"Кожен, хто вийде з міста, залишиться живим". Як маріуполець вирвався з Росії на свободу

У 20-х числах березня жителі Маріуполя, які залишилися у місті, почали отримувати дивні СМСки. Відправник – три сімки. Зміст повідомлення лаконічний: кожен, хто вийде із міста добровільно, залишиться живим.

Таке повідомлення одержав і 24-річний Влад Шорохов. Прочитав і не злякався. Тому що незалежно від того, що повідомляють окупанти, шансів вижити в Маріуполі, особливо жителів Лівобережжя, практично не залишилося.

Під час нічного обстрілу з 19 на 20 березня до будинку, де ховався Влад та його родина на бульварі Меотиди, прилетіло за три години 11 снарядів, а вранці, коли він тільки хотів перевести дух, росія скинула ще три.

«Ми жили у підвалі останні три тижні безвилазно. Але тут ми відчули, що фундамент почав хитатися, що весь будинок зараз просто складеться, як гармошка. Три тижні ми провели з мамою, бабусею, хрещеною, моїм другом та собакою там. Але зараз зрозуміли, що цей підвал більше не може бути нашим укриттям», – розповідає Влад.

Вони вийшли зі свого притулку 20 березня вранці і вирішували, що робити далі.

Квартира його хрещеної  була в районі Ранкового ринку (на Східному). Їм здалося, що з того боку вже відстріляли і що там тихо зараз, і побігли туди.

«Поки бігли, жах охопив нас. Я тримався мужньо всі три тижні, але цього ранку я розплакався. З нами того ранку побігли наші сусіди. А у них двоє дітей – дівчатка трьох та десяти років. Я тримав їх за руки. Ми бігли, а над нашими головами пролітали величезні вогняні кулі. Я не знаю, що це було. Але за всі три тижні маріупольського пекла я не бачив нічого подібного. Кулі ці пролітали, розривалися десь. Над нами летіли якісь шматки, уламки. Було так страшно, що важко було дихати.

Ми добігли до дому моєї хресної на Азовстальській і зрозуміли, що бігли дарма. Він обвалився! Ми не знали, що робити далі, куди тікати, де ховатися. І тут дивимося, люди тягнуться у бік Поживанівської церкви. Кажуть: там людей евакуюють. Чесно кажучи, нам було вже байдуже, куди тікати. Ми хотіли врятуватися. Хотіли опинитись у безпечному місці».

І Влад разом із своєю сім'єю перебіжками, від під'їзду до під'їзду, від укриття до укриття, пригинаючись, рушили у бік церкви Архістратига Михаїла.

«Ми вже були близькі до мети, добігли до рогу будинку. І тут на нас поїхала колона російських танків. Я міцно тримав дівчинку Дарину. Ми стояли з нею як укопані. Ми прощалися із життям. Я зрозумів, що нікого не зможу врятувати, і сам врятуватися не можу. Але в цей момент танки повернули на бульвар Меотиди. Вони повернули якраз у бік тих будинків, від яких ми бігли вранці 20 березня. Нам просто пощастило».

І люди щосили побігли по старому спуску вниз до селища Виноградне і далі на Ляпіно.

З цього моменту розпочалася історія депортації Влада Шорохова та його родини.

Ось що він розповів нам.

«Ми підбігли до кафе чи «Берізка», чи «Івушка», не пам'ятаю, там були люди похилого віку, жінки, діти. Усі стояли у величезній черзі та чекали на перевірку.

Ми також стали в цю чергу. Я був у куртці кольору хакі. І через цю куртку мене російські військові просто знищували. На кожному блок-посту діставали мене.

Нам зустрічалися і чеченці, і росіяни, і денеєрівці. Відрізнити їх було дуже просто. Кадировці екіпіровані за останнім словом. Як наші азовці. Денеєрівці – це просто обірванці у кепках. Жаль на них було дивитися. А росіяни – як ЗСУ старого зразка.

На блокпосту зібрався жахливий натовп людей. Черга – хаотична, ніхто не стежить за порядком. Наші люди навіть у таких умовах намагаються відштовхнути інших ліктями, влізти позачергово. Ну а росіянам посрати.

