Як зберегти себе у ворожому середовищі: історії дітей, які обрали Україну і виїхали з окупації

Історії таких дітей розповідає сайт міста Маріуполя 0629.com.ua.

Історія Дар’ї із Бердянська 

Дар’я пробула в захопленому Росією Бердянську півтора року. Каже, що на той час окупація була схожа на купол тиші, який накрив місто.

“Ти відчуваєш напругу, ти відчуваєш цей тиск, як наче перед зливою, тобто щось намічається, щось накаляється, ти ніколи не можеш розслабитися, але у цього немає грому, він вже пройшов”. Така гнітюча атмосфера залишилася в пам’яті у дівчини про рідне місто. 

Разом із тишею до дівчини прийшов страх. Вона боялась російських військових і того, що вони можуть з нею зробити.

«Представників різних народів Азії стало дуже багато, було страшно ходити містом. Кадирівці могли їхати на військовій машині з кулеметом і просто по приколу на тебе наставляти зброю, кричати щось, показувати знаки, ти не розумієш їх, тобі страшно. Коли чоловіки підходять на вулиці, щоб познайомитись фактично до дитини, це дуже страшно. Тому з часом я перестала виходити на вулицю та відгородилась від улюбленого Бердянська, який я знала іншим», – розповідає дівчина.

Дівчина не відвідувала російську школу, але багато її знайомих пішли до навчальних закладів, які відкрили окупанти. Даша пояснила, що їх батьків просто залякали.

«Погрожували, що можуть відібрати батьківські права, якщо ті не віддадуть дітей до російських шкіл, залякували великими штрафами. Натомість дітям, які пішли в ці школи, нараховувалися щомісячні грошові бонуси, їм надавалась канцелярія, були якісь подарунки», – розповіла дівчина. 

Дівчина зізналася, що батьки теж хотіли віддати її до російської школи. Злякались, що доньку заберуть насильно. Але дівчина змогла цього уникнути.

«Я заховала документи й відстояла своє право вчитися в українській школі. Я була категорична у цьому виборі. Це було те право, яке я мусила перед ними відстоювати, виборювати. Власне, я це і зробила. Тут суто мій підлітковий максималізм, бунтарство зберегли мою українську ідентичність в окупації. Тому що, дійсно, якби я себе тоді не відстояла, якби я не заховала свої документи, то підозрюю, що зараз я не вчилася б в українському університеті, що я зараз не була б в Україні», – запевнила Дар’я.

Вона розповідає про своїх друзів, які спочатку теж не хотіли йти вчитися до російської школи. 

«Вони казали, що їх змусили батьки. Але в кінці року вони вже вступили до ростовських університетів, і їм було з цим абсолютно окей. Їх вже ніхто не змушував. Тобто за цей рік, який вони провели в російських школах, пропаганда змінила їх настільки, що вони  стали казати мені, як вони чекають студентського життя в Ростові», – розповіла Дар’я.

На її думку, підхід окупантів до старшокласників і дітей молодшого віку відрізнявся.

«Вони (окупаційна влада – ред.) розуміли, що старшокласники більшу частину свого життя провели в Україні. Вони вже мають певні принципи, установки. І конкретно вчителі моєї школи не намагалися їх суттєво перенавчати. Тобто в них щопонеділка мав бути «разговор о важном» - виховна година, де мали вмикати російський гімн, розповідати про «визволителів святої СВО» та наскільки всі мають бути вдячними. Конкретно цим дітям не проводили, так і пояснювали, що ви дорослі, вам не треба переписувати свідомість», – розповіла Даша. 

Всі півтора року в окупації Даша навчалася в українській школі онлайн. Дівчина згадує той час з сумом, бо постійно вимушена була сидіти вдома. Вона боялася кудись ходити вдень через «полювання» окупантів на школярів.

«Військові могли підійти до дітей на вулиці, запитати, де ти вчишся. Якщо виявляли, що ніде: штраф, санкції, викрадення. Тобто ми боялися всього. Тому я дуже повільно, але адаптувалась до того, що просто сиділа всі ці півтора року вдома. Я боялась відкритих хвірток і дверей, я боялась, що мене хтось підслуховує. Сиділа, трусилася, що я говорю українською та це почують сусіди. Так і пройшов випускний клас онлайн-освіти», – згадала Дар’я. 

Дівчині довелось буквально зникнути з поля зору людей та стати невидимкою. Вона майже не виходила на вулицю, щоб її ніхто не побачив.

«Мої батьки, близькі ходили на вулицю, вони все одно сприймали інформацію, яку чують, бачать. І я помічала, наскільки за цей рік ми вже відрізняємось від самих себе до повномасштабної війни. Через те, що я не виходила з дому, я змогла захиститися від впливу російської пропаганди», – зауважила дівчина.

Перебуваючи в окупації Дар’я навіть взяла участь у конкурсі «Малої Академії Наук». Її робота була присвячена бердянським тг-каналам в окупації.

«Порівнювала між собою українські та проросійські телеграм-канали. Я пишаюсь цією роботою. Це було про те, що українські канали, не маючи джерел інформації, не перебуваючи безпосередньо в місті, беруть її з відкритих бердянських чатів, де люди пишуть «умовний вибух». Але інформація доходить дуже повільно. І це те, що мене певною мірою дратувало в окупації. Я не любила російські пропагандистські канали, але була змушена на них підписуватись, щоб дізнаватись хоч якусь інформацію. Бо ми жили в інформаційній ізоляції та в бульбашці», – пояснила Дар’я.

