"За пів року армія стане ще менша". Головред "Новинарні" йде в ЗСУ й пояснює, як треба організувати мобілізацію
Головний редактор "Новинарні" Дмитро Лиховій повідомив на своїй фейсбук-сторінці про те, що долучився до лав ЗСУ. Журналіст пояснює причину такого кроку й закликає інших наслідувати його приклад. Він також пропонує рішення, які могли б поліпшити ситуацію з добором людей у військо. ТЕКСТИ публікують пряму мову Лиховія.
Чому я вирішив мобілізуватися? Цікаве питання))) Його мені ставили і в ТЦК, і за моїм нинішнім місцем служби.
Міг би пожартувати, мовляв, під відео "Дикого і Лиховія" про те, що "воювати будуть усі", (точніше, під час воєнного стану служити у війську потрібно буде всім військовозобов’язаним), у коменти набігло стільки болящих із криками "от хай ці два кабани й воюють!", то я й психонув. Але насправді мені просто надійшла повістка. Моя перша повістка за весь час війни. Тож від однієї праці, яку я вважав спорідненою й необхідною в нинішніх умовах, я переходжу до іншої служби, не менш необхідної.
У березні 2014-го, під час першої хвилі мобілізації до АТО, я пішов у військкомат просто за телефонним дзвінком о шостій ранку (ну, не пішов, а поїхав на таксі). Тоді й медкомісію не проходив. Тепер пройшов. Цікаво, що з "обмежено придатного" згідно з висновком ВЛК-2015 став "придатним" згідно з висновком ВЛК-2023. Але це не має принципового значення, бо зараз воєнний стан зі своїми правилами й законами.
Під час першої мобілізації мені в армії стукнуло 40. Тепер от насувається 50 ("уууу, які ми оптимісти", пожартував би Дикий). Але ж справді оптимісти))) Якось прорвемося.
Моя ВОС — замполіт, спеціальність — журналіст із військовим досвідом і таким самим бекграундом, звання офіцерське. Тому рід діяльності у війську для мене змінюється не так щоб дуже.
І ще дещо важливе я хочу тут сказати. Кожному з вас, хто мене знає і чує. Особливо чоловікам. Без пафосу, просто по правді, з побаченого на порозі армії (якщо раптом збиватимуся у фейсбуці на пафос, бийте по руках).
Україна зараз дуже потребує нашої допомоги. А в армії справді багато вакансій. Тож виходьте потроху із зони комфорту
Україна зараз дуже потребує нашої допомоги. А в армії справді багато вакансій. Дуже різних. І в тилу, і на фронті, і десь посередині. Більшість із них зовсім не про героїзм. Але так, вони про вихід із зони комфорту. Виходьте потроху.
Бо в коридорах і кабінетах райТЦК я зробив деякі печальні висновки, на яких можуть будуватися дуже невтішні прогнози.
Якщо не виправити ситуацію з мобілізацією, ми тупо про**емо цю війну. Не Зеленський. Не Залужний. Не чиновники. Ми всі разом, від добровольців, які загинули в перші дні під Києвом, до ухилянтів, які пересиджують усе це по хатах або за кордоном.
В ідеалі варто було б демобілізувати тих, хто воює скоро вже два роки, і призвати на їхнє місце нових солдатів, сержантів й офіцерів із запасу, у яких було два роки на підготовку. Але я розумію, що така ротація майже нереальна. Хоча "старики" вже тупо не вивозять. Зараз головне хоча б утримати боєздатність і чисельність ЗСУ на нинішньому рівні. За рахунок точкових поповнень. Уже це саме по собі дуже серйозний виклик.
Мотивовані резервісти закінчилися. Працівники військкоматів стали ворогами народу. У кожного з вас є тисяча світоглядних чи особистих причин, щоб не брати повістку, не ставати військовим, стверджувати свою реальну чи уявну обмежену, але все-таки придатність. Почекати ще пів року. Потім ще.
А в підрозділах ЗСУ (і тилових також) й так фактичний недобір за особовим складом відсотків 35–40. За пів року армія стане ще менша. За рік… За рік наступ може бути вже в інший бік. Тоді тут уже точно не буде ні передвиборчих кампаній і політтехнологій (розкрутку яких я бачу в фейсбуці щодня), ні мовних срачів. Хіба що вже "язикові".
