За що дали Нобелівську премію з економіки трьом американським вченим

Велика депресія 1930-х років паралізувала світову економіку на багато років і мала величезні наслідки для суспільства. Однак світ краще реагував на наступні фінансові кризи завдяки дослідженням цьогорічних лауреатів. Вони продемонстрували важливість запобігання масовому банкрутству банків.

Ми всі маємо певне відношення до банків. Хтось там розміщує свої заощадження, хтось платить додатками чи картками на касі супермаркета чи навіть в метро, всі підтримують фінансово наші Збройні Сили. У певний період свого життя багато, хто бере в банку великий кредит, щоб купити житло, автомобіль чи ще один бінокуляр в сім’ю.

Те саме стосується бізнесу – він повинен мати можливість здійснювати та отримувати платежі, фінансувати розвиток своєї справи. У більшості випадків ці послуги також надаються через банк.

Але все добре доти, доки ці служби працюють належним чином. Трапляються випадки, коли вся банківська система або якась її частина виходять з ладу, і виникає фінансова криза. Важливі банки руйнуються, позики стають дорожчими або ж взагалі неможливими, ціни на нерухомість та інші активи падають. Якщо це явище не зупинити, то вся економіка може полетіти в соус тартар зростаючого безробіття та банкрутства. Деякі з найбільших економічних крахів в історії були фінансовими кризами.

Якщо банки створюють стільки проблем, можливо, краще було б обійтися без них взагалі? Як суспільство може покращити стабільність банківської системи? Чому наслідки банківської кризи тривають так довго? І якщо банки зазнають краху, чому не можна негайно створити нові, щоб економіка швидко стала на ноги? На початку 1980-х років цьогорічні лауреати економічної нобелівки Бен Бернанке, Дуглас Даймонд і Філіп Дибвіг заклали наукову основу для сучасних досліджень цих питань у трьох наукових статтях.

Даймонд і Дібвіг розробили теоретичні моделі, які пояснюють, чому існують банки, як їхня роль у суспільстві робить їх вразливими до чуток про їхній неминучий крах і як суспільство може зменшити цю вразливість. Ці ідеї складають основу сучасного банківського регулювання.

Завдяки статистичному аналізу та дослідженню історичних джерел Бернанке продемонстрував, як збанкрутілі банки відіграли вирішальну роль у глобальній депресії 1930-х років, величезній економічній кризі сучасної історії. Крах банківської системи пояснює, чому спад був не тільки глибоким, але й тривалим.

Дослідження Бернанке показують, що банківські кризи потенційно можуть мати катастрофічні наслідки. Це розуміння ілюструє важливість розумного банківського регулювання. Воно стало теоретичною основою важливих елементів економічної політики під час фінансової кризи 2008–2009 років. У той час Бернанке очолював центральний банк США, Федеральну резервну систему, і зміг застосувати знання, отримані в результаті досліджень, у політиці.

Пізніше, коли почалася пандемія у 2020 році, були вжиті важливі заходи, щоб уникнути світової фінансової кризи. Думки лауреатів зіграли важливу роль у тому, щоб останні кризи не переросли в нові депресії з руйнівними наслідками для суспільства.

Стаття, за яку Бернанке отримав нобелівську пермію була написана 1983 року. У ній він детально аналізував Велику депресію 1930-х років.

Тоді з січня 1930 року по березень 1933 року промислове виробництво США впало на 46 відсотків, а безробіття зросло до 25 відсотків.

Криза ширилася як лісова пожежа, що призвело до глибокого економічного спаду в більшості країн світу.

У Великій Британії рівень безробіття зріс до 25 відсотків, а в Австралії – до 29 відсотків.

У Німеччині промислове виробництво скоротилося майже вдвічі, а понад третина робочої сили залишилася без роботи.

У Чилі національний дохід впав на 33 відсотки між 1929 і 1932 роками.

У багатьох країнах світу банки прямували на дно, люди були змушені лишати свої домівки, виникала продуктові кризи.

В України в той час була своя трагічна історія – комуністичних звірств та російської окупації.

Світові економіки почали повільно відновлюватися лише в середині десятиліття.

