Тарас Чмут: "Маємо бути готові, що служити будуть всі"

Про контрнаступ

Це ж склянка наполовину порожня або наполовину повна. Кожен інтерпретує так, як йому подобається.

Якщо ви хочете бачити позитив, то ви кажете, що Україна наступає, а не програє війну. Якщо ви хочете бачити негатив, то ви кажете, що ми не так швидко наступаємо і такими темпами ми будемо наступати вічно.

Але при цьому Україна наступає, а не відступає. Темп – це питання дискусійне, бо хто визначає, скільки це має бути на день, на тиждень, на місяць? Якщо військових влаштовує, значить, це хороший темп. Якщо військових щось не влаштовує, то вони щось змінюють, або кажуть, що щось іде не так або не тут, і теж щось змінюють.

Фото ілюстративне. Джерело: Генштаб ЗСУ

Військові там, де треба, це роблять. Але військові і держава взагалі не мають це робити публічно.

А у нас чомусь кожен стурбований громадянин вважає за потрібне, щоб Залужний особисто йому щовечора дзвонив на Вотсап і доповідав, що сьогодні така-то бригада просунулась тут, а вчора по МТД (матеріально-технічній допомозі) зайшло стільки-то танків, а завтра буде то-то.

Так не буде і не має бути. А у нас всі чомусь хочуть, щоб так було.

Що таке успішність операції? Швидкість? То давайте закидаємо людьми і буде швидкість.

У всього є своя ціна. Ціна швидкості – це людські життя. Чи готові ми пожертвувати 50 тисячами наших чоловіків і жінок для того, щоб хтось в телевізорі подивився на швидкість зміни ліній на карті? От тому є, як є.

Є та швидкість, яку Збройні сили можуть собі дозволити тими силами і засобами, які в них є. При цьому було б у нас зараз 100 “абрамсів” – нічого б не змінилося.

Є позиції, які в принципі потрібні для війни, незалежно від того, наступаєте ви чи оборонятись. І це все Україна плюс-мінус єдиним голосом називає – це боєприпаси, бронетехніка, авіація. Це три кити, які нам потрібні з точки зору західної допомоги або закупівель.

Звичайно, нам в цілому потрібні люди, з ними вже проблеми. Нам треба мотивовані, здорові й навчені люди. І ми розуміємо, що match (перетин) цих трьох позицій – це, скоріше за все, економічно успішна людина, яка створює економіку в країні, приносить додану вартість. І коли ми її забираємо в армію, то ми не просто отримуємо мінус один з економіки, це мінус два, бо вона в армії споживатиме ресурс.

А війни ведуться економіками. І тут складна дилема: що важливіше, війна чи економіка? Економіка для війни чи війна для економіки?

Тарас Чмут з БПЛА SHARK

Про умови для переговорів

Питання переговорів складне і незручне. Наше суспільство не готове до нього з абсолютно зрозумілих причин.

Але всі війни закінчуються переговорами, і ця не буде винятком. Питання в умовах, на які кожна зі сторін виходить на ці переговори. І наша задача – зробити так, щоб ми виходили з сильної позиції. Для цього треба активно просуватися на полі бою.

Просування на полі бою – це не тільки повернуті метри території, це і кількість знищеної техніки, це кількість розбитих військових частин, підрозділів, з'єднань. Це деморалізація противника, це ліквідація командного складу, це зменшення наступального потенціалу противника. Не обов'язково просуватися вперед, щоб знищувати ворога. І це те, що ми зараз робимо.

В якийсь момент російська лінія оборони може і посипатися. Якщо ви постійно вибиваєте тили, ви тиснете-тиснете-тиснете, йде деморалізація, і в якийсь момент... Як було на Харківщині – там як пішло, то ви далі йдете, на скільки вам вистачає палива і резервів. Так само може бути й тут.

Може бути і навпаки – Росія на певних ділянках зараз контратакує, і десь у неї виходить.

