"Не так" виявилося все. Як розслідують справи про зґвалтування "на селі": пояснює адвокатка Євгенія Закревська
Справа зі зґвалтуванням 14-річної дівчини у гірському селі на Закарпатті була відкрита ще у 2021 році. Але набула розголосу в 2023-му – після того, як Воловецький райсуд 20 березня оголосив вирок трьом підліткам, яких звинувачували у злочині: вони отримали по два роки умовно і зобов'язання виплатити грошову компенсацію потерпілій. Такий вирок обурив громадськість: на це відреагував омбудсмен Дмитро Лубінець, голова Закарпатської ОДА Віктор Микита, міністр освіти Оксен Лісовий. В Офісі Генпрокурора повідомили, що прокуратура оскаржила вирок суду.
Адвокатка Євгенія Закревська, яка зараз захищає Україну на фронті, розповіла про свій юридичний досвід у схожій справі. "Можливо, комусь ця історія допоможе – по суті, чи хоча б зануритись в контекст "культури вчинення і розслідування сільських зґвалтувань", – пояснює вона. Далі пряма мова Євгенії.
Більше десяти років тому я представляла дівчинку у справі про зґвалтування "на селі". Зґвалтував студент педагогічного коледжу, місцева недоросль. Невідбувшийся нашими зусиллями (дуже на це сподіваюсь) вчитель фізкультури. Дівчина з міста з мамою приїхала в село до бабусі та пішла з "подружкою" потусити. Там була місцева компанія. Один з них – мудак п'яний – визвався проводжати додому і по дорозі зґвалтував.
Мама – молодець. Без всяких "сама вінавата" подають заяву, проходять експертизу і т.д. Допити, слідчий експеримент, все таке... Але щось не так... Дівчині ледь виповнилось 18, тому мама не має доступу у справу. Не може бути законним представником.
"Не так" виявилось все.
Я потрапила в цю справу через "проблески совісті" експерта, який зробив дуже компромісний висновок СМЕ "як просив слідчий", щось не побачив, щось не дописав... але все ж щось та й зафіксував. А потім розповів про те, що справу "зливають", а дівчинку шкода одному знайомому паталогоанатому... за сумісництвом – правозахиснику. Правозахисник знайшов маму, сконтактував її зі мною, і на етапі ознайомлення з матеріалами слідства я захожу в справу.
***
Приїжджаємо ми до слідчого. З дівчиною і її мамою. Я представник потерпілих, але відчуваю себе наче ми обвинувачені. Без слідчого з будівлі на вулицю не випускають.
Щоб зрозуміти місцевий колорит, туалет для відвідувачів на вулиці – такий сільський дерев'яний туалет на подвір'ї (саме такий стрьомний, як ви можете собі уявити).
Літо, духота. Здається це була субота чи вихідний день – людей у відділку майже немає. Воду я забула в машині. Дівчинка – на вигляд років 14 – маленька, худенька, хвороблива, максимально міське дитя, їй від всієї цієї обстановки – фізичної та психологічної – реально погано, в неї астма, дистонія, анемія. Періодично в мене відчуття, що зараз вона втратить свідомість. Ні води, ні свіжого повітря, ні туалету, як ви вже зрозуміли.
Мета слідчого отримати наші підписи в протоколі про ознайомлення за будь-яку ціну. Чимшвидше. Звісно, первинною метою взагалі було вдати, що адвоката не існує, і просто отримати підпис потерпілої. Але я вже направила клопотання від потерпілої.
По телефону він сказав, що я можу не їхати, що він все одно не дозволить фотографувати матеріали. Можу переписувати. А фотографувати потерпілим – заборонено.
Ще одне письмове клопотання потерпілої про залучення адвоката в протоколі про ознайомлення і моє – про надання можливості фотографувати матеріали – трохи змінило розклад.
Він почав торгуватись по кількості томів, які він мені покаже в обмін на підпис. Приніс частину. Потім майже напряму шантажував станом дівчини, що я її тут мучаю. А я не дозволяю їй нічого підписувати й взагалі від мене відходити.
Договорився до того, що нікуди нас не випустить, поки не поставимо підписи. Напівпогрози-напівжартики, що ми тут дві тендітні дівчини й "що ви мені зробите". Нагадую – дівчина потерпіла, я її представник.
Справи небагато – томів до 10-ти. Останні – не дає. Я фотографую том за томом, і прям фізично відчуваю, що головне бажання слідака зараз заломати мене і забрати телефон, на який я фоткаю. І немає ніяких гарантій, що він цього не зробить, коли отримає підпис на протоколі або відмову його підписувати.
Останній том слідчий ніяк не віддає, вимагає підпис в протоколі, не погоджуюсь, тягне час, погрожує, це все триває вже багато годин. Поки фотографую, бачу втупу підроблені протоколи відібрання пояснень у потерпілої та протокол допиту потерпілої. Просто дописані після основного тексту в проміжку до підпису текст, що одного із видів проникнень не було.