Я намагався допомогти бабусі. Вона старенька, стояти не змозі. Ми сиділи під деревом, чекали на чергу і дивилися на шлакову гору. У нас була така втома та приреченість. Ми сиділи і чекали, коли будуть стріляти по нас з бабусею. Справа в тому, що поряд з нами тут, де стояли сотні людей, стояв міномет і постійного бив у напрямку шлакової гори та «Азовсталі». Ми чекали приліт у відповідь. Але його не було.

Так ми сиділи під цим деревом 8 годин!

Зрештою, дійшла черга до перевірки наших документів. Ні мене, ні мого друга нічого не питали особливо. Сильно не шмонали. А ось інших обшукували із пристрастю. Вони робили це вибірково, але за яким принципом – я не зрозумів.

Після цього нас посадили на холодні бетонні плити та знову змусили чекати. Так минуло ще кілька годин. Нарешті прийшли автобуси. Нас усіх завантажили та повезли до Новоазовська. Ми вже чули про фільтраційні табори і про те, що у всіх беруть відбитки пальців і забирають паспорти. І ми продумували план, як цього уникнути. У нас знайомі живуть у Сєдово. Ми вирішили будь-що не залишатися в Новоазовську, а прориватися до них.

У результаті нас привозять до Новоазовська і тримають під замком. Якийсь жінці стало погано в замкнутому автобусі, вона стала ридати, благати відчинити двері. Ніхто не послухався.

Люди, які приїхали до Новозовська зустріти своїх родичів чи друзів, стали бити кулаками у двері та вимагати випустити людей. Але водієві було по фіг. Він мав своє завдання. Він завів двигун, розгорнув автобус і поїхав у протилежному напрямку. Через деякий час ми опинилися в селі Рози Люксембург.

Ми потрапили до якогось музею СРСР. Тут усе було таким, як, мабуть, 30 років тому. Все таке богом забуте. Але зустріли нас тут місцеві мешканки, жінки, дуже добре. Поселили до старої школи. Нагодували. Нам дали макарони ролтон, яйця з майонезом, сало та паштет. І горячий чай. Не бозна-що, але після голодухи в Маріуполі ми були дуже вдячні кухареві.

У школі нас усіх надіслали на реєстрацію. Ми мали подати свій паспорт. А жінки сиділи та переписували дані.

Потім почали розселяти на нічліг. Почали роздавати матраци, ковдри, подушки. Але ми нічого не брали – ми готували втечу.

У селі не було інтернету, але одна добра місцева мешканка погодилася нам роздати свій мобільний. І ми змогли додзвонитися знайомим до Сєдова, попросили їх про допомогу. І вони приїхали по нас. Ми швидко застрибнули в машину та поїхали.

Прибули до Сєдова. Відпочили, помилися, поїли. І хотіли заплатити людям за гостинність. Але гроші в селищі виявилося, неможливо перевести в готівку. Наші українські картки там банк не приймає.

Ми вирішили їхати до Новоазовська міняти гроші – гривню на рублі. Приїхали до Новоазовська і опинилися 135-ми у черзі на зняття грошей. Зрозуміли, що нічого нам тут не світить і вирішили повертатися.

І тут розпочалися серйозні проблеми. Під'їжджаємо до блокпосту, і раптом мене російський вояк бачить і починає рвати мою куртку. Я намагаюся пояснити, що це не військова куртка, масмаркет, H@M. Але не впевнений, що він мене зрозумів. Нас мурижили годину. Забрали 3000 грн готівкою та відпустили.

«Це місцева поліція, менти. Їх тут усі ненавидять», – пояснили нам місцеві.

Ці менти пропустили нас на умовах, що завтра вранці ми повернемось до свого фільтраційного табору в Розі Люксембург. Але ми вирішили інакше. Ми вирішили не чекати ранку і на свій страх і ризик прориватися до кордону з Росією.

Знайомий наш навіть зрадів. Сказав, що до кордону йому навіть ближче нас везти. Довіз нас і сказав: «Чекаю 30 хвилин. Якщо не повертаєтеся – їду додому».

Ми не повернулись. Чесно кажучи, те, що нас пропустили, не затримали, не повернули до фільтраційного табору, - це низка випадковостей. У росіян між різними структурами та митницею не було узгодженості. Можливо, що зараз всі ці моменти вони вже усунули. Але нам просто пощастило проскочити між краплями.

Прикордонний пункт Новоазовськ завмер у часі. Він стоїть розстріляний та обшарпаний – такий, яким його зробили російські війська навесні 2014 року, коли його розстрілювали з території Ростовської області.