До того, як Бернанке опублікував свою статтю, експерти вважали, що депресії можна було б запобігти, якби центральний банк США надрукував більше грошей.

Бернанке також зазначив, що дефіцит грошей, ймовірно, сприяв спаду, але вважав, що цей механізм не може пояснити, чому криза була настільки глибокою і тривалою.

Натомість Бернанке показав, що головною причиною економічного спаду було зниження здатності банківської системи спрямовувати заощадження у продуктивні інвестиції.

Використовуючи комбінацію історичних джерел і статистичних методів, його аналіз показав, які фактори були визначальними для падіння ВВП, валового внутрішнього продукту.

Він виявив, що левову частку спаду спричинили фактори, безпосередньо пов’язані з банкрутством банків.

Депресія почалася з досить звичайного спаду в 1929 році, але в 1930 році він переріс в банківську кризу. За три роки кількість банків скоротилася вдвічі, у багатьох випадках через масовий відтік грошей з банків.

Це трапляється тоді, коли люди, які поклали гроші в банк, хвилюються щодо виживання фінансової установи і поспішають забрати свої заощадження. Якщо достатня кількість людей зробить це одночасно, резерви банку не зможуть покрити всі зняття, і він буде змушений провести розпродаж активів із потенційно величезними збитками. Зрештою, це може призвести до банкрутства.

Так і сталося на початку Великої Депресії. Кількість депозитів у банках скорочувалась, тому банки перестали видавати кредити населенню, натомість депозити вкладалися в активи, які можна було швидко продати, якщо вкладники раптом захочуть забрати свої гроші.

Однак проблеми з отриманням банківських кредитів ускладнили фінансування інвестицій підприємствами, а також викликали серйозні фінансові труднощі для фермерів і звичайних домогосподарств. Результатом стала найгірша глобальна рецесія в сучасній історії.

До дослідження Бернанке загальне уявлення полягало в тому, що банківська криза була наслідком економічного занепаду, а не його причиною. Натомість Бернанке встановив, що банкрутство банків було вирішальним фактором для переростання рецесії в глибоку та тривалу депресію.

Як тільки банк стає банкрутом, відносини між банком і його позичальниками розриваються. Ці відносини ж виявились дуже важливими. Вони були джерелом капіталу іншого типу – капіталу знань, які необхідні банку для ефективного управління кредитуванням.

Банк знає своїх позичальників, має детальну інформацію про те, на що позичальники витрачають гроші та які вимоги необхідні для повернення кредиту. Накопичення такого капіталу знань займає багато часу, і його неможливо просто так передати іншій установі під час банкрутства. Таким чином, відновлення банківської системи, що зазнала збою, може зайняти багато років, і протягом цього часу економіка функціонує дуже погано.

Бернанке продемонстрував, що економіка не почала відновлюватися, поки держава нарешті не вжила потужних заходів, щоб запобігти новій паніці на банківському ринку.

Щоб зрозуміти, чому банківська криза може мати такі величезні наслідки для суспільства, нам потрібно знати, чим насправді займаються банки: вони отримують гроші від людей, які роблять депозити, і направляють їх позичальникам.

Це фінансове посередництво далеке від простого механічного переказу, оскільки існують фундаментальні конфлікти між потребами вкладників та інвесторів.

Той, хто бере позику для фінансування будинку або довгострокових інвестицій, повинен знати, що позикодавець не зажадає раптово повернути свої гроші. З іншого боку, заощаджувач хоче мати принаймні частину своїх заощаджень миттєво доступними для несподіваних витрат.

Суспільство має якось вирішувати ці конфлікти. Якщо компанії або домогосподарства змушувати в будь-який момент погасити свої кредити, довгострокові інвестиції стали б неможливими. Це мало б руйнівні наслідки. Економіка не може функціонувати без фінансової системи, яка створює достатньо легкодоступних і безпечних засобів платежів.

Дуглас Даймонд і Філіп Дібвіг у статті 1983 року розробили теоретичну модель, яка пояснює, як банки створюють ліквідність для вкладників, а позичальники можуть отримати доступ до довгострокового фінансування.

