Їх нарешті помітили. Як ромська родина переселенців інтегрувалася у громаду на Харківщині
Війна змусила ромські родини з Донеччини шукати прихисток на Харківщині. Тут вони зіткнулися не лише з труднощами переселення, а й із упередженнями: проблеми з документами, відмови у соцдопомозі, недовіра сусідів. Попри це вони облаштовують побут, відправляють дітей до школи.
Звіти правозахисників підтверджують: ромські сім’ї нерідко відчувають дискримінацію під час евакуації, у пошуку житла чи допомоги, навіть у лікарнях та школах (zmina.info). За даними організації CWS, близько 40% ромів були змушені покинути свої домівки через війну, і часто залишалися без належної підтримки (cwsglobal.org). Попри це вони тримаються.
Втеча з Донеччини
У 2016 році до Харкова приїхала родина ромів, яка тікала з Донецької області. Уночі жінка з дітьми зателефонувала на випадково отриманий номер і просила про допомогу. Саме тоді волонтерка Лариса Веселянська перше зустрілася з цією родиною, що залишилася без житла, документів і підтримки.
«Вони приїхали до Харкова лише з одним телефоном, — згадує кейс-менеджерка Лариса Веселянська. — Їм сказали: подзвоніть сюди, може, допоможуть. І вони подзвонили».
Головною проблемою було житло. У той момент у ромів не було нічого, крім дітей на руках. «У них тоді був лише один паспорт і одне свідоцтво про народження на всіх, — каже Лариса. — Решта дітей мали тільки довідки з пологового. Про жодні виплати чи пільги не могло бути й мови».
Лариса згадує:
«Я почала шукати, куди їх поселити. У хостел відправити не ризикнула — боялася реакції людей. Врешті знайшла старий будинок у Харківській області. Господар погодився здавати його за символічну плату, але навіть договір не підписував, тільки розписку на аркуші. У перші дні в хаті не було нічого — гола підлога. Ми привезли з підвалу подушки, ковдри, якісь речі. І вони були щасливі навіть цьому».
Почався довгий шлях адаптації. Одна сім’я поступово підтягувала інші. П’ять родин оселилися поруч, винаймаючи старі будинки, які ніхто не хотів купувати. Кожен крок був викликом: від пошуку дров для опалення до спроб отримати документи.
Життя у тіні громади
У громаді їх зустріли насторожено.
«Я пам’ятаю, як один із сусідів сказав: зачини двері, бо зараз почнеться — будуть красти, будуть скандали, — розповідає Лариса Веселянська. — А потім визнав: жодного разу не бачив, щоб вони кричали, сварилися чи жебракували. Діти завжди охайні, слухняні, у дворі - порядок, доріжки вимиті. Сусіди виявилися зовсім не такими, як люди звикли думати».
Проте, незважаючи на це, роми залишалися «невидимими» для системи. Місцева влада не надавала допомоги, а соціальні служби відверталися.
«Одного разу Таня, мама з багатодітної сім’ї, пішла до сільради й спробувала дізнатися про допомогу на дрова, — каже Лариса. — Їй навіть не дали зайти в кабінет: сказали, що нічого не знають. Вона вийшла ображена і більше туди не ходила».
Схожа ситуація була й з медициною. Дітям відмовляли у допомозі, мотивуючи тим, що «вони не розуміють лікаря». Лариса пригадує:
«Мама прийшла з хворою дитиною, а лікар відправив їх у Харків (відстань 30 км), навіть не пояснивши, що робити в екстреному випадку. А колеги тільки закочували очі: мовляв, роми завжди просять більше. Але вони майже нічого й не отримували!», — обурюється Лариса.
Всупереч стереотипам
Багато упереджень, з якими стикається ця родина, руйнуються, щойно знайомишся з ними ближче.
«Вони ніколи не жебракували, — каже Лариса Веселянська. — Хоча й живуть бідно: багатодітні мами, діти без належного одягу чи іграшок. Але жодного разу я не бачила, щоб хтось із них стояв на зупинці й просив гроші. Діти з дитинства привчені допомагати батькам, вони роботящі й слухняні».
Їхні домівки, навіть якщо це стара хата без зручностей, завжди в порядку. Сусіди зізнавалися: спершу чекали проблем, але згодом побачили охайні подвір’я, доглянутих дітей і жінок, які намагаються підтримати побут у найскладніших умовах.
Важливо й те, як вони ставляться одне до одного. Ромські родини діляться продуктами, допомагають доглядати за малими дітьми, підтримують тих, у кого хворі родичі.