Запитую дівчину – підтверджує, що це брехня, що вона казала чітко, що було і як розповідала. Бачу слідчий експеримент з підозрюваним "під експертизу" – "була п'яна – сама дала", потім засоромилась і оббрехала. Бачу, що одяг, який направляється на цитологічну експертизу – геть не той, який був на обвинуваченому, довідку про "випадково знищені" фотографії зі слідчого експерименту з потерпілою і всяке таке.
Тоді 152 і 153 мали трохи інше значення, якщо пригадуєте. Але кваліфікація – тільки по одній. Відтак немає повторності. Дівчина вже ледь притомна, хоче в туалет, на свіже повітря, пити, додому, лягти. Ладна підписати що завгодно, щоб тільки її відпустили.
Я розумію, що в мене дуже маленьке поле для маневру і дуже мало часу.
Я продовжую "портити протокол" – прямо в протоколі про ознайомлення в графі "заяви та клопотання" фіксую ознаки підробки протоколів, знищення доказів і вписую клопотання про доповнення досудового слідства – про допит експерта, про проведення слідчого експерименту, про очні ставки, про додаткову кваліфікацію, клопотання про проведення почеркознавчої, цитологічної експертизи, вилучення "того одягу" (у свинячий голос, але..) заяву про порушення кримінального провадження по факту підробки протоколів, трошки скарг на погрози та ставлення до потерпілої з боку слідчого. Коротше дрібним почерком весь лицевий і зворотний аркуш протоколу і ще кілька сторінок тексту.
Пишу про відсутність останнього тому. І лише після цього повертаюсь до "головного підпису" про ознайомлення. Про те, що ознайомлення лише часткове, вже написала в графі "заяви та клопотання". Фотографую все це. Віддаю слідчому, який нависає постійно поруч, нервується, але не бачить, що саме я пишу. Підпис в графі "ознайомлена" його заспокоює.
Хапаю потерпілу за руку і буквально тікаємо (в туалет). Слідчий, все ще радіючи отриманому підпису, читає мою писанину. Домагаюсь у чергового, щоб нас випустили, дівчинці погано, потрібно в туалет, швидко підриваю маму, яку всередину не пустили, і вона чекала внизу. Поки ми виходимо з вестибюля (вже за прохідною) чую, як слідчий біжить і кричить черговому нас не випускати. Швидко заштовхую ще нічого не розуміючу маму і ледь притомну дівчину в машину, стрибаю за кермо і вивожу нас звідти. Тупо тікаю. Бо з доказів лише фоточки з мого телефона... Всю мою писанину слідак просто може знищити. І відправити справу "як є". Чий не проблема – не ознайомлення потерпілої з матеріалами справи.
***
Далі – заяви про злочин, клопотання про перекваліфікацію, скарги в прокуратуру, додаткові слідчі дії "через не хочу", розголос у пресі, додаткова кваліфікація, кілька кіл оскаржень відмов у порушенні, а потім постанов про закриття кримінального провадження. Коли закінчились всі судді в цьому і кількох сусідніх районах... До речі, в судах в кінцевому варіанті всі оскарження – успішні. Але вінницька прокуратура просто системно закривала справу (по підробці протоколів і знищенню доказів) знову одразу після отримання рішення суду про скасування попередньої постанови.
Тривалий судовий процес по суті без преси в райцентрі, куди нам їхати машиною три години, де в суді часто немає світла. Зі сміхуйочічками обвинуваченого і "жартиками" його адвоката. З пропозиціями "одружитись". З численними процесіями "родствєнніков і співчуваючих з боку гвалтівника" під судом. Які влаштовували нам "коридор позору", крутили дулі, проклинали, "насилали порчу", є підозра, що і більш прагматично "шаманили" над колесами машини. Яке спустилось, коли ми виїхали назад...
З мєнтами, які коментили статті в контексті "все село знає, що сама дала" і т.д.
У селі всі також стали на бік гвалтівника. Хоч в нього і до того були "випадки з дівчатами", про які ніхто, звісно, не заявляв і свідчити так і не погодився. Важливо при цьому розуміти, що ці "асуждающі" місцеві не просто масовка і глядачі – це ж і є свідки. Які, виявляється, або нічого не бачили не чули, або давали відверто неправдиві свідчення, підігнані під версію гвалтівника.
Чистий "Догвіль".
Весь цей час обвинувачений на підписці. Прокуратура так і не просила зміни запобіжного. Хоч погрози, вимоги забрати заяву і "ввалювання" в хату було зафіксовано навіть заявою про злочин.
****
Прокурор просила 3 роки. Суд дав п'ять. Реального терміну. Але запобіжний не змінив. Апеляція підтвердила вирок. Але запобіжний не змінила.
Гвалтівник ще місяць гуляв на свободі, і вже зібрався в армію, ми окремо ще писали скарги щодо невиконання вироку. Нарешті його таки посадили. Чувак відсидів, здається, три і вийшов.
Яких моральних зусиль це вартувало дівчині і її мамі, навіть не можу уявити. А що було б, якби мама не стала на тверду позицію – захистити дитину і "щоб з іншими такого не сталось", уявити не важко. Нічого.
Слідчих і прокурорів притягнути так і не вийшло. На жаль.
