Агресія Росії проти України вплинула на кризу в Узбекистані, – експерт
Заступник директора Центру близькосхідних досліджень Сергій Данилов написав для "Дзеркала тижня" аналітику про кризу в Узбекистані та руйнівні російські впливи. Публікуємо ключові тези огляду.
Узбекистан штормить. 25 червня на громадське обговорення було винесено проєкт змін до Конституції країни. В новій редакції пропонувалося скасувати право республіки Каракалпакстан на вихід зі складу Узбекистану на основі референдуму. Раніше основним законом закріплювалося, що Каракалпакстан є суверенною республікою, проте в законопроєкті слова «суверенна» немає. Крім того, в основному законі країни з допомогою поправок пропонується подовжити термін повноважень президента з п'яти до семи років і розширити їх. Передбачається, що в разі ухвалення законопроєкту відбудеться «обнуління» президентських термінів Шавката Мірзійоєва. Відкрите обговорення змін мало завершитися 5 липня.
1 липня в Узбекистані почалися публічні протести, на вулиці Нукуса (столиця Республіки Каракалпакстан – ред.) вийшли сотні людей. Після інформації про затримання опозиційного лідера Даулетмурата Тажимуратова на мітинги вийшли десятки тисяч людей. 2 липня влада застосувала проти мітингарів сльозогінний газ і світлошумові гранати, близько 20 людей було вбито і кілька сотень поранено. З 3 липня в республіці діє надзвичайний стан. Президент Мірзійоєв двічі за час протестів прилітав до Нукуса для врегулювання ситуації. Зрештою після його поїздок, у проєкті Конституції розділ про суверенний статус Каракалпакстану і право республіки на вихід з Узбекистану за результатами референдуму залишилися без змін.
За свідченнями спостерігачів, саме агресія Росії проти України вплинула на рішення чиновників адміністрації Мірзійоєва прибрати в новій редакції Конституції Узбекистану розділ про суверенітет Каракалпакстану. Після 2014 року, а особливо після 24.02.22-го, на пострадянському просторі з'явився страх перед самим поняттям автономії. Захоплення Криму чи утворені Москвою так звані республіки на Донбасі показали спосіб інструменталізації адміністративно-територіального устрою держав. Крім того, дії Росії поставили під сумнів державні кордони, і кожна з центральноазійських країн проєктує на себе наслідки руйнування принципу їх непорушності. Саме тому події в Нукусі одразу повернули в публічне поле обговорення ситуації в північному Казахстані.
Повстання в Нукусі стало повною несподіванкою для Ташкента. Як свідчать місцеві активісти, про автономію в публічному просторі не говорять вже понад десять років. За роки правління Карімова автономний статус республіки був фактично втрачений. Проте виявилося, що ідея навіть декоративної окремішності має широку підтримку.
Узбекистан після Карімова сприймався як динамічна країна зі значно більшими економічними і політичними свободами, що відкрилася для світу. Узбекистан став привабливим місцем для інвесторів, проте саме Каракалпакстан найменше виграв від змін і справляє гнітюче враження на тлі будівельного буму в інших регіонах країни. В умовах вакууму безпеки та регіональних викликів президент Мірзійоєв почав відновлювати відносини з сусідами. Відносини з Казахстаном взагалі стали виходити на рівень реального стратегічного партнерства.
Однак протести каракалпаків поставили перед керівництвом Казахстану декілька складних питань. Каракалпаки масово переїжджали до Казахстану як учасники програми повернення співвітчизників — оралманів. За деякими даними, програмою скористалося близько 200 тисяч каракалпаків. Крім того, каракалпаки масово їздять на заробітки на нафтові промисли в сусідню Мангистауську область Казахстану. Також у більш ліберальному Казахстані в часи жорсткої диктатури Карімова знаходили прихисток каракалпацькі активісти. Суспільна думка в Казахстані загалом прихильніша до каракалпаків, котрих багато казахів вважають частиною казахського етносу.
Токаєву після кривавих січневих подій у Казахстані доводиться враховувати суспільні настрої, модеруючи публічну дискусію таким чином, аби безумовна допомога узбецьким партнерам не була сприйнята як зрада інтересів співвітчизників. Саме тому затримання в Мангистау каракалпацьких мітингарів, які вийшли на підтримку акції в Нукусі, подавалося як частина операції проти нелегальних мігрантів-заробітчан.
У медіа та соціальних мережах масовий виступ каракалпаків на захист своєї державності порівнюють із пасивністю національних меншин Росії. З радянських часів простежувались, як тоді писали, «плідні зв'язки» між Нукусом і Казанню. Між республіками підтримувалися регулярні контакти на багатьох напрямах — від культури до спорту й освіти. За свідченнями дослідників, народи республік відчувають етнічну спорідненість і близькість. Нині в соціальних мережах тюркських регіонів Росії виступ каракалпаків на захист суверенітету своєї республіки обговорюється як приклад, гідний наслідування. Не варто перебільшувати масштабу поширення таких настроїв, але дискусії про права республік і способи, якими можна їх обстоювати, отримали новий поштовх із Приаралля.
Криза авторитарних режимів у Центральній Азії збіглася з крахом міжнародної безпеки після масштабного вторгнення Росії в Україну. Росія залишається впливовим гравцем у регіоні, проте її вплив побудований на страху. Істеблішмент ще посміхається московським політикам, однак шукає способів мінімізувати ризики та убезпечити себе від руйнівних впливів.