Є й приклади великої людяності. Одна з родин залишила Донецьку область після того, як снаряд знищив їхній дім. У цій метушні вони взяли з собою дівчинку ромської національності, батьки якої зникли безвісти. Уже доросла дівчина з того часу живе з ними. Вона виросла поруч із їхніми дітьми, допомагає в господарстві й доглядає малечу. Хоча власних ресурсів завжди бракувало, сім’я не залишила чужу дитину напризволяще.
Діти - місток до громади
Найбільші зміни у житті ромських родин відбулися завдяки дітям. Спершу батьки боялися віддавати їх до школи — не вистачало грошей на зошити й одяг, а ще більше лякало упереджене ставлення. Тоді саме Лариса Веселянська переконала дорослих:
«Невже ви хочете таку ж важку долю для своїх дітей? — питала вона. — Дайте їм шанс на знання, вибір і можливості. А коли вони робитимуть домашнє завдання, ви зможете вчитися разом із ними».
Ці слова їх переконали. Батьки наважилися, і діти пішли до школи.
«Цього року вже були перші випускники дев’ятого класу, — каже Лариса. — Вони самі подзвонили мені й привіталися зі словами: “Мамо Лара, ми закінчили школу”. Це були дві дівчинки й хлопець, які ще кілька років тому соромилися сісти за парту».
Навчання давалося нелегко. У родинах є лише одна старенька мобілка, і нею користувалися всі діти, щоб вчитися онлайн. Проте навіть у таких умовах вони робили уроки, ділилися знаннями між собою і допомагали батькам освоювати грамоту.
Попри брак ресурсів, діти знайшли місце і для творчості, і для спорту. Хлопці займалися боксом та боротьбою, отримували грамоти й медалі. У деяких хатах на стінах — голі шпалери, але поруч висять відзнаки за спортивні досягнення. Дівчатка малюють, шиють прості речі, діляться з іншими своїми виробами.
Діти для ромських родин стали містком, який поступово зблизив їх із громадою. Вони вчаться, змагаються, мріють про майбутнє.
Війна знову наздогнала
Родини, які тікали з Донецької області у 2016 році, війна наздогнала у 2022 році, коли здавалося, що життя почало налагоджуватися.
За всі ці роки Лариса Веселянська допомогла дорослим отримати документи, без яких неможливо жити: паспорти, свідоцтва про народження дітей, довідки переселенців. Завдяки цьому родини поступово отримували доступ до базових послуг. Але з початком повномасштабного вторгнення ця крихка система зруйнувалася.
«У березні 2022 року вони подзвонили й плакали: куди нам тепер йти?» — згадує Лариса.
Дві родини виїхали на Дніпропетровщину, решта залишилися. Вони намагалися вижити, отримували гуманітарну допомогу від Червоного Хреста, але найболючішим стало припинення виплат переселенцям. Соціальні служби відмовляли у продовженні допомоги, мовляв, статус ВПО зберегти неможливо без повторної реєстрації.
«Їм прямо казали: поїдьте кудись, зареєструйтесь і повертайтесь назад, — розповідає Лариса. — Але як мами з дітьми мають зніматися з місця і їхати у невідомість задля папірців? Це була відверта бюрократія і небажання бачити людей».
Лариса допомогла родинам написати офіційні звернення, зібрати пакети документів і подати їх до Пенсійного фонду, який перебрав на себе функції соціальних виплат.
«Вони понад рік нічого не отримували, залишились з дітьми на руках без засобів існування», — говорить Лариса.
Кілька місяців поки не було виплат ці родини матеріально підтримував БФ «Глобаль2000 дітям України», де Лариса Веселянська працює кейс-менеджеркою.
Маленькі перемоги
Врешті у 2025 році ромські сім’ї внесли до списків родин, що потребують допомоги. Громада вперше визнала їхні потреби.
«Вони понад десять років жили тут, як невидимки, — каже Лариса Веселянська. — І раптом одного дня мені дзвонить Тетяна: “Ларисо, нас записали на дрова”. Уявляєш? Для них це було свято, наче їх уперше помітили».
Паралельно у родин вперше прийняли заяву на офіційну допомогу — в Пенсійному фонді України, який відтепер стане єдиним джерелом соціальних виплат. Це не вирішить всіх проблем, але дасть відчуття захищеності.
«Мені важливо було, щоб вони знали: їх бачать, їхні імена є в списках, — пояснює Лариса. — Це значить, що наступного разу, коли буде допомога, про них не забудуть. Навіть, якщо я не поруч».
Проєкт «Соціальний супровід дітей з родин в СЖО на Харківщині» реалізується БФ «Глобаль2000 дітям України» за підтримки ХОМГО «Освічена ініціатива» та фінансується спільно з Гуманітарним фондом для України.
