Захід роками хибно розумів Росію й улягав їй, тепер ціну платить Схід, – Едвард Лукас

"Країни, які знали Росію найкраще, десятиліттями застерігали решту з нас. Ми не слухали", – пише у колонці для CEPA британський журналіст Едвард Лукас, оглядаючи нову книжку французької міжнародниці про багаторічний вплив Росії на країни Заходу. ТЕКСТИ наводять переклад матеріалу.

Меркель, Путін й Оланд на переговорах у Кремлі, 2015 рік. Фото: REUTERS/Maxim Zmeyev

Помилки були зроблені на Заході, а ціна заплачена на Сході. Такою є історія європейської політики щодо Росії з 1991 року. Сільві Кауфманн, досвічена французька журналістка-міжнародниця, розповідає її у своїй новій книзі "Les aveuglés", що дослівно означає "засліплені", але краще перекладається як "приголомшені".

Колишня кореспондентка у Москві, Варшаві та Вашингтоні, вона викриває легковірну та жадібну політику великих багатих країн "старого Заходу" і те, як вони систематично ігнорували застереження тих, хто нещодавно вирвався з лещат радянської імперії.

Кремль грав на слабкості кожної західної країни

Кремль грав на слабкості кожної країни. Для Німеччини це був дешевий природний газ, а також почуття провини (хоча й дуже вибіркове) за нацистське минуле. Для Великої Британії це був шанс пограти у дворецького з російськими супербагатіями й отримати доступ до нафтових і газових багатств країни. Для Італії – це був російський експортний ринок. Для Франції це були, головним чином, лестощі: "постійна мрія про побудову архітектури безпеки для Європи, яку, на думку Парижа, неможливо уявити без Росії".

Ця історія добре відома в загальних рисах, але яскравий і проникливий репортаж Кауфманн оживляє її деталі. Ми читаємо про те, як у червні 2021 року естонка Кая Каллас, найновіший член Європейської Ради, яка представляє одну з найменших країн ЄС, одноосібно зірвала франко-німецьку спробу "перезавантаження" відносин з Росією після захоплення нею Криму. Спочатку Каллас вважала, що зробила помилку, але потім інші країни привітали її з такою позицією, а Ангела Меркель перепросила за те, що ганила її. Кауфманн згадує, як очі Каллас "засяяли" при згадці про це.

Але німці мали б набагато раніше зрозуміти, з чим вони мають справу. Путін був огидно грубий з Меркель. Але його чиновники були не набагато кращими. Якось один високопоставлений німецький чиновник запитав свого російського колегу, чи можна комюніке після телефонних розмов двох лідерів формулювати по-іншому, щоб показати, що дискусії були результатом взаємного інтересу, а не завжди на прохання німецької сторони. "Ви жартуєте, так?" – уїдливо відповіла російська сторона.

Залишається великою загадкою, як Меркель, з її глибоким знанням і симпатією до Польщі та не менш обґрунтованою антипатією до радянського комунізму, могла так сильно штовхнути свою країну в бік газової залежності від Росії. Німецька лідерка, пише Кауфманн, "безсумнівно, найкраще серед західних лідерів розуміла психологію Владіміра Путіна, була найменш захопленою, м'яко кажучи, його характером, але, попри все, найбільш неохоче йшла на відверту конфронтацію з ним".

Водночас Кауфманн досить поблажлива до американських політиків, які приймають рішення. Катастрофічний результат саміту НАТО в Бухаресті в 2008 році був не лише результатом небажання Німеччини й Франції протистояти Росії. Він також став відображенням недолугості американської сторони, яка не змогла належним чином підготувати ґрунт для пропозиції надати Україні та Грузії "Плани дій щодо членства", що створило б чіткий шлях до альянсу.

Хитромудре "перезавантаження" адміністрації Обами у 2010 році дістало у книжці лише побіжну оцінку. Так само як і всі 1990-ті роки, і, зокрема, ганебна підготовка до підписання Будапештського меморандуму 1994 року, в якому Білорусь, Казахстан і Україна відмовилися від своїх часток радянського ядерного арсеналу в обмін на хиткі не-гарантії безпеки. Нова стаття в The National Interest, заснована на раніше неопублікованих архівних документах, показує поєднання наївності й цинізму в позиції США, не дуже прихований імперіалізм нібито дружнього єльцинського Кремля і те, як відчайдушно – і прозорливо – чинили опір Україна і її союзники.