Закінчення війни: чому західні експерти часто пропонують хибні рішення (ПОГЛЯД)
Американський історик й політолог українського походження Олександр Мотиль у статті для видання The Hill аналізує пропозиції західних експертів щодо того, як завершити російсько-українську війну. ТЕКСТИ публікують переклад тексту автора.
Усі хочуть, щоб російсько-українська війна закінчилася, але як саме досягти миру – неясно. Прості рішення ґрунтуються на нереалістичних припущеннях і є нездійсненними, на відміну від базованих на реалістичних припущеннях складних рішень, які можливо втілити. Зрозуміло, що перші є більш привабливими, оскільки обіцяють казкові результати з невеликими зусиллями.
Є два типи неможливих рішень щодо війни. Перший припускає, що війна була спричинена розширенням НАТО і бажанням включити Україну до свого складу. Другий ґрунтується на припущенні, що російський лідер і звинувачений воєнний злочинець Владімір Путін готовий піти на компроміс.
Якщо причиною війни стало розширення НАТО, то рішення ніби очевидне. Все, що НАТО має зробити, щоб припинити війну, – це оголосити, що Україна ніколи не стане членом Альянсу. З полегшенням дізнавшись, що вступ України до НАТО не може відбутися, вдячні росіяни виведуть свої війська, припинять обстрілювати ракетами українське цивільне населення і погодяться на мир.
На жаль, війна не стосувалася і не стосується НАТО: ані його розширення, ані уявної загрози, яку воно становить для Росії, ані членства України в Альянсі. Якби йшлося про розширення, то Кремль вже давно вжив би серйозних заходів проти Фінляндії, яка нещодавно стала членом НАТО. Якби Північноатлантичний альянс становив загрозу, національні армії під його егідою не були б недофінансовані, недозабезпечені й недотреновані, а отже, "недостатньо спроможні" для розгортання проти армії Росії, яку вона сама називає другою армією у світі. І якби членство України в НАТО було неминучим, європейські, американські та російські політики не заявляли б протягом десятиліть, що це не може статися.
Фото ілюстративне. Джерело: Генштаб ЗСУ
Росія не лише не мала раціональних причин боятися НАТО чи України у 2022 році, але й не мала їх у 2014-му, коли вона розпочала війну проти України.
Отже, немає сенсу очікувати, що офіційні заяви про незацікавленість НАТО в Україні щось змінять для Росії. Так само як Альянс не починав і не провокував війну, так само він не може закінчити її деклараціями про мирні наміри.
Аргументація на користь досягнення компромісу з Путіним ґрунтується на припущенні, що він хоче і потребує миру і що він насправді не прагне знищити Україну та українців. Деякі аналітики пропонували, щоб Україна віддала частину своєї території Росії; інші радили українцям відмовитися від тих областей, які хоче Росія; треті стверджували, що на спірних територіях слід провести референдуми, щоб визначити, кому що дістанеться.
Усі ці рішення стали неможливими 30 вересня 2022 року, коли Росія офіційно анексувала Херсонську, Запорізьку, Донецьку та Луганську області. Оскільки в російській Конституції немає положення про деанексію територій, це означає, що, з погляду Москви, ці чотири області є окупованими – не Росією, а Україною. Отже, Україна, а не Росія, мала б визнати, що її "окупація" є незаконною, і вивести свої війська з усіх чотирьох областей. Що ще гірше, хоча Путін регулярно порушує верховенство права, він не може ігнорувати конституційні процедури; його легітимність ґрунтується на його твердженні, що він грає за правилами.
Путін не хоче і не потребує миру.
З огляду на катастрофічні наслідки війни – для Росії, її армії, економіки та народу – Путін знає, що його політичне і фізичне виживання безпосередньо залежить або від перемоги Росії (що майже неможливо), або від затяжного продовження кровопролиття (що, схоже, є його стратегією зараз).
Так само неможливою є готовність Путіна відмовитися від своєї ворожості до України – як до держави, так і до народу – і від своєї давньої рішучості розв'язати українську "проблему" раз і назавжди. Такий поворот був би рівнозначний відмові від усього, у що він вірить і що цінує. По суті, Путіну довелося б зректися самого себе – перспектива настільки малоймовірна, що в принципі неможлива.
Отже, як можна закінчити війну? Лише шляхом проведення політики, яку можливо втілити. Зокрема, це означає усвідомлення того, що головною перешкодою на шляху до будь-якого легітимного миру є Путін. Якщо Путін піде, добровільно чи ні, тоді рішення стають можливими. На його місце можуть прийти люди, схильні змінити Конституцію, звинуватити його в катастрофічній війні, прагнути миру і відновлення зв'язків Росії із Заходом. Принаймні, боротьба за владу, яка неодмінно розпочнеться після відходу Путіна, відверне Кремль від війни й може підштовхнути його до припинення бойових дій – особливо, якщо до неї приєднаються російські фашисти й тим самим активізують демократичну опозицію.
Своєю чергою Путін піде тільки в тому випадку, якщо Україна продовжуватиме досягати успіхів на полі бою і витіснить росіян з усієї або більшої частини своєї території. Допоки війна виглядатиме як патова або буде такою, Путін стверджуватиме, що його подальше лідерство необхідне для того, щоб Росія могла захистити себе від західних "імперіалістів" і українських "неонацистів". А без переконливого приводу для перевороту – наприклад, поразки у війні – опонентам Путіна не вистачить сміливості й рішучості скинути злісного російського диктатора.
Іншими словами, мир можливий лише за умови перемоги України та відходу Путіна. Навіть тоді досягти довготривалого врегулювання з постпутінською Росією буде нелегко, але можливо. Будь-який інший шлях веде в глухий кут, який затягне війну, призведе до загибелі цивільного населення і завдасть шкоди основним інтересам кожної держави.