Про першочергові потреби

Перекладання бруківки на Богдана Хмельницького в Києві – так собі історія, це геть не пріоритет. Але підготовка до зими з точки зору зміцнення критичної інфраструктури - це важливо.

Тому треба шукати баланс, треба шукати якусь самосвідомість. Тому що тризуб (на "Батьківщині-матері") треба було раніше робити, років тридцять тому. Можливо, тоді і проблем би цих всіх не було. А зараз - ну, можна ще пів року чи рік почекати.

Насправді в нас є проблема з тим, що ми навіть на державному рівні, з одного боку, збираємо по три копійки на щось, а з іншого - мільйонами кудись витрачаємо.

І виникає проблема дисбалансу. Адже проблеми і потреби армії в умовах повномасштабної війни неможливо задовольнити. Це безліміт. Але насичувати треба намагатися.

Після того, як війна пішла з півночі, з-під Києва, багато хто з посадових осіб забув про війну. В березні минулого року всі дуже консолідовано працювали на перемогу. І не перекладали бруківку.

Але зараз я бачу таку тенденцію, що люди – я маю на увазі посадових осіб різних органів влади – думають, що ми вже виграли. А ми ще не виграли. Це по-перше.

По-друге, люди думають, що війна стосується когось, а не їх особисто. І так не має бути.

Про готовність до реалій війни

Діти в школах мають вивчати мінну безпеку, домедичну допомогу, базову вогневу тактику, зв'язок, коптери і купу всього того, чого зараз там немає. "Захист Вітчизни", у мене в школі був такий предмет, не має бути формальним: на кшталт фізрук проводить, бо вчителя немає, сторінка двадцята, читайте книжку до кінця уроку. ОБЖ (Основи безпеки життєдіяльності) – те ж саме, воно не має таким бути (як зараз).

Все суспільство з самого початку, з дитячого садку має бути готовим до того, як допомагати, як діяти під час обстрілу, як діяти в тих чи інших ситуаціях.

Фото ілюстративне. Джерело: Генштаб ЗСУ

І так само я прихильник обов'язкової строкової служби для чоловіків і для жінок. Зрозуміло, не в такому пострадянському форматі, як воно було раніше. Але це має бути частиною життєвого циклу людини.

ДБН (державні будівельні норми) мають бути під війну. Все воно має бути про це: бомбосховища, живлення, резерви, диверсифікація…

Ви маєте бути готовим до того, що в цій війні всі будуть служити – так чи інакше, рано чи пізно. А далі вже питання…

Не може бути відмазкою "я нічого не вмію, я нічого не знаю". Якщо ви вмієте користуватися телефоном, у вас дві руки і дві ноги, що насправді не обов’язково з точки зору ніг, то ви вже можете виконувати якусь роботу в армії.

Повірте, знайдеться місце для всіх – від журналістів до будівельників, від ремонтників до геймерів, - аби було бажання і мотивація. Раніше в армії людина, яка нормально користується Excel – це була велика цінність на рівні батальйону.

Тому не треба всім вміти в перший день служби стріляти з усіх видів озброєння. Достатньо мати бажання і мотивацію. Зараз, поки ви не там, у вас є унікальна можливість підготувати себе з точки зору курсів, вивчення матеріалів, літератури, виправлення або поправляння здоров'я, фізичної підготовки і так далі. Але, в будь-якому разі, давайте називати речі коректно: ми маємо бути готові, що так чи інакше служити будуть всі.

Про можливу втому від війни

Ми вперше в нашій історії, вперше в історії України за сотні років не програли там, де мали б, де всі математичні обрахунки показували, що ми програємо. Ми вперше маємо шанс перемогти ворога на десятиліття, а то й сотні років вперед – так, що загроза від Росії для України зникне на дуже довгий час. У нас, на мою думку, вперше в історії є така можливість. І ми зараз хочемо здатися, бо важко? То навіщо це все?

