Том Купер: основні проблеми ЗСУ – брак артилерії та досвідчених офіцерів і сержантів

Може, це прозвучить дивно, але не логістика чи забезпечення становлять найбільшу проблему для ЗСУ. Принаймні більше не становлять — попри те, скажімо, що на початку війни росіяни або знищили, або сильно пошкодили всі великі нафтобази і склади паливно-мастильних матеріалів. Зараз боєприпаси, зброя, паливо та спорядження від НАТО перевозяться і розподіляються аж із західних і південно-західних кордонів країни в гарячі точки на сході та півдні завдяки Укрзалізниці — швидко й ефективно, наскільки це можливо.

Тут керівництво та працівники УЗ заслуговують на захват і похвали — тим більше, що впродовж перших чотирьох місяців війни залізнична інфраструктура зазнавала регулярних ударів російськими балістичними та крилатими ракетами. Станом на кінець квітня загинуло більш як 70 працівників Укрзалізниці, на сьогодні ця цифра становить понад 170.

Та хай би яких серйозних ударів і пошкоджень зазнавала залізниця, значних затримок руху — довших за 24 години — наскільки мені відомо, не було. На мою думку, це величезне досягнення, ціла країна має бути вдячна своїй залізниці.

В інфраструктуру Укрзалізниці на початку війни били не один раз. Попри це, УЗ вдалося розширити і пасажиропотік, і обсяги перевезення вантажів, зокрема і на кількох вузькоколійних шляхах

Українці вміють проявити фантазію, коли доходить до необхідності ховати отриману від Заходу зброю та спорядження — а ховати необхідно, бо армія рф досі ще не спорожнила свої запаси балістичних і крилатих ракет. Підрозділи, до яких направляється щойно надана Заходом зброя, зазвичай не можуть отримати її негайно: часто минає кілька днів, поки вона доїде до місця призначення. Буває також, що зброя їде в підрозділи, яким іще належить навчитися нею користуватися. А тим часом ховати доводиться не тільки важку техніку, а й боєприпаси і запчастини до неї.

Особливо великі обсяги боєприпасів ідуть з артилерією, адже їх треба поставляти стільки, щоб вистачило не на один-два дні боїв. І ці обсяги треба не просто ввезти в Україну, а й довезти до самої лінії фронту, а тоді ще й десь там зберігати — та так, щоб росіяни не помітили. Це непросте завдання, але ЗСУ з ним успішно справляється — завдяки децентралізації. За лінією фронту в українців є чимало невеличких складів боєприпасів, і росіянам ніяк не вдається їх знайти.

«Вишестоящі органи» у Москві так старалися порушити цю логістику й завадити розподілу зброї між українськими підрозділами, що у травні почали громити чи не кожен сільськогосподарський ангар, до якого могли дотягнутися (звісно, вони й раніше цілилися у великі склади, заводи тощо в глибині території України). І стріляли росіяни з високоточної зброї (зокрема, ракетами Х-59 із підводних човнів АС-17, а також іноді Х-25 із АС-10 та Х-29 із АС-14). Наскільки мені відомо, ці зусилля не дали результатів.

Оскільки українські ППО працюють досить ефективно, а більшість російської високоточної зброї б’є на порівняно малі відстані, кожен бойовий літак потребує під час вильоту щонайменше одного літака для радіоелектронної підтримки. Тому щоб досягти мізерних результатів, ВКС РФ доводиться витрачати багато зусиль, палива і ракет.

Отже, найбільшою проблемою для росіян залишається просто знайти українські склади боєприпасів. Логістика збройних сил РФ дуже централізована, БК вони зберігають у великих складах, які легко знайти (ось чому українські М142 HIMARS та інші установки знищили так багато цих складів за минулі два місяці). В Україні колись також були такі великі склади, але їх або було зруйновано на початку війни (один навіть вдалося захопити росіянам), або ж евакуйовано. Нині ж основа української військової логістики — цілий розсип малих складів.

Здається, російські ГРУ та ФСБ впевненіше почуваються «далі на захід»: у них і досі є розвинена мережа інформаторів — і всередині України, і на «східному фланзі» НАТО. Вони дуже уважно моніторять рух натівської зброї, починаючи від різних аеропортів та портів у Польщі та Румунії. Проблема в тому, що в 99% випадків росіяни втрачають слід цих поставок невдовзі після того, як ті в’їжджають в Україну, а знову почати відстежувати рух цього озброєння в них немає можливості (принаймні до того моменту, коли зброя починає проявляти себе в бою). А отже, система внутрішньої безпеки України працює достатньо добре.

