Росіяни швидше адаптуються, а українське керівництво неадекватно реагує на виклики, — Чмут

– Хочу розпочати розмову з цитати члена Комітету Верховної Ради з питань нацбезпеки та оборони України Сергія Рахманіна: "Найстрашнішим роком для нас був 2022 рік, найважчим роком є 2025". Запитання до тебе: ми справді зараз переживаємо найважчі часи з початку повномасштабного вторгнення?

– Справді, 2022 рік був страшним роком невизначеності, оскільки ніхто не знав, що реально буде. 

У 2023 році почалася війна на виснаження. Чи зараз ми наближаємося до її кінця? Я не знаю. Але війна на виснаження нами потроху програється. І це правда.

– Чи сьогодні представники військового та політичного керівництва адекватно реагують на поточні виклики й майбутні загрози від Російської Федерації?

– Я думаю, що, на жаль, ні. Бо я не бачу політичного розуміння можливості програшу в цій війні. Зараз поясню, що маю на увазі. 

Люди, які відповідають за складні рішення, чомусь думають, що ті проблеми, які накопичуються, або не мають значення, або не стосуються їх, або мають бути вирішені кимось, або кудись зникнути. Мовляв, "проблема пройде сама собою". 

Десь два роки назад я був у Давосі, виступав на одній з панелей. Туди приїжджає багато урядовців, політиків, дипломатів різних країн, і всі говорять: "Україна обов'язково переможе, ми за вас, ми вас підтримуємо". 

І просте питання: а хтось може назвати причинно-наслідковий зв'язок, який призведе до української перемоги? Як ми маємо перемогти? Маємо вбити всіх росіян на полі бою? Маємо вбити Путіна, розвалити Росію? Що має відбутися конкретно, не абстрактно? Немає відповіді. 

І тоді наступне питання: так, може, ми не наближаємося до перемоги, може, ми навпаки наближаємося до поразки? І тоді питання: що таке поразка? 

Я не бачу, щоб в країні багато людей на рівні топових політиків, урядовців, чиновників середнього рівня переймалися цими проблемами і робили щось для їх вирішення.

У нас чимало хороших людей у владі, які стараються, щось роблять і дають результати. Але коли ти дивишся на проблеми з розрізу років і загальної ситуації в країні та на фронті, то ми потрошечку вичерпуємо воду з корабля, який далі тоне.

– Як ти оцінюєш стан підготовки й забезпечення російської армії станом на липень 2025 року?

– Російська армія сильна в багатьох питаннях. Але армія є інструментом. 

І тут треба дивитися ширше з точки зору Росії як країни. 

У першу чергу це країна, яка має величезну кількість ресурсів і постійний приток коштів. Друге – це країна, яка має надійних авторитарних союзників, які не підводять її або здебільшого не підводять у цьому етапі війни.

І збоку є Китай, який має стриману позицію. При цьому ми розуміємо, що навіть ця стримана позиція достатньо посилює Російську Федерацію.

Один із союзників, Північна Корея, в буквальному значенні відправив десятки тисяч своїх військових, декілька тисяч з яких загинуло, воювати за Росію. Україна такого не має. Наші союзники значно слабші, нерішучіші, непослідовні й багато всього.

У Росії немає проблем наразі з осмисленням цієї війни в суспільстві. Поки що все очевидно, всі хочуть воювати. Росія повністю авторитарна, і там інакше бути не може. На жаль, населення вірить у цю війну. 

Далі – це їхній оборонно-промисловий комплекс, який зараз працює на повну потужність. Він сильний, хто б і що не казав. Він великий, самодостатній у багатьох питаннях і гарно розкачався. Російський ОПК створює непогану продукцію.

Наступне – російська армія не зменшується, попри величезний об'єм втрат. За рахунок виплат, додаткових бонусів і компенсацій для супербідного й обмеженого населення набирають трохи більше, аніж втрачають. Без проведення додаткової мобілізації. Це важливий фактор.

Бо у нас статистика від'ємна: ми втрачаємо більше, ніж залучаємо. Під втрачаємо не маємо на увазі безповоротні втрати. Це і звільнення, це і поранення, хвороби і ряд інших причин, які є, де люди не вмирають, але звільняються з армії. 

Наступне – це швидкість навчання. Росіяни швидші на полі бою, аніж ми. Вони швидше трансформують свою систему управління армією, вивчають уроки поля бою сучасної війни. 

Наступне – це масштабування технологій і тих рішень, які з'являються. Наприклад, FPV як явище винайшли ми, але страждаємо тепер від цього теж ми. І росіяни швидше дійшли до оптоволокна, яке зараз є доволі сильним викликом з точки зору логістики забезпечення поля бою, якому немає простої протидії.

Наприклад, тут не застосуєш РЕБ. Засоби, які можна використовувати, це напівавтоматичні гладкоствольні рушниці або сітки. Є інші технічні способи, як їх можна фізично збивати – вони працюють, але це швидше про хаотичні несистемні історії, ніж про стратегію, яка вирішує проблему. 

