Як притягнути російських пропагандистів до відповідальності, — Пітер Померанцев
Найнебезпечніші слова — не завжди найжорстокіші. А дезінформаційні кампанії можуть відкрити новий шлях для встановлення відповідальності. Про це у колонці для Politico пише народжений в Україні британський журналіст і дослідник російської дезінформації Пітер Померанцев. Texty.org.ua наводять переклад матеріалу.
Пропаганда відіграє ключову роль у вторгненні Росії в Україну. Але чи будуть ті, хто просуває ці кампанії, притягнуті до відповідальності? Чи вони просто уникнуть покарання, прикриваючись «свободою слова»?
Коли саме слова стають воєнними злочинами?
Головна складність для тих, хто намагається притягнути пропагандистів до суду, — це встановити зв’язок між огидними словами та жахливими діями.
Згадаймо Нюрнберзький процес: одним із підсудних пропагандистів був Юліус Штрейхер — редактор злісно антисемітської газети Der Stürmer, близький союзник Гітлера та високопоставлений партійний діяч з перших днів існування НСДАП. Його визнали винним у підбурюванні до знищення євреїв.
Натомість головний редактор радіо Рейху Ганс Фрітцше був виправданий. Він стверджував, що лише виконував накази, коли виголошував свої промови, і нічого не знав про Голокост. Після трибуналу з'явилися нові докази того, що Фрітцше активно сприяв убивствам євреїв у Польщі, але тоді було вже запізно.
Від часів Нюрнберга світ демонструє суперечливі результати у спробах притягнути пропагандистів до відповідальності. Після геноциду в Руанді керівників медіа, які закликали бойовиків до знищення тутсі, було визнано винними у підбурюванні до геноциду. Натомість сербського ультранаціоналіста Воїслава Шешеля виправдали — судді в Гаазі не змогли довести, що його дегуманізуючі виступи про боснійців мали на меті спровокувати конкретні злочинні дії під час Балканських воєн.
Зараз триває спроба притягнути до відповідальності російських пропагандистів. Питання в тому, чи можуть їхні кампанії з дезінформації стати новим шляхом до юридичного визнання провини?
Коли йдеться про переслідування пропагандистів, частина поточних зусиль зосереджена на жахливій риториці, яку використовують провідні російські розпалювачі ненависті — такі як медійні діячі, що називають українців “недолюдьми” та закликають до їхнього “знешкодження, мов паразитів”.
З цією метою коаліція юристів, до якої входить лауреатка Нобелівської премії миру Олександра Матвійчук, подала до Міжнародного кримінального суду (МКС) заяву, в якій стверджується: "Щодня українці гинуть під російськими бомбами; українських цивільних на окупованих територіях затримують і катують. Ці грубі порушення прав людини були б неможливими без кампанії дегуманізації, яку ведуть російські пропагандисти. Вони винні не менше, ніж ті, хто натискає на гачок, убиваючи українських мирних жителів".
Але є ще один спосіб, у який російські пропагандисти сприяють насильству: вони створюють дезінформацію про те, хто несе відповідальність за воєнний злочин, ще до його скоєння. Так, ви прочитали правильно. Мова в таких випадках не обов’язково є відверто ненависницькою, адже мета полягає не в дегуманізації жертв. Йдеться про те, щоб завчасно покласти провину на когось іншого — часто саме на жертв — за злочини, які російські війська готуються вчинити.
Спільний звіт The Reckoning Project та правозахисної юридичної фірми Global Rights Compliance описує систематичне використання так званих інформаційних алібі — схеми, вперше відпрацьованої в Сирії. Тоді російські дипломати та державні ЗМІ звинувачували сирійську опозицію й рятувальників у застосуванні хімічної зброї проти цивільних, створюючи таким чином алібі для подальшого використання отруйного газу сирійським режимом.
Згідно зі звітом, ця тактика активізувалася після початку повномасштабного вторгнення в Україну. Напередодні російського бомбардування пологового будинку в Маріуполі у 2022 році, Telegram-канали та новинні ресурси, пов’язані з російськими спецслужбами, а також постійний представник Росії при ООН Василь Небензя звинувачували українські сили в тому, що ті нібито використовують пологові будинки міста як «живий щит». Однак подальше розслідування ООН, а також репортажі Associated Press і CNN не виявили жодних доказів цих тверджень.
