Том Купер: атака – це все, на що здатні ЗС РФ, навіть оборонні тактики росіян вибудовані довкола контратак

Аналіз опубліковано 6 серпня.

Ремарка автора: основою для звіту стала і підтверджена, і непідтверджена інформація, дані розвідки, чутки, переважно офіційно не підтверджені (частину буде підтверджено згодом). Упевнений, знайдуться люди, яким моя писанина видасться “нахабною” і “суперечливою”. Але не забуваймо: для того, щоб отримати досконало правдиву і перевірену інформацію, знадобиться щонайменше 5-10 днів, а тим часом бої розгортаються у власному темпі. Тому раджу не брати мої слова надто близько до серця. Я радо приймаю конструктивні уточнення — але обірвані фрази типу “насправді все не так” мене не цікавлять.

ХЕРСОНЩИНА

ПІВНІЧ

Як уже повідомлялося, зранку 4 вересня настав “кінець гри” для останнього підрозділу ВДВ РФ на південних околицях Високопілля. Після невдалої спроби БТГр 126-тої бригади берегової оборони РФ відбити Потьомкіне та Ольгине в 60-тої бригади ЗСУ і забезпечити росіянам безпечний сухопутний проїзд до цих населених пунктів, вагнерівцям довелось евакуйовувати вояків 126-тої бригади. Бійці ПВК “Вагнер” звітували, що їм вдалося “розблокувати” солдатів і вивести їх, але українці показали кілька фото захоплених російських бійців і частину розбитих танків та БМП.

На той час російські операції в Ольгиному, Високопіллі та Потьомкиному були радше стримувальними, оскільки вони [росіяни] втрачали всі свої опорні пункти на схід, зокрема Нововознесенське, Миролюбівку, Петрівку та Хрещенівку, і відходили до нової «лінії», що пролягала, приблизно, від Старосілля до Черешневого, Нововоскресенського, Біляївки, Українки, до Шевченківки… Утримувалось [росіянами] лише Архангельське: українці були (і залишаються) всередині, але, мабуть, досі не контролюють його.

Поки що все було ніби «під контролем» — якби лиш не нова проблема на сході. «Розгромлена/знищена» (на ваш вибір) українська 128-ма гірсько-штурмова все ще брала участь у штурмі Хрещенівки та Шевченківки. Ймовірно, разом із іншим підрозділом ЗСУ (українці не атакують, якщо не можуть робити цього з двох напрямків) вони розтрощили БТГр 83-тьої гвардійської бригади десантників та обійшли її позиції, що залишилися, десь між Золотою Балкою та Михайлівкою. Агентурна розвідка повідомляє, що станом на вчорашній ранок українці фактично досягли району між Українкою та Новоолександрівкою, не залишаючи штабу XX армійського корпусу жодного іншого вибору, як тільки евакуювати через річку Дніпро те, що залишилося від 83-ї.

Можливо, на «підтвердження» цього пізніше, 5 вересня, з’явилися чутки, що Південний військовий округ [Росії] кинув дві БТГр у напрямку Нової Каховки: одну з Нижніх Сірогозів (південь Запоріжжя), іншу – з окупованого Криму через Преображенку…

ЦЕНТР

Не маю жодного припущення, чому ЗСУ все ще приділяють увагу цьому регіону: як на мене, це не має сенсу. Однак я не маю можливості дізнатись, як собі міркує Південний військовий округ [РФ – перекл.], про його мислення та планування — та я й не знаю нікого, хто мав би. Можна лише здогадуватися, що, враховуючи події, які відбуваються на інших ділянках цього поля бою, українці «щасливі» підтримувати одержимість росіян Інгулецьким плацдармом і спонукати їх до додаткових контратак. За принципом «тримай їх за носа, бий ногами в… [зад»: «hold them by the nose, kick them in the rear» – неформальний вираз на позначення тактики утримування ворога в центрі з рівночасними фланговими атаками з метою зайти в тил – ред.]».

Насправді, принаймні за словами вишєстоящіх органів, це єдина ділянка лінії фронту в Херсонській області, яка варта уваги. Можливо, саме тому вагнерівці розповідають про повну відсутність повітряної та артилерійської підтримки північного відтинка? [виявлено сарказм – перекл.].

Принаймні нині у росіян вимальовується чітка закономірність в реакціях на події там: вони відступають з локації, не згадують про це [у звітах], а потім наголошують, що вони несамовито «контратакують та знищують», …. і що все гаразд — адже можуть продемонструвати деякі візуальні докази знищених або захоплених українських БМП. Авжеж, за словами кількох російських балакунів у соцмережах, вони вже тричі «знищили» весь плацдарм…

Інша ситуація в північному секторі, де судячи з повідомлень, повітряно-космічні сили [Росії] дуже активні. 4 і 5 вересня надходили повідомлення про рейди типу “насипай, кудись та й влучиш”, що здійснювались з Сухого Ставу та Білої Криниці.

