Як українські підлітки чинили опір у російському таборі «перевиховання» — і перемогли

Протест у таборі “Дружба”

Листопад 2022 року. 16-річний Владислав Руденко, ув’язнений у таборі “Дружба” у тимчасово окупованому Криму, вирішив влаштувати символічний протест проти прапора РФ.

"Чому це має там висіти?" — подумав він собі. Російський прапор не представляв його, хлопчика з українського міста Херсона.

Він піднявся на сцену, оминаючи камери відеонагляду, швидко спустив прапор Росії та замінив його власною білизною. Щоб позбутися доказів, Влад з другом розірвали знятий прапор РФ і змили його в унітаз.

Наступного ранку табір загудів від новин про "осквернення" прапора. Влад і його друзі спостерігали за реакцією охоронців, удаючи байдужість. Вони знали, що будь-яка форма протесту каралася жорстоко, але не збиралися коритися.

Politico пише, що табори, подібні до “Дружби”, нагадують радянські програми “перевиховання”, які ще за Сталіна використовувалися для знищення національної ідентичності народів СРСР. Сучасна версія цього механізму спрямована на русифікацію українських дітей та їхнє “перевиховання” у дусі кремлівської пропаганди.

Як тільки Влад і його друзі зрозуміли, що Кремль не поверне їх додому, вони влаштували відкритий бунт. Поки російська влада перевозила їх з установи до установи, кажучи їм, що Україна буде частиною Росії і що їхні батьки більше не хочуть їх бачити, підлітки робили все можливе, щоб чинити опір. За непокору їх часто жорстоко карали. І все ж вони продовжували свідомо порушувати правила.

Одним із таких бунтівних в’язнів був Денис Бережний. Він потрапив до табору, коли російські військові прийшли в його ліцей у Херсоні та наказали всім збирати речі. Хлопець сподівався, що це буде коротка поїздка до Криму, однак, його спільно з сотнями інших дітей утримували місяцями у таборі "Дружба" в Євпаторії. Його друг, Сергій Козулін, не зміг навіть повідомити матері, що його забирають.

Хлопці у таборі почали бунтувати, одним із проявів їхнього спротиву було їхнє ігнорування церемоній з виконанням гімну Росії. За це табірні наглядачі погрожували хлопцям інтернатом або психлікарнею.

Головним джерелом жорстокості в таборі був Валерій Астахов. Колишній "беркутівець", що після Революції гідності втік до окупованого Криму, відповідав за охорону табору. Діти, які пізніше повернулися в Україну, розповідали, що в «Дружбі» він зачиняв дітей у підвалах, а в іншому таборі бив інших залізним прутом. Він зрізав футболку з українським прапором з 15-річної дівчинки на ім'я Таїсія, а потім зняв її на пропагандистське відео, коли вона плакала. Він відправив 12-річного хлопчика на ім'я Микита до психіатричної лікарні.

Читайте також: «Боротимуться навіть голими руками». Директор ЦРУ заявив про недооцінку сили опору українців

Після протесту зі спідньою білизною вожаті почали шукати винного. Влад не наважувався хвалитися цим публічно, і разом із другом видалив відео. На четвертий день після обіду, під час тихої години, Астахов зайшов у його кімнату без попередження. Ексберкутівець прийшов із вожатим (вожатими у таборі були переважно студенти російських вишів) і зачинив за собою двері.

«Ми знаємо, що це був ти», — сказав Астахов. Влад зрозумів, що його зрадив сусід по кімнаті — єдиний, кому він довірився.

Астахов запропонував Владу два варіанти: ізолятор або поліція. Хлопець обрав перше — принаймні, він знав би, чого очікувати. Коли він прибув туди, йому сказали, що він залишиться в одиночній камері на шість днів. У нього забрали телефон і помістили в кімнату розміром 2 на 2 метри з заґратованим балконом.

Влад гамселив кулаками по стінах і намагався вибити двері. Астахов сказав йому, що якщо він заспокоїться, його відпустять раніше, а якщо ні — відправлять до психіатричної лікарні. Медсестра дала йому вісім таблеток, які він відмовився приймати. Він здійняв такий галас, що на четвертий день йому дозволили зателефонувати матері.

"Мамо, мені тут погано, — сказав він. — Я більше не можу тут залишатися. Я можу зробити щось із собою. Будь ласка, зроби щось".

На шостий день його звільнили. Він вийшов і відчув, ніби потрапив у «інший вимір». Світило сонечко. Він був не наодинці. Міг говорити і слухати музику. Він був такий сповнений радості. Але через кілька днів він почувався замкнутим, ніби минуло 10 років, і намагався зрозуміти, що сталося. Приблизно через тиждень він почав відчувати себе нормальним — навіть настільки, що пішов із другом до їдальні й знову зняв російський прапор.

Цей вид спротиву був типовим для старших дітей, однак молодші були більш боязкими. Вожаті відселили Влада від його групи й переселили до молодших, щоб він більше не підбурював інших. Щоночі він чув, як молодші діти кричать: "Мамо, мамо!", а у відповідь їм наказували замовкнути.