Незважаючи на те, що ця модель є відносно простою, вона охоплює центральні механізми банківської діяльності – чому вони працюють, а також те, наскільки ця система за своєю суттю вразлива і тому потребує регулювання.

Модель у статті базується на тому, що домогосподарства заощаджують частину своїх доходів, а також потребують можливості знімати свої гроші, коли вони бажають. Ніхто не знає наперед, коли виникне потреба в грошах (і чи виникне взагалі), але це відбувається не в кожному домогосподарстві одночасно.

Водночас є інвестиційні проекти, які потребують фінансування. Ці проекти є прибутковими в довгостроковій перспективі, але якщо їх достроково припинити, прибутки будуть дуже низькими.

Якщо б економіка працювала без банків, то була б наступна ситуація. Підприємці мали б самі фінансувати свої ініціативи або залучати інвесторів напряму. Але якщо підприємець чи його інвестор потребуватиме грошей терміново – це призведе до недофінансування затії та як наслідок до низького рівня доходу від неї (якщо він взагалі буде).

У своїй статті Даймонд і Дибвіг пояснюють, як банки природним чином виникають як посередники між вкладниками та позичальниками.

Банк пропонує рахунки, на які вкладники можуть покласти свої гроші. На основі цих коштів банк позичає гроші на довгострокові проекти.

Вкладники можуть забрати свої гроші, коли захочуть, не втрачаючи при цьому стільки, як було б , коли вони робили б прямі інвестиції, але вийшли з проекту достроково.

Даймонд і Дибвіг показують, як банки створюють ліквідність. Гроші на рахунках вкладників є пасивом банку, а активи банку складаються з кредитів на довгострокові проекти.

Активи банку мають тривалий термін погашення. Фінансова установа обіцяє позичальникам відсутність необхідності дострокового повернення кредитів.

З іншого боку, зобов’язання банку мають короткий термін погашення; вкладники можуть отримати доступ до своїх грошей, коли захочуть.

Банк є посередником, який перетворює активи з тривалим терміном погашення на банківські рахунки з коротким терміном погашення.

Вкладники можуть використовувати свої депозитні рахунки для прямих платежів. Таким чином, банк створює гроші не з повітря, а з довгострокових інвестиційних проектів, на які він позичив гроші.

Перетворення активів з тривалим терміном погашення на банківські рахунки з коротким терміном погашення є цінним явищем для суспільства, але новоспечені нобелівські лауреати також демонструють, що бізнес-модель банків є вразливою.

Цьому сприяє поширення чуток про те, що більше вкладників, ніж може впоратися банк, збираються забрати свої гроші.

Незалежно від того, чи правдиві ці плітки, він може змусити вкладників поспішити до банку, щоб забрати свої гроші. Відбувається відтік грошей з банку.

Намагаючись виплатити кошти всім своїм вкладникам, банк змушений достроково повертати свої кредити. Це призводить до зменшення прибутку банку. Отримані збитки можуть призвести до краху фінансової установи.

Таким чином, механізм, який був пусковим механізмом для депресії 1930-х років, є прямим наслідком внутрішньої вразливості банків.

Даймонд і Дибвіг також представляють рішення проблеми вразливості банків у формі страхування депозитів від уряду. Коли вкладники знають, що держава гарантувала їхні гроші, їм більше не потрібно поспішати в банк, як тільки починаються чутки про проблеми банка. Це призупиняє відтік капіталу з банків. Таким чином, існування гарантії депозитів теоретично означає, що її ніколи не потрібно використовувати. Це пояснює, чому більшість країн зараз запровадили ці схеми страхування заощаджень.

У статті 1984 року Даймонд аналізує умови, необхідні для того, щоб банки взяли на себе ще одне важливе завдання, а саме моніторинг позичальників, щоб переконатися, що вони виконують свої зобов’язання.

Насправді більшість інвестицій є ризикованими. Повернення залежить від таких факторів, як загальна невизначеність і те, наскільки добре позичальник виконав свою роботу. Позичальник міг спробувати уникнути сплати своїх боргів, стверджуючи, що інвестиція провалилася через невдачу. Щоб запобігти цьому, банкрутство має бути дорогим для позичальників.