Під час роботи над МАН вона відчувала страх, але продовжувала працювати. В день презентації наукової роботи про тг-канали в окупації, у сусідів згори ФСБ проводили обшук.

Шлях до України не був для Дар’ї легким.  Ще перебуваючи в Бердянську, дівчина вступила до Запорізького вишу. Щоб виїхати з окупації, Дар’я збрехала батькам, що навчання можливе лише офлайн. Вона навіть накопичила гроші на дорогу та знайшла перевізника до Запоріжжя. 

«Батькам довелося змиритися з тим, що це вже не просто мрія, а план. Їм довелось мене відпустити», – наголосила Даша.

Попри складнощі, Дар’я вважає, що рішення виїхати з окупації – найкраще рішення в її житті.

«Це як скинути з плечей тягар, розбити купол тиші та подивитися на світ тверезо. Тут реально і повітря, і небо – інші», – впевнена дівчина.

Історія Ксенії Конюшок з Волноваського району              

Повномасштабна війна змінила життя Ксенії так само, як і життя мільйонів українців. Родині Ксенії довелося евакуюватися.

«Виїхали тоді всі, окрім бабусі з дідусем. Вони залишилися в окупації й пережили страшні речі. Ми ж наївно думали, що через два-три тижні повернемось. Пам’ятаю той день: сиділи в напівтемряві без світла й інтернету, обговорювали, чи треба виїжджати. У той день я узагалі не плакала, хоча плакали навіть дорослі».

У майбутньому Ксенія мріє стати журналісткою: «Хочу вступати до Києва й працювати в класній редакції або на “Суспільному”. А ще — вести Нацвідбір на Євробачення», — сміється вона.

Дівчина активно долучається до проєктів, а часто сама є їх ініціаторкою у селищі на Полтавщині, де проживає нині: популяризує українські книги у «Читалці вільних» та створює хореографію для підліткового колективу. 

«Молодь має ключову роль у розвитку України. Саме ми будемо голосувати, виховувати дітей, впливати на процеси. Тому важливо виховувати в собі національно-патріотичні цінності», — переконана вона.

На запитання, що б змінила в Україні вже зараз, відповідає без вагань: «Я зробила б усіх свідомими русофобами й дала б Україні багато зброї. Минуле й сьогодення доводять: покладатися ми можемо лише на себе».

Попри всі труднощі, дівчина свідомо хоче будувати майбутнє в Україні: «Я не бачу себе більше ніде. Навіть у Польщі, побувала там восени 2024 року,  відчула — це не моє середовище. Я рада, що ми лишилися в Україні, бо наша місія — розбудовувати країну зсередини».

Історія Єлизавети

Єлизавета з батьками покинула окупований Бердянськ у серпні 2022 року. Тоді дівчині було 14 років і вона закінчила 8 клас. Навесні 22-го школа Лізи так і не відновила роботу.  

«Звісно, мені, як і будь-якому підлітку, хотілося багато живого спілкування та ходити до школи. Але я, все ж таки, обрала свій рідний клас, свою гімназію, своїх вчителів. Ми виїхали в серпні, тож все літо мої однокласники та інші знайомі питали, чи йду я до російської школи. І відповідати «ні» було дуже небезпечно, але і брехати, що «так», суперечило моєму світогляду. Тому ми намагалися як скоріше виїхати, щоб до 1 вересня вже бути в Україні», – розповіла дівчина.

Ліза поділилася, що поки була в окупації, коло її спілкування сильно скоротилося. Переважна частина друзів виїхала з міста, а з тими, хто залишився, війну майже не обговорювали.

«Боялися, що, можливо, у нас і в наших сім’ях розходяться думки. Тож я можу лише здогадуватися, хто яку сторону обрав саме на той час. З людьми, які були моїми друзями, ми зараз вже не спілкуємось. Я навіть не знаю, чому вони залишилися там (в Бердянську – ред.). І буквально в перші місяці, як поїхала з Бердянська, я поглянула назад і зрозуміла, що не підтримую зв'язок ні з ким, з ким спілкувалася до війни», – зізналась бердянка.

Дівчина пояснила, що обрала Україну, бо тут народилась і завжди бачила своє майбутнє на Батьківщині. Ліза каже, що на момент виїзду Бердянськ був уже іншим: сірим і геть чужим. 

«Повсюди висіли прапори РФ, ходили військові у формі. І я запам'ятала, що навкруги було дуже багато банерів з написами «з днем России». Тобто виїзд з Бердянська відчувався вже не як покидання рідного дому, а наче виїзд з чужого міста», – згадала бердянка.

Вже перебуваючи в Запоріжжі, Єлизавета з відзнакою закінчила Бердянську гімназію №3 «Сузір’я». Цього року дівчина вступила до двох університетів, де планує навчатися паралельно. Водночас Ліза займається танцями. Одноліткам, які досі залишаються в Бердянську, хочуть, але з якихось причин не можуть зараз виїхати з окупації, дівчина радить почекати до повноліття.

«Просто дочекайтеся 18-річчя й виїжджайте до України. Країна наразі потребує молоді, яка пізніше буде її відбудовувати», – закликала дівчина.

молодь окуповані території освіта російська пропаганда