"РПЦ – не церква, а частина держапарату Росії". Євген Дикий пояснює, чому тилове суспільство має дотиснути заборону російської псевдоцеркви в Україні

РПЦ – не церква в будь-якому значенні цього слова, не добровільне об’єднання вірян, хоч за зовнішніми формальними ознаками має із ним схожість. РПЦ – частина державного апарату російської держави. Ця її роль та функціональне призначення незмінні незалежно від назви держави в різний час – чи то Російська Імперія, чи то Радянський Союз, чи то Російська Федерація, РПЦ була та залишається саме державною структурою.

Залишу історикам дискутувати про те, як давно російське православ’я стало не церквою, а частиною державного механізму. Але якщо щодо допетровських часів можлива дискусія, то починаючи з Петра І жодним сумнівам та двозначностям не залишилось місця. Нагадаю, що царь Пєтрушка офіційно скасував московську патріархію, і «учрєділ» натомість Священний Синод, всі члени якого призначались царськими указами. Так, все керівництво РПЦ з часів Петра до більшовицької революції призначалось за тими ж правилами, як будь-які інші чиновники російської держави – члени Адміралтейської Колегії, дяки Посольського Приказу або кати Тайної Канцелярії. А очолював вищий орган церковного управління посадовець, назва посади якого більш ніж промовиста – Обер-Прокурор Священного Синоду.

За часів «совка» РПЦ жодним чином не змінила свого функціоналу, хоч більшовики з властивим їм лукавством формально «відхрестились» від церкви, та ніби то дозволили її «незалежність». Обер-прокурора знову назвали патріархом, натомість кожний піп, тим більше єпископ чи інший ієрарх, не просто погоджувався КГБ та партійними органами – для того щоб обіймати посади вище за приходського попа необхідно було стати саме офіційно оформленим «сексотом» – секретним працівником КГБ.

І ідеологію для РПЦ розробляли аж ніяк не богослови, а професійні кадри з ідеологічного відділу ЦК.

В далекому 1986 один з вкрай нечисленних дійсно хороших росіян, дисидент Володимир Войнович, написав пророчу антиутопію «Москва 2042», де серед персонажів був «первый заместитель по духовному окормлению, генерал-майор религиозной службы Отец Звездоний». Трохи згодом вже «пєрєстроєчний» письменник Лукін ввів терміни «митрозамполіт», «протопарторг» та «комсобогомолки». Тоді це видавалося кумедним, але насправді ідеально описувало реальний стан речей.

Тож путінське «ядерне православіє», з язичницькими іконами Миколи ІІ, Сталіна та Путіна у храмах, з офіційно поставленими на озброєння ЗС РФ розбірними церквами та з «покровительством Серафіма Саровського над розробкою атомної бомби», не випадкова патологія чи тимчасове збочення, а логічний черговий етап розвитку російської державної структури, брехливо названої «церквою».

Саме з врахуванням цього слід оцінювати нинішні дії із заборони РПЦ в Україні, і саме так їх треба комунікувати як всередині країни, так і нашим закордонним партнерам. В цьому сенсі формулювання нинішнього закону навіть трохи занадто розпливчасті, і говорять про «релігійні об'єднання, керовані з країни-агресора». РПЦ – не релігійне об’єднання, кероване із РФ, це частина державного апарату РФ, яка чомусь досі діє на території України.

«Приходи» та «церкви» РПЦ в Україні – це не те саме, що індуїстські храми, буддійські дацани чи інші «екзотичні» культові споруди та громади «закордонної віри». Ці «церкви» та «приходи» – рівно те саме, як якби на нашій території відкрито працювали міські та районні управи ФСБ, відділення «Роспошти» та військкомати ЗС РФ.

Заборона РПЦ жодним чином не дотична до питання свободи совісті та віровизнання

Саме це виправдовує всі наші дії із заборони та розгони цієї мережі іноземних державних установ на нашій території, і саме тому це питання жодним чином не дотичне до питання свободи совісті та віровизнання. Якщо для когось «релігійною догмою» та потребою є те, щоб обряди для нього провадив службовець російського державного апарату – соррі, але це не про віру та її утиски.

Читайте також: Чи справді Верховна Рада заборонила російську церкву?

І оце ми маємо комунікувати на всіх рівнях, зокрема за кордоном, адже свобода совісті є одним із наріжних каменів вільного суспільства, і вкрай важливо пояснити, що заборона РПЦ не є порушенням цього наріжного каменя, і загалом це питання не стосується відносин між державою та релігіями, а лише відносин між двома воюючими державами.

Будемо відвертими – те, що РПЦ доводиться законодавчо забороняти це вже і так «план Б», і насправді поганий варіант. Я добре розумію, чому так довго тягнули із відповідним законом. Тривалий час існувало сподівання, що в умовах великої війни моральний тиск суспільства змісить РПЦшних священників добровільно порвати всі зв’язки із Москвою, та самостійно влитись до української церкви. Для тих, у кого в голові дивним чином поєднується вірність РПЦ та все ж таки бодай якісь уявлення про канонічність церков, ще у 2018 було повністю розв’язано потенційну внутрішню дилему: після отримання Томосу ПЦУ неканонічною стала якраз РПЦ, а будь-хто, хто за вірою дійсно є православним, а не рускомірцем, отримав повну можливість жити в гармонії із совістю, не працюючи на рашку.

