ворога й прикриваючи своїх, поки ті поверталися.
«Аферист» керував Matrice 4T — квадрокоптером із тепловізором для нічного бачення. Через його картинку він побачив вибух, що поранив Олександра, потім — інші спалахи: російський дрон гнався за іншими українськими військовими. Ті змогли відірватися. «Аферист» спостерігав, як Олександр зібрався і почав повзти на південь. Він підняв дрон вище й передав у командний пункт: український солдат отримав поранення і повзе назад.
«Каспер» працював на Mavic із маленьким гучномовцем. «Аферист» записав голосове на телефоні й переслав файл «Касперу». Поки небо на сході почало світлішати, той завантажив його в дрон.
У сірому ранковому світлі Олександр поглянув на себе. Земля прилипла до запеченої крові на лівій нозі. Руки теж були в крові — особливо права. Наповнений адреналіном, він навіть не помітив, що і її зачепило. Попереду в полі, майже на краю посадки, лежав рюкзак. Хтось із своїх кинув його, коли біг. Там могла бути вода. Перетягуючи розтрощену ногу, Олександр доповз до нього, заліз усередину і намацав там одяг, цигарки, консерви. Пальці натрапили на пляшку. Він відкрутив кришку і випив половину одним довгим ковтком. «Бог послав цю воду», — подумав він.
З водою повернулася й сила. До посадки лишалося не так багато. Раптом повітря здригнулося від звуку дрона. Олександр різко накрився пончо. Над ним завис квадрокоптер із прожектором. Він приготувався до найгіршого.
Й раптом Олександр почув голос. Він говорив українською:
«”Шатаю”, повзи до укриття в напрямку світла!»
«Шатай» — його позивний. «Мавік» «Каспера» програвав записане повідомлення.
Олександр підняв голову й не повірив. Можливо, це росіяни намагаються збити його зі шляху?
Тим часом дрон повторив:
«”Шатаю”, повзи до укриття в напрямку світла!»
Повний текст матеріалу доступний за посиланням.
