Вижив у бою – спробуй вижити вдома. Історія бійця, пораненого під Бахмутом

У чернігівському госпіталі лежить 44-річний боєць Олександр Трофименко, що повернувся з фронту з серйозними травмами обох ніг. Тепер його виклик – вижити без рідних, без житла і без доходів.

Чернігівські волонтери та влада взялися допомогти йому з житлом.

Олександр Трофименко на лікарняному ліжку. Фото авторки
Олександр Трофименко на лікарняному ліжку. Фото авторки

31 жовтня торік під Бахмутом йому посікло ноги. Лікарською мовою це називається: множинні вогнепальні осколкові поранення лівого та правого стегон, лівої гомілки, з багатоуламковим переломом обох кісток лівої гомілки. На лівій нозі апарат Ілізарова. Ходити не може, пересувається на колісному кріслі.

— Зрешетило обидві ноги до самого паху і відкинуло ударною хвилею, — розповідає свою історію Олександр.

— А хлопці що?

— Встигли відскочити, то мені тупо не повезло.

— Потягли вас у стабілізаційний пункт?

— Кинули, а самі побігли, перелякалися. Лежав годин п’ять. У мене було чотири турнікети. Наклав по одному на кожну ногу і лежав біля підбитого російського танку.

Могли ж побачити з ворожого дрона і добити?

Дрони кружляли, та поранених вони не чіпають. Їм головне поранити, і повзай... Останні три дні перед пораненням нас крили з усіх видів зброї: бомби, артилерія, гази, фосфор, хімія, дрони. Не можна було висунутися. Від газу очі сльозяться, дихання перекриває. Якщо нема протигаза, від моменту отруєння п’ять хвилин і людині кінець. У нас протигази були. (можливо, йдеться про заборонений міжнародними конвенціями газ хлорбензалмалононітрил, речник Генштабу Андрій Рудик повідомляв про застосування газових гранат нового типу у січні 2024 року. – Ред.).

Нас крили з усіх видів зброї: бомби, артилерія, гази, фосфор, хімія, дрони

— П’ять годин з турнікетами! Могли відмерти тканини, і ноги відрізали б. Так часто буває.

— Я уважно слухав інструкторів на медичних тренінгах, тому і врятувався. Намагався не відключитися, хоча втратив чимало крові. Курив. Як тільки відчував, що нога починала німіти, послаблював турнікет, потім знову затискав. Повзти не міг. Не знаю, що було б далі, але нарешті пощастило — поверталися штурмовики, котрих ми прикривали, я їх побачив і покликав.

По мене приїхав квадроцикл, спасибі волонтерам, підігнали його підрозділу. До того по чотири з половиною кілометри на ношах носили поранених.

Уважно слухав інструкторів на медичних тренінгах, тому і врятувався

Думав, ноги відріжуть. Накачали морфіном, чи ще чимось, і перевозили з лікарні в лікарню. Дружківка, Ізюм, Харків. Місць у госпіталях не було, клали у цивільні лікарні. Переніс шість операцій. Права нога заживала, а в лівій нижче коліна велика кістка була повністю роздроблена, на малюсінькі осколочки.

У київській лікарні сказали, що треба ампутація. Проте для певності повезли на консультацію до професора. Той подивився і порадив поставити апарат Ілізарова. Як зростуться кісточки, треба буде робити ще одну операцію, вставляти в ногу металевий штир.

Тим часом мене вивели поза штат. Виплати – 600 гривень на місяць.

Житла не маю, рідних теж. Батько залишив сім’ю, коли мені було два роки. Ще в юності з ним кілька разів спілкувався і зрозумів, що я йому не потрібний. Він давно живе у Москві. Був у нас з мамою будинок у Новгороді-Сіверському, згорів у 2009 році. Мама у 2012 році померла від раку легень, їй було 53.

Працював на стройках в Києві, потім в Одесі. Там мені більше сподобалося, ніж у столиці, залишився. Познайомився з Танею. Вона виросла в інтернаті, теж підтримки ніякої. Народилися діти. Сину зараз десять років, доньці шість. Ми не розписувалися. Таня числилася матір’ю-одиначкою. Жили на зйомній квартирі. Після повномасштабного вторгнення виїхала з дітьми за кордон. Де вони, не повідомила. Дзвонив на її номер, але він недоступний. Другого травня минулого року вручили повістку. Служив у 80-й бригаді навідником.

Після поранення і лікування у Києві перевезли в Чернігів.

Поклали в “дурку”, бо більше ніде місць не було. Там надають допомогу і фронтовикам. В Халявині побув трішки, потім в травматології обласної лікарні, а згодом перевезли в госпіталь.

Треба було ВЛК пройти, потім МСЕК, групу інвалідності оформити. Також з’їздити до Львова, де базувалася моя бригада, оформити документи, щоб отримати посвідчення учасника бойових дій.

Медсестра психоневрологічної лікарні Інна Скорінова взялася допомогти з документами, підключила юриста, написав довіреність, і мені зробили УБД.

Сподіваюся, після того, як оформлять групу інвалідності, виплатять все за час лікування. Хіба я один такий. Аби отримати документальне підтвердження, що дійсно поранення отримав на полі бою, треба їхати в Костянтинівку. Прислали звідти фото документа, а на МСЕК кажуть — потрібен оригінал. Мені головне на ноги встати. А до того хоч якесь житло на першому поверсі”.

Інна Скорінова також взялася допомогти з пошуком житла для Олександра: долучила знайомих, друзів, звернулися до влади. Врешті йому буде де жити. Йому надали тимчасове житло у Чернігові, у модульному містечку.

“Департамент соціальної політики зробив йому довідку внутрішньо переміщеної особи, працівники ходили до нього в госпіталь, щоб допомогти оформити документи — розповіла 43-річна Тетяна Булах, заступниця начальника відділу квартирного обліку та приватизації Чернігівської міської ради.

ветерани військові поранені реабілітація

Знак гривні
Знак гривні