Табір "Лучистий"

У грудні 2022-го окупанти оголосили, що «Дружба» закривається та об’єднується з іншим табором «Лучистий», що міститься приблизно в 45 хвилинах їзди. Влада та ще близько 200 херсонських дітей перевели туди.

У новому таборі хлопці продовжили опір. Друг Влада Денис спав у ванній, щоб уникнути ранкової зарядки. Напередодні Нового року вихованці табору влаштували акцію протесту, встановивши колонки на балконах і увімкнули гімн України та звернення президента Володимира Зеленського до народу.

Денис був у таборах уже три місяці й відчайдушно прагнув повернутися додому. Він почав розглядати варіанти втечі: звернення до Червоного Хреста, приватний перевізник чи просто втеча пішки. Але навіть якби йому вдалося вирватися, його оголосили б у розшук. Українські документи не визнавалися в Росії, тож він не зміг би навіть купити квиток на потяг. Навіть якщо знайдуться гроші на приватне авто, перетнути російський кордон без супроводу було неможливо. Усі дороги так чи інакше вели назад – до Астахова.

Проте Денис не здавався. "Якби я остаточно з’їхав з глузду, то, мабуть, пішов би пішки", – згадував він. У голові він раз у раз прокручував можливі варіанти, але нікому не розповідав. У таборі серед дітей було чимало донощиків, яких "нагороджували" додатковими порціями їжі або поїздками до міста.

Єдиними, кому він довіряв, були його батьки. У Херсоні зв’язок був поганий, але коли йому вдавалося додзвонитися, він плакав. Батьки бачили його змарніле обличчя через відеозв’язок. Самі ж вони страждали від тиску, псоріазу й постійних носових кровотеч.

Російська влада чітко дала зрозуміти: якщо батьки хочуть повернути своїх дітей, їм доведеться забрати їх самостійно. Але для батьків Дениса, які обидва мали ваду слуху, ризик непорозуміння з озброєними російськими солдатами на кордоні був занадто високим.

Керченський коледж

Наприкінці зими хлопцям знову сказали збирати речі: їх переводили на навчання. У лютому 2023 року Сергія, Ростика і Дениса перевели до Керченського морського технічного коледжу, що за три години від Євпаторії. Ростик і Сергій стали сусідами в гуртожитку, Дениса поселили в іншому корпусі, а Влада – взагалі в іншому військовому училищі.

Та Керч виявилася не кращою. У таборі хоча б були інші українці, тут же хлопці залишилися одні. Чинити опір стало складніше, особливо коли почався тиск на отримання російських паспортів.

Вже у перший місяць російська влада викликала хлопців і запропонувала їм 100 тисяч рублів (1000 доларів), квартири та російське громадянство.

Коли Ростик відмовився, йому пригрозили урізати стипендію. "Скорочуйте", – відповів він.

За це Сергія і Ростика замкнули в гуртожитку на два тижні. Окупанти продовжили тиснути на хлопців, щоб ті отримали російські паспорти.

Росія використовує паспорти як зброю. Без них не можна отримати виплати, купити житло чи навіть жити нормально. Але паспорт означав би й те, що хлопців могли всиновити в Росії, змінити їхні імена і, по досягненню 18 років, мобілізувати на війну проти України.

Втеча

Шість місяців у полоні знесилили хлопців. "Я вже змирився", – зізнався Денис.

Але в Україні їхні сім’ї готували план порятунку. Мама Сергія звернулася до благодійного фонду Save Ukraine, який займався поверненням депортованих дітей.

Save Ukraine розробила план для Сергія, Ростика та Дениса: мати Сергія, Ірина, поїде до Криму, щоб забрати всіх трьох хлопців з Керчі. Але для цього Ірині довелося б фактично стати законним опікуном друзів Сергія, оскільки батьки Дениса були живі, але недієздатні, а мати Ростика перебувала в невідомій психіатричній лікарні. Два місяці «Save Ukraine» збирала необхідні документи. На початку червня 2023 року Ірина вирушила до Керчі.

Сергій розплакався, побачивши маму. Вони з Денисом були вільні. Але не Ростик. Російська влада стверджувала, що його мати перебуває в психіатричній лікарні в Криму, і якщо Ростик хоче поїхати, вона має приїхати за ним сама. Тож Ірина мусила покинути Керч без нього.

Ростик знайшов шлях додому сам, через кілька місяців. Але Сергій не знав цього і важко переживав розлуку.

У Politico підсумували, що шлях до України був тривалим і виснажливим. Деталі маршруту Save Ukraine не розголошує, аби не нашкодити майбутнім операціям. Однак, коли хлопці перетнули кордон Білорусі й України, вони зупинилися, закурили й спалили російські міграційні картки.

"Оце лайно треба спалити", – сказав Сергій.

викрадення дітей воєнні злочини рф депортація дітей опір російська пропаганда