Знову ж таки, у Маріуполі у 2022 році кореспондент російської «Комсомольської правди» заявив, що театр, у якому переховувалися понад тисячу цивільних, нібито мав бути обстріляний українськими військами як «провокація». Через кілька днів російська авіація завдала удару по театру, скинувши дві півтонні авіабомби.
Досі не існує жодних доказів такої «провокації», і як Amnesty International, так і Верховний комісар ООН з прав людини підтвердили, що театр був знищений авіаударом. Точна кількість жертв невідома, але за оцінками Associated Press, вона може сягати 600 людей.
По суті, хоч яким абсурдним здавалося б «інформаційне алібі», воно дозволяє Росії створити видимість заперечення запланованого злочину. Якщо достатньо наполегливо просувати потрібний наратив, можна розмити межу відповідальності. І чимало країн охоче хапаються за будь-яке, хай і сумнівне, виправдання, щоб пробачити дії Росії, якщо це відповідає їхнім проросійським інтересам. Нещодавно, наприклад, у провідних угорських провладних медіа з’явилися твердження, що різанина українських цивільних у Бучі була інсценована.
Іноді такі «алібі» створюють за кілька місяців наперед — наприклад, коли Росія заявляла, що Україна підірвала Каховську дамбу, або що українські війська, використовуючи американську зброю, вбили полонених, яких утримувала Росія, і які начебто мали викрити президента України Володимира Зеленського у жахливих воєнних злочинах.
Але іноді схема дає збій. 8 квітня 2022 року російська ракета влучила у Краматорський залізничний вокзал, убивши 63 цивільних. О 10:25 ранку російське державне агентство РИА Новости опублікувало повідомлення, в якому звинуватило Україну та ракету «Точка-У». Водночас перші свідчення очевидців почали з’являтися лише близько 10:30. У своєму прагненні покласти провину на Україну агентство поквапилося. Ба більше, пост був опублікований через TweetDeck, який дозволяє планувати публікації заздалегідь.
Ця помилка демонструє, як цифрові технології можуть одночасно посилювати й викривати скоординовану природу так званих «інформаційних алібі». Мережа телеграм-каналів, серед яких і дещо іронічно названий «Війна з фейками», становить ядро російських «інформаційних алібі». На перший погляд вони можуть здаватися незалежними, але, як показав обвинувальний акт Міністерства юстиції США, вони тісно координуються з Кремлем.
Коли пропагандисти діють узгоджено з військовими структурами та державними органами, щоб заздалегідь приховати злочин, їхня роль виходить далеко за межі звичайної дезінформації. «Посіваючи сумніви, які зривають розслідування, приховують злочини або перешкоджають кримінальному провадженню, пропагандисти можуть істотно сприяти досягненню спільної мети», — пояснює Скотт Мартін із Global Rights Compliance. Їх можна порівняти з водіями, які доставляють грабіжника банку або вбивцю на місце злочину, а потім відвозять їх.
Якщо вдасться юридично довести відповідальність за такі «інформаційні алібі», це відкриє не лише можливість очних судових процесів. Це також створить підґрунтя для інших форм відповідальності — наприклад, через санкції. І це посилить тиск на технологічні платформи: одна справа — мати дезінформацію на сайті, зовсім інша — сприяти координації злочинів.
Крім того, визнання «інформаційних алібі» допоможе демократіям чіткіше розмежовувати свободу слова та злочин — особливо в час, коли точиться стільки суперечок щодо регулювання висловлювань. Брехливі, огидні та образливі політичні заяви зазвичай не є незаконними. Але м’якші формулювання, що використовуються в «інформаційних алібі», можуть прямо сприяти скоєнню реальних злочинів.
Найнебезпечніші слова — не обов’язково найжорстокіші. Часто це спокійні, зважені, узгоджені формулювання, які є частиною підготовки до вбивства — саме за них пропагандисти мають нести відповідальність.