Там, звичайно, чисто, прибирають. Але загалом – це все виглядає жахливо та похмуро.

Ми підійшли до пункту перепустки, показали документи. У нас запитали, чи ми пройшли реєстрацію у фільтраційному таборі, і чи брали у нас відбитки пальців. Ми сказали, що так, пройшли. Про відбитки пальців просто збрехали. Але  жінка не стала перевіряти, повірила нам. На перевірку документів ми чекали 4 години. Після цього нас пропустили, посадили в автобус та відвезли на залізничний вокзал Таганрогу. Там нас хотіли посадити в поїзд і відправити до Володимира на поселення.

Але ми мали інші плани. Старі знайомі моєї мами приїхали за нами, поселили у свою квартиру, нагодували, купили квитки та відправили поїздом на Пітер. Щоправда, на вокзалі в Таганрозі, поки ми чекали на знайомих, у мене вкрали сумку. Але на такі дрібниці я вже не звертав увагу.

У Пітері нас зустріла наша колишня сусідка. У Маріуполі колись давно ми жили поряд. І хто міг би подумати, що зараз ця жінка відгукнеться і прийде до нас на допомогу. Рідна тітка, сестра моєї мами, відмовилася від нас, так би мовити, «нацистів», не відповіла на наше повідомлення з проханням про допомогу. А чужі люди – допомогли.

У Пітері ми змогли перевести в готівку гроші, обміняти їх. І за ці гроші ми взяли таксі та поїхали на кордон із Фінляндією.

І тут почалося найстрашніше з усього, що в нас було на шляху до свободи. ФСБ зустріла нас на кордоні. Я, звичайно, почистив телефон, але вони докопалися, що колись я працював на сайті 0629 у Маріуполі. Це було давно. Але їм було байдуже. Згодом вони знайшли у мене один контакт співробітника СБУ. Я не додивився і не видалив його з телефону.

Для тих, хто мене не знає, поясню, звідки я взяв цей телефон. В останні роки я працював у ресторані "Стоун", вів клієнтську базу. Хто знає Маріуполь та місце розташування ресторану, той не здивується, що серед його клієнтів – судді, прокурори, СБУшники.

Не уявляю, що було б зі мною, якби вони знайшли цю базу. Тому що й одного телефону вистачило, щоби влаштувати мені пекло.

Мене допитували одразу шість ФСБшників. Мені загрожували, ставили однакові питання. Просили дати доступ до адміністративної зони сайту, питали поіменно журналістів, які там працюють. Я, чесно кажучи, не знав, чи вийду звідти на волю чи прямісінько вирушу до в'язниці. Коли у мене вже майже не залишалося сил, стали глушити мене питаннями на кшталт: «Як ви ставитеся до зовнішньої політики російської федерації. Я відповів їм ось що: «Слухайте, я з Маріуполя. Ви серйозно питаєте мене про зовнішню політику російської федерації? Серйозно? Подивіться у вікно. У вас під вікном клумба та дерева. А у мене під вікном були трупи. Трупи! Що ви хочете, щоб я думав про зовнішню політику вашої країни!»

Я це сказав – і сам злякався. Але несподівано моя відповідь підкосила їх. Я бачив це. П'ятеро ФСБшників розвернулися і поїхали, мабуть, додому спати. Була вже глибока ніч. Залишився один продовжувати допит. Ішла вже сьома година цього тортуру. І тут я говорю цьому хлопцеві: «Слухай, відпусти мене. Я через стільки пройшов, я не загрожую ні фіга твоїй країні. Дай мені шанс вижити. Дай мені шанс розпочати нове життя…»

Він глянув на мене пильно і сказав: «Іди».

Коли ми з другом підбігли до митних співробітників Фінляндії, я почав просити їх про допомогу англійською, сказав, що ми з України. І раптом цей фін українською мовою каже мені: «Докажіть, що ви українці!».

І тут я знову ледве стримав сльози. «Хлопці, рідненьки, ми з України, точно!»

Нас оточили. Стали допомагати, направили до центру допомоги, поселили, погодували.

Ми чекаємо на отримання статусу біженців. Думаю, ми вже не повернемося до Маріуполя. Нема куди більше повертатися ... »

агресія маріуполь війна