І ми відстаємо тут від них, на жаль.

– У попередньому інтерв'ю ти розповідав про хаос в управлінні нашими військами. Чи відбувається робота над помилками?

– Тут мало що змінилося, на жаль. Проблема приданих підрозділів – це коли у вас, наприклад, є бригада – це 2–5 тисяч людей. Але при цьому у смугу вашої бригади придані ще 20 різних підрозділів: Нацгвардії, Нацполу, прикордонників, ДССТ, ССО, ТрО, окремих стрілецьких батальйонів, Повітряних сил, і ще когось. Різні підрозділи – від великого взводу до батальйону на 100 людей, якими затикають дірки. І при всьому бажанні адекватних командирів якось навести з цим лад, настільки всеохопна і швидка війна, що неможливо це зробити навіть за декілька місяців. 

Плюс постійні втрати, постійна зміна позицій, постійні безглузді накази відновити втрачені позиції до стількох-то годин призводять до того, що почасти ми втрачаємо людей не через стратегічне мистецтво ворога, а через недолугість свого управління. 

І воно не змінюється рік до року. Прізвища змінюються, а система лишається та сама. І це не проблема когось одного. 

Корінь проблеми значно глибший.

– Як знайти цей корінь?

– Для початку осмислити і визнати проблему. Бо так виглядає, що це не є тим, над чим працює хтось з метою вирішення проблеми. 

Так, ми формуємо корпуси, їх багато, більше 20. Корпуси мають замінити тимчасові органи оперативно-тактичного рівня ОТУ, ТГР – тактичні групи, і стати постійними органами управління. Це правильно. 

При цьому вже понад пів року ми формуємо корпуси, і мало з них прийняли якісь ділянки і мало з них можуть виконувати задачі. Чому? Бо немає людей, немає старших офіцерів, висока плинність кадрів, суперроздуті штати, немає техніки озброєння, немає ресурсу на це все. 

І замість того, щоб масштабувати успішні сильні військові частини з батальйонів до полків, з полків до дивізій, з бригад до дивізій, замість того, щоб доєднувати до сильних середні частини і їх робити ще сильнішими, ми плодимо багато нових частин. 

А людей не більшає, ресурсу не більшає, і війна на виснаження триває. Це дуже дивні рішення. Вони складно піддаються якомусь логічному поясненню, а не емоційному: "Я генерал, я так сказав, я несу відповідальність за війну, значить, буде так".

– Брехня залишається найбільшою проблемою в українському війську?

– Я не знаю, яка найбільша, але однією з ключових. Не так брехня, а страх сказати правду. Чому? Бо за правду не хвалять, за правду знімають з посад, переводять у резервні батальйони, обнуляють кар'єру, відправляють штурмувати посадку, відкривають кримінальні справи і так далі. 

Тому почасти командирам простіше місяцями казати, що позиції наші, а вони вже давно не наші. Туди заходить якийсь черговий приданий підрозділ, який думає, що він іде на свої позиції, а він уже давно в тилу противника. Його там знищують, і ми на рівному місці маємо дурні втрати. Страх сказати правду.

Окрема проблема – це збільшення конфронтації всередині Збройних сил між військовими такої низької і середньої ланки – умовно, рота, батальйон, бригада – і Генеральним штабом. Чому це відбувається? 

Тому що на низах купа проблем, які не вирішуються роками. І таке враження, що їх ніхто і не помічає. З одного боку, це про комунікацію, про безтолкові спроби повернення позицій, про утримання непотрібних одиночних будинків десь далеко. 

З іншого боку, про те, що відрив верхів і низів подекуди тільки збільшується, а це призводить до якогось хибного сприйняття ситуації на полі бою. Бо в Києві люди не думають, що ми можемо завтра програти війну. Люди думають, що якось воно все буде. А це не так. На низах люди виснажені. 

Три роки говорять, що перестаньте воювати приданими підрозділами, а ми далі воюємо приданими підрозділами. Перестаньте створювати нові бригади, коли є десятки неукомплектованих старих, а ми далі створюємо нові бригади. 

Ми далі розпорошуємо людей. Це переходить у публічну критику. А як це сприймається суспільством? Це герой з окопу, а це якийсь генерал. Емоційно люди вірять солдату з окопу. І це призводить до сумнівів у єдності армії. 

А це впливає і на мобілізацію, на віру в перемогу, на єдність у суспільстві. 

А чому так? Бо, знову ж, з проблемою ніхто не бореться. Борються з медійним проявом. Комбат щось сказав – заборонити в армії комбатам щось казати, хтось написав щось у Facebook – заборонити користуватися Facebook. Хтось дав інтерв'ю – заборонити давати інтерв'ю. 

Але це не вирішує проблему, бо про проблему навіть не питають.

війна на виснаження проблеми в ЗСУ стратегічна адаптація