Я допускаю, що Росія може консолідуватися навколо поразки. І от тоді, вже в наступну велику війну, ми програємо, бо ми не будемо готуватися, ми будемо класти бруківку, ми будемо сваритися, ми будемо проводити чергові перевибори, ділити три копійки, а вони будуть готуватися до війни. Бо вони будуть ображені і злі, бо якась Україна їх перемогла, але не до кінця. Тому важливо ворога добивати до кінця, щоб не було спроб і бажання переграти сценарій.

Ми не зробили висновки з 2014 року. Ми робили дуже багато всього різного, але ми не готувались до повномасштабної війни з Росією. І це проблема. Бо якби готувалися, цієї війни б не було.

Про майбутню армію

Без грошей немає війни. Без палива танки не їздять, літаки не літають, ракети не влучають.

Але при цьому наша війна показала, що маленька армія, навіть найсучасніша, не здатна перемогти менш сучасну, але дуже велику армію. Тому, мені здається, триста тисяч регулярних збройних сил – це той мінімум, який у нас має бути.

Однозначно строкова служба обов'язкова для чоловіків і жінок. І Сили територіальної оборони як елемент підготовки населення до війни. Тому що тільки ТрО є всюди, вони більш-менш рівномірно розподілені по всій країні: в кожному районі – батальйон, в кожній області – бригада або бригади, залежно від кількості населення. ТрО сто відсотків має бути окремим видом Збройних сил, і в них треба вкладатися.

Ну, не буде у нас півмільйонної армії, що б ми не говорили. Або це буде півмільйона бідняків без зброї, без мотивації. Або ми матимемо відтік населення і ще гірший економічний стан.

При цьому однозначно частина армії має бути кадрована. Має бути оперативний резерв. Ми маємо вчитися оперувати людським ресурсом: десь це розгортання великих частин, десь це просто сили стримування, а десь це запасні батальйони, запасні роти, підрозділи для компенсації втрат. Архітектура побудови армії має виходити від великої війни. Це точно дивізії, це дивізійний підхід, а не бригадний підхід, не БТГр-ний.

І пам'ятати, що важливо вкладатися в навчання, в підготовку, в якість людей. Бо на цьому зараз у нас все ламається.

Тарас Чмут і гендиректор Baykar Makina Халюк Байрактар

Про українській ВПК

Як людина, яка купує продукції українського ВПК на мільярди, напевно, гривень, я можу з упевненістю сказати, що він дуже слабкий і дуже інформаційно переоцінений.

Коли ви реально купуєте нашу зброю і бачите, де її роблять, хто її робить, в які терміни, яка там якість, а потім порівнюєте з аналогічними виробами інших країн, не набагато розвинутіших, ніж Україна, стає дуже сумно.

Мені би дуже хотілося, щоб ми спробували реалізувати ракетний потенціал, який ще є, – тобто створення українських крилатих і балістичних ракет. Дуже шкода, що ми на це не спромоглися раніше.

Хотілося б, щоб ми відновили виробництво вантажівок і цього кластеру в себе. З великим знаком питання – виробництво танків і взагалі важкої бронетехніки.

Десь там могли би бути ще транспортні спеціальні літаки, але це дуже, дуже важко. Можливо, нам в якийсь момент доведеться змиритися з тим, що “Антонов” – це наша історія, але майбутнє за українськими безпілотниками, і йти туди.

Однозначно має йтися про приватного виробника. Приватний бізнес гнучкий, ефективний і легше адаптується до реальності.

І однозначно ми маємо намагатися замикати дуже багато всього на собі, але не намагатися робити все одночасно, бо результатом буде те, що немає нічого.

Є чудовий приклад Туреччини, які за тридцять років з нічого створили цілі кластери в економіці. І зараз Akinci, ТВ-2 купують по всьому світу, це світові лідери. Ніхто не знав про турецькі безпілотники десять років тому, а зараз Туреччина – це світовий лідер з виробництва БПЛА.

А це могли б бути ми. Не самостійно: давайте спільно з Туреччиною, з Чехією, з Польщею, з іншими країнами, готовими до цього. В чомусь вони сильні, в чомусь ми.

впк чмут повернись живим контрнаступ зсу російсько-українська війна