І якщо зараз більшість із вас ще вважає бажаною перемогою вихід на кордони 1991 року, то за рік за збереження нинішніх темпів і якості мобілізації оптимістичним виходом зі становища може стати корейський сценарій із фіксацією за столом переговорів поточних ліній розмежування. Або навіть раніше, ніж за рік.
Тому я ще раз акцентую на тому, що вже казав у програмі з Диким.
У нинішніх умовах нам потрібен суспільний договір щодо мобілізації. Цей договір зафіксував би розуміння глибини загрози та її можливе подолання.
Потрібна чесна публічна розмова про реальні проблеми армії й мобілізації
Потрібна чесна публічна розмова про реальні проблеми армії й мобілізації як обов’язкова передумова їх вирішення.
Це означає, що треба прикрутити рівень пафосу державної пропаганди (так, у телемарафоні насамперед) і від гасел та аргументів "героїзму" й "неминучої перемоги" перейти до міркувань прагматизму, усвідомленої потреби, перемоги заробленої.
МАЄМО ПРИЙТИ ДО "ПЕРЕМОГИ ВТІЛЕНИХ РІШЕНЬ".
Це і єдиний реєстр військовозобов’язаних.
І вирішення оргпроблем у ТЦК, які зараз просто в стані нокдауну. І у ВЛК.
І реальна протидія корупційним схемам у ТЦК, у ВЛК, в інших структурах, де тобі за 5–10 тисяч зелених готові продати білий білет чи абонемент за системою "Шлях".
І перехід до рекрутингу в ЗСУ за вакансіями, які подають військові частини, як це зараз робить LobbyX, як роблять "Азов" і 3-тя ОШБр.
І ставлення від частин, які мають запрацювати. Щоб, незважаючи на домовленість, рекрутованого ІТ-спеціаліста не забирали в стрільці.
І зниження вікової планки для мобілізації хоча б до 25 років, як це ухвалила Верховна Рада на пропозицію ГШ (якщо хто не в курсі, президент за пів року досі не підписав цей закон, і мобілізація так і починається лише з 28-річних).
І визначення прозорих, проговорених критеріїв бронювання від призову — і для силовиків, зокрема поліції, і для аграріїв, і для промислових, зокрема комерційних, підприємств, і... Бо про це зараз ніхто чомусь не говорить публічно.
Зрештою, визначення терміну призову за мобілізацією, щоб люди знали, скільки їм належить прослужити до звільнення.
Це аж ніяк не вичерпний перелік умов (бо я вам не аналітичний центр і не центр розробки й прийняття рішень). Але це все передумови до головного результату: ухиляння від мобілізації має стати для суспільства стигмою, а не нормою.
Ухиляння від мобілізації має стати для суспільства стигмою, а не нормою
Певні кроки, хай малі й запізнілі, вже робляться. Зокрема, реклама Work.ua "Війську потрібні різні професії" — це дуже ок. Але ж, дідько, це ініціатива однієї окремо взятої бригади — "Азову" НГУ, і це комерційна компанія. А що роблять тисячі розробників стратегій у десятках міністерств та установ? Що робить всесильний ОП, окрім надування пустопорожніх піар-кампаній з англійськими назвами?
Чому б не пояснити людям, що мобілізація — це не лише штурмувати посадку; що за одним піхотинцем чи штурмовиком стоїть сім осіб забезпечення; що командири в армії не всуціль "м’ясники" й що це питання отак-от вирішується й ось людяні приклади; що юристи, водії, журналісти, психологи, слюсарі, діловоди, музиканти, айтішники, фотографи-ретушери тощо в армії теж потрібні й платять там ось скільки, а артилеристам, снайперам, командирам на передовій на ось скільки більше.
Як результат — військовозобов’язані в тилу мали б утворити усвідомлену, легітимну чергу для мобілізації й служби в армії — у різний час, на різних посадах, відповідно до зобов’язань і суспільної потреби.
Це може бути черга і загалом, і в кожному конкретному колективі, фірмі, компанії, організації. І для громадських активістів. І для блогерів. І для фейсбучних крикунів, які вимагають відповідальності від кого завгодно, лише не від себе самих. І, і, і...
Ця черга може визначатися жеребом. Випав тобі жереб, але визнаєш, що ти боягуз, — ну май сміливість хоча б прилюдно це сказати. І стимулювати до мобілізації когось іншого — чи великими грішми, чи я навіть не знаю чим. Але робити щось треба.