Успіхи українців у цій царині можна зокрема пояснити тим, що вони вміють досить ефективно протидіяти російським кібератакам: не забуваймо, що ця війна так само запекло точиться в інтернеті, як і на «живому» фронті. На початку росіяни мали певні успіхи, але тепер українці та їхні союзники (зокрема й «неофіційні» симпатики) здобули явну перевагу.

Але є й проблемні для української логістики царини. Зокрема, йдеться про оснащення: піхоті дуже бракує приладів нічного бачення, бронежилетів і шоломів, а деякі війська спеціального призначення досі не мають власних автомобілів швидкої допомоги. Тому якщо хтось захоче допомогти, рекомендую жертвувати кошти організаціям, які опікуються таким забезпеченням.

Наступна особливість ЗСУ полягає в тому, що це, по суті, «піхота, зосереджена навколо артилерії... якщо та доступна» (на відміну від російської армії, яку можна описати як «механізовані бригади, зосереджені навколо артилерії»).

Діям української артилерії часто бракує координації: чисельна російська перевага у важкому озброєнні призводить до частих артилерійських дуелей, коли українські підрозділи зазвичай розпорошені на великих територіях, часто дуже невеликими загонами з двох-трьох частин. Як результат, координації таки бракує: досить рідко трапляється, щоб кілька артилерійських підрозділів ЗСУ синхронно накрили концентрацію артилерії ворога в одному місці. Інша неприємна ситуація, це коли вищі чини змушені одночасно відкликати всю артилерію певних підрозділів, тому що вона їм потрібна деінде.

Крім того, артилерії в українців все ще дуже мало: максимум, працює близько 500–550 систем залпового вогню і близько 200 реактивних систем залпового вогню (проти близько 2500 артилерійських установок і понад 1000 систем залпового вогню російської армії).

M777 в дії

Ось чому такими важливими є постачання РСЗВ (M142 HIMARS і M270 MLRS) від НАТО: їхня вогнева міць і точність дозволяють українцям вражати достатню кількість передових російських складів боєприпасів. Вже буквально за останній місяць інтенсивність артилерійського вогню росармії різко знизилася.

Понад те, росіяни не лише зазнали великих втрат серед свого дефіцитного особового складу з управління матеріально-технічним забезпеченням, вони ще й були змушені спрямувати додаткові зусилля на створення нових складів. Всі ці склади тепер так далеко від лінії фронту (поза зоною дії HIMARS та РСЗВ), що росармії постійно бракує часу, вантажівок і водіїв для нормального відновлення позицій.

Також українці особливо ефективно нокаутують своїх найнебезпечніших супротивників: «МСТА-С», 2С5 «Гіацинт-С», 2С7 «Піон». За моєю оцінкою, на цей час їх було вибито понад 150. Та якщо в росіян і виникнуть проблеми з виготовленням нових «МСТА-С», то «гіацинтів» і «піонів» вони можуть втрачати не рахуючи ще довго, (а ось знаходити нові екіпажі для них стає все важче).

Але проблема залишається. Навіть якщо кількість M140 і M270 зросла приблизно до 24-25, їх все одно дуже мало. Максимум, який з них витягують українці, дозволяє ефективно перекрити логістику Росії в певному районі лише на два-три дні, може, трохи довше за великої потреби. Ось чому росіяни все ж змогли розв’язати такий потужний обстріл Пісків та Авдіївки менш ніж через два тижні після того, як українські HIMARS підірвали більшість складів боєприпасів у районі Донецька. Українцям не вистачало артилерії, щоб повторно атакувати, водночас тримаючи місцеву залізничну мережу під постійним тиском.

Українські військові під час перерви. Можливість давати військовим перепочинок, тренувати їх та приставляти до них здібних командирів є не менш важливою складовою, на рівні з організацією належного постачання

Наступний виклик для ЗСУ – зростаючий дефіцит досвідчених/кваліфікованих молодших офіцерів і сержантського складу. Сюди ж додамо брак офіцерів оперативного рівня.

Просто зараз тисячі українських військових, молодших сержантів та офіцерів ще проходять навчання: дехто у країнах НАТО, але здебільшого в Україні. Через навчання проходять цілі бригади. Українцям треба наново навчити значну частину їхніх сил: їм треба адаптуватися до нового досвіду та умов ведення бою, а ще їх треба перевести на нове озброєння.

Навчання є важливим зокрема через те, що – як показав український досвід – до 95% втрат, яких вони зазнали, сталися серед недосвідчених військових. Тобто тих бійців, що до того не були у бою, іноді навіть під час їхнього першого бою. Будь-який військовий, що вже пройшов бойове хрещення, має на порядок більше шансів на виживання.

З оригіналом можна ознайомитися за цим посиланням, повний переклад тексту розміщений на сторінці Ростислава Семківа.

стратегія тактика зсу