Тим часом українці не лише звільнили Благодатівку, а й прорвались на південному сході та звільнили Костромку, ще більше розширивши плацдарм. Звичайно ж, росіяни контратакують і все чудово… [сарказм автора – перекл.].

ПІВДЕНЬ

Ситуація на півдні наразі нагадує морський бій, у якому одна сторона обмежена у діях «утриманням островів», а інша – «маневрує своїм флотом поміж тих островів». Тими «островами» слугують укріплені російськими військами села: їх «оточують» українці, що маневрами заходять у фланги та в тили. Що тримає російську «лінію фронту» купи – то це артилерійські системи ЗС РФ: їхні дії часто гальмують просування українців чи змушують їх відступити – або й рушити далі вперед, щоб уникнути вогню.

Вважайте, російська військова доктрина зосереджена довкола ініціативних/атакувальних дій до такої міри, що можна цілком впевнено сказати, що «атака – це все, на що дійсно здатні ЗС РФ». Навіть оборонні тактики росіян вибудовані довкола контратак, або принаймні заходів, що мають на меті швидкі контратаки та повторне заволодіння ініціативою (саме тому не лише вишестоящі органи у Москві, а й їхні балакучі голови так несамовито говорять про «провал» українського наступу та заявляють про «контратаки»).

Однак вони також непогано вміють будувати масштабні фортифікації. Насамперед вони – не з тих, хто посиплеться й тікатиме, щойно на них піде атака [ох, ну тут ми, маючи друзів та родичів на передку, ой як не погодимося з Томом Купером – перекл.], яким би «низьким» не був їхній бойовий дух: більша частина їхніх військ – вдосталь фаталістична, тож вони виконують накази попри те, що відбувається праворуч чи ліворуч. Так само й накази про контратаки на руїни чергового села, яке вже двічі-тричі було то в одних, то в інших руках. Не дивно, що ми чуємо багато новин про глибокі просування ЗСУ, про те, як села і селища кілька разів «змінюють власника», але маємо мало справжніх доказів того, що те чи інше місце було звільнене.

З тих уривків та шматочків повідомлень, які надходять з найрізноманітніших джерел, складається десь така картина (як завжди, з півночі на південь):

Благодатне: українське
Киселівка (Миколаївської області): російська
Вавилове і Центральне: російські
Шмідтове: українське (було в центрі 2-ї лінії оборони росіян)
Новокиївка: російська
Любомирівка: українська
Тернові Поди: українські
Зелений Гай: український
Барвінок: український
Крутий Яр: спірний
Киселівка (та, що біля траси М14): спірна (до слова, на жаль)
Солдатське: українське
Правдине: українське
Паришеве: українське
Олександрівка (на узбережжі): українська

Серед звітів про те, що росіяни знову від 4 вересня контролюють Томину Балку («підтверджено» українцями, які завдали удару по місцевому складу боєприпасів: він станом на сьогоднішній ранок досі палав), «найвидовищнішими» були агентурні повідомлення вранці 5 вересня про те, що українці контролювали Білозерку.

Перш ніж ви зірветесь на «Томе, та ти зовсім розум втратив»: з огляду на те, що я написав вище, не маю сумнівів, що українці мають «розв’язані руки» та можуть перекинути один чи два підрозділи «поміж» місцевими опорними пунктами росіян – аж так глибоко. Проте я не можу напевне сказати, чи дійсно українцям вдалося звільнити Білозерку, через брак доказів.

… але якщо вони це зробили, то вони заїхали глибоко у південний фланг російському «Форту Чорнобаївка» (включно з Міжнародним аеропортом «Херсон»). А називаю я його таким чином через те, що… зітхає… просто погляньте фото з російськими укріпленнями.

ТИЛИ

Станом на зараз уже зрозуміло, що росіяни полишили ідею сконструювати понтонну переправу під Антонівським мостом. Ця переправа зазнавала такого щільного вогню української артилерії, що росіянам довелося сконцентруватися на забезпеченні справності кількох своїх поромів. Так можна хоча б частково постачати свої частини в Херсоні. Ну, а хто казав, що життя російського військового інженера має бути легким? Та й не те щоб цінним…

З оригіналом можна ознайомитись за цим посиланням, а повний переклад розміщено на фейсбук-сторінці Ростислава Семківа.

хід війни деокупація тактика стратегія