З появою Томосу будь-хто, хто за вірою дійсно є православним, а не рускомірцем, отримав повну можливість жити в гармонії із совістю

Добровільний перехід був би значно кращим варіантом, без державного примусу, який важко пояснювати західним союзникам (які добре знають наскільки важливою є свобода віровизнання, натомість абсолютно не розуміють суті та природи російської псевдоцеркви, у їхніх наївних уявленнях все що зветься «церквою» нею є, і має відповідні права та захист), та який можна оскаржувати у судах від районного до європейського.

Але в тому і різниця між церквою, де миряни та клір самі вирішують свою долю, і державною установою РФ, з якої можна хіба що звільнитись персонально, як звільняються з роботи, але яку не можливо переробити зсередини та зробити українською установою. Установа отримала наказ «по вертикалі»: ззовні трохи замаскуватись, наполягаючи на назві «УПЦ», але ні в якому разі не зливатися із українською церквою. Перечекати тихенько, поки пройде велика війна, в якій вбивство українців освячує головний офіс цієї ж установи у Москві, та знову по повній програмі насаджувати колоніальне малоросійство та боротись із «отложенієм» України від Московії.

Шкода, що єдиний по-справжньому хороший варіант не спрацював. Москва переграла нас тактично, і це матиме досить неприємні наслідки, від проблем із союзниками вже зараз до потенційно програних міжнародних судів у майбутньому. Але з тих варіантів що залишились – законодавча заборона та її жорстка імплементація, або ж облишити все як є – варіант заборони однозначно є меншим злом, навіть якщо виконувати закон доведеться грубою силою, і навіть якщо потім нас десь за це засудять.

Дотиснути заборону за будь-яку ціну – тактично складно та некомфортно, залишити все як є – програти Москві стратегічно, і більше ніколи не мати шансу це виправити.

Слід розуміти, що вікно можливостей для розв'язання 400-літньої проблеми дуже вузьке, і все більш звужується. Це можливо лише під час великої війни, у мирний час нас зацькують всім хором «правозащітніков» та «лєвонападающіх», і в цьому хорі зілляються і вся розгалужена агентура Москви, і значно більше число щиросердих корисних ідіотів, які наївно віритимуть що захищають свободу совісті, а не російську агентурну мережу.

Навіть зараз можливості викинути РПЦ з України без проблем із міжнародною підтримкою вже значно менші, аніж були рік тому, ми і так вже проґавили той час, коли на хвилі співчуття до жертви небаченої в сучасному світі агресії нам були готові толерувати так само небачені в сучасному світі методи самозахисту. Проґавили з найкращих міркувань, бо ж хотіли зробити бездоганно, натомість тепер все одно робитимемо небездоганно, але вже у значно менш сприятливій обстановці. Зволікати далі вкрай ризиковано, ще трохи і шанс буде втрачено остаточно.

У цій ситуації дуже багато залежить від нас, українського тилового суспільства.

Комунікувати ситуацію, в якій лише дві сторони – держава та російська псевдцерква – набагато складніше, аніж трикутник «розгніване суспільство, яке прагне вогнем випалити російську державну установу в Україні та спопелити її агентуру – московська агентура під виглядом «церкви» – розважлива держава, яка йде на поступки суспільству, викорінює агентуру РФ, але при тому не допускає самоуправства та ексцесів».

Ми маємо не імітаційно, а цілком реально тиснути на владу стосовно другого читання закону (бажано ще й з тими правками, які роблять його виконання швидшим та ефективнішим, бо до ухваленого у першому читанні проєкту щодо цього є певні зауваження).

Так само після ухвалення ми маємо жорстко дотискати виконання закону, і якщо суди та правоохоронці вагатимуться – активно допомагати їм здолати ці вагання, зокрема створюючи ситуації коли ми з нашим тиском будемо більшою потенційною проблемою, аніж опір купки упоротих РПЦешників. Наприклад дилему «виселяти упоротих з Лаври чи не виселяти?» слід замінити на вибір «або упоротих виселяє поліція, чемно і з дотриманням процедури, або ж те саме роблять «кантужені ветерани» та інші активісти, з невідомими наслідками» – такий вибір дуже спрощує ситуацію для влади, і ми, тилова Україна, маємо це забезпечити.

Останній горокракс «русскоміра» має бути знищеним, щоб відродження московитського панування в Україні стало назавжди неможливим.

І це, можливо, найголовніше, що ми можемо зараз зробити тут, у тилу. Це наш обов’язок, наш історичний шанс, та наша місія історичної ваги. І зробити це можна лише тут та зараз, іншого шансу вже не трапиться.

Ну а тим, хто занадто вже переймається віддаленими наслідками на кшталт програного ЄСПЛ, я нагадаю один історичний прецедент. Під час другої світової уряд Британії абсолютно незаконно заборонив діяльність Британського союзу фашистів на чолі з Освальдом Мослі. Актив БСФ без суду та слідства було запроторено до в’язниць, звідки їх випустили лише по завершенню війни. Так от, 60 років потому нечисленні дожилі члени БСФ відсудили у британського уряду компенсацію за незаконне тримання під вартою. Однак змінити хід Світової війни це вже ніяк не могло

Тож якщо 400-літнє колоніальне панування РПЦ в Україні завершиться тим, що десь у другій половині 21 століття дряхлі від старості монахи із Лаври відсудять у України – на той час давно вже члена НАТО та ЄС, із визнаною світом національною канонічною церквою, – кілька євро компенсації за колишні «гонєнія», то я готовий на це скинутись вже просто зараз

релігійна безпека русскій мір дикий РПЦвУ заборона РПЦ