У своїй статті Даймонд припускає, що банк має моніторити своїх позичальників. Банк проводить початкову кредитну оцінку, а потім стежить за просуванням інвестицій. Завдяки цьому можна уникнути багатьох банкрутств і зменшити фінансові втрати. Без банку як посередника такий тип моніторингу був би надто складним або занадто дорогим.

Однак залишається одна складність. Якщо банк стежить за позичальниками – хто стежить за банками? На практиці ми не можемо покладатися на те, що кожен вкладник знає, чи правильно банк виконує свою роботу. Один із висновків у статті Даймонда полягає в тому, що спосіб організації банків означає, що вони не потребують контролю з боку вкладників.

Якщо банк скорочує контроль за позичальниками, він ризикує отримати великі збитки за своїми кредитами. Таким чином банк не зможе повернути те, що він обіцяв своїм вкладникам, і розпадеться. Таким чином, у власних інтересах банку стежити за своїми позичальниками без необхідності контролювати банк вкладникам.

Навіть якщо банк добре виконує свої обов’язки з моніторингу, він зазнає збитків за деякими своїми кредитами. Однак ризик того, що через це великий банк розпадеться, невеликий, якщо банк відповідально керує своєю кредитною діяльністю. Це тому, що банк надає кредити великій кількості позичальників. Навіть якщо кілька позичальників прострочать свої позики, втрати за всіма позиками будуть невеликими та передбачуваними. Це приносить користь суспільству в цілому.

Модель Даймонда пояснює, як існування банків призводить до зниження вартості переведення заощаджень у продуктивні інвестиції, відомої як вартість кредитного посередництва. Це скорочення витрат дозволяє фінансувати більшу кількість суспільно цінних інвестиційних проектів. Якщо багато банків зазнають краху одночасно, як, наприклад, під час депресії 1930-х років, вартість кредитного посередництва зростає настільки різко, що значна частина економіки перестає функціонувати. Моніторинг вимагає знань, які зникають, коли банк збанкрутує, і для відновлення цих знань потрібен час; Тому наслідки банкрутства банків є не тільки надзвичайно негативними, але й довгостроковими.

Робота, за яку Бернанке, Дибвіг і Даймонд зараз отримали визнання, мала вирішальне значення для наступних досліджень, які покращили наше розуміння банків, банківського регулювання, банківських криз і способів управління фінансовими кризами. Теоретичні висновки Даймонда та Дибвіга про важливість банків та їхню вразливість створюють основу для сучасного банківського регулювання, яке спрямоване на створення стабільної фінансової системи. Разом з аналізом фінансових криз, проведеним Бернанке, ми також краще розуміємо, чому регулювання інколи дає збій, та які величезні масштаби наслідків можливі.

На початку 2000-х років за межами регульованого банківського сектору з’явилися нові фінансові посередники, які, як і банки, заробляли гроші на зміні строків погашення. Втечі з цих тіньових банків були ключовими для серйозної фінансової кризи 2008–2009 років. Теорії Даймонда та Дибвіга однаково добре працюють для аналізу таких подій, хоча на практиці регулювання не завжди може встигати за швидкими змінами фінансової системи.

Дослідження не можуть дати остаточної відповіді щодо того, як має регулюватися фінансова система. Страхування вкладів не завжди працює належним чином; це може спонукати банки брати участь у ризикованих спекуляціях, коли платники податків будуть платити за рахунками, коли справа піде погано.

Тому можуть знадобитися інші типи правил щодо банківського капіталу та правила, які обмежують обсяг запозичень в економіці. Необхідно проаналізувати переваги та недоліки таких правил, і те, наскільки добре вони працюють, адже їхня ефективність з часом може змінюватися.

Яким чином слід регулювати фінансові ринки, щоб вони виконували свою функцію – це питання, над яким продовжують працювати науковці та політики. Дослідження, які отримали цьогорічну нобелівку з економіки, роблять суспільство набагато краще підготовленим для подолання фінансових криз.