Чи готові українці контратакувати, поки росіяни адаптовуються? Колишній морпіх США залишає питання відкритим
На тлі регулярних повідомлень про успіхи української армії та мемогенеруючі провали окупантів, у деяких західних спостерігачів складається враження, що ми можемо переоцінити свої здобутки. І не помітити, як загарбник пристосується до позиційної війни, яку буде вести складніше. «Тексти» наводять фрагмент такого матеріалу з американського військового видання Task&Purpose.
Ми неодноразово публікували матеріали, в яких західні аналітики або визнають самі, або вказують на колег, які помилялися щодо ймовірного сценарію перебігу війни Росії проти України, зокрема, у частині боєздатності армій обох сторін. Утім, крім захопленої ейфорії, серед дослідників є й критичні застереження.
Автор цієї замітки Ендрю Мілберн пішов у відставку з корпусу морської піхоти у званні полковника у 2019 році після 31-річної кар’єри офіцера піхоти та спеціальних операцій. Він був одним з очільників відділу спеціальних операцій, а також полку морської піхоти в Іраку. Мілберн досить скептично налаштований щодо боєздатності українських військ, зокрема, нещодавно критикував незлагодженість в іноземному легіоні й нестачу у наших солдатів тактичного досвіду. Питання, які він порушує у цій замітці, є важливими, нехай і не до кінця аргументованими.
Мілберн починає розповідь для своїх читачів із відомої вже в Україні та за її межами байки про бабусю, яка спалила командира окупантів у нужнику, попередньо підсипавши йому проносне. І додає: поруч з такими міськими легендами, на війні, безумовно, є місце і для справжньої мужності та героїзму.
«У цьому конфлікті міф і реальність злиті до такої міри, що зараз існує реальна небезпека того, що українці опиняться по той бік тонкої межі між впевненістю і самовдоволеністю. Якраз тоді, коли росіяни починають осмислювати ситуацію та пристосовуватися до неї. А російські військові командири пристосуються, тому що у них немає іншого життєздатного плану», - пише Мілберн.
«Росіяни вже адаптуються, і тим самим звужують тактичну перевагу українців. Одностороннє знищення російських бронеколон, яке характеризувало перші дні війни, і радувало глядачів YouTube по всьому світу, залишилося в минулому. Тепер росіяни ведуть свої формування [через територію України] за допомогою радіоелектронної атаки, безпілотників, лазерів і старої доброї розвідки вогнем. Вони використовують крилаті ракети та диверсійні групи для націлювання на логістичні маршрути, виробничі підприємства та навчальні бази на Західній Україні. Розуміючи, що українцям не вистачає тепловізійних прицілів для їхніх ракетних установок Stinger, росіяни переключили всі повітряні операції на час після настання темряви. Можливо, з цієї ж причини російські удари крилатими ракетами по західній та південній частинах України також були вночі», — додає експерт.
На його думку, попри те, що українські військові знущаються з російської піхоти, до артилерії їм доводиться ставитися «з пошаною». На підтвердження він наводить думки кількох снайперів, які вважають найбільшою небезпекою неприцільний вогонь — ціль вражають шляхом неконтрольованого розльоту уламків снарядів, а не завдяки технічній вправності.
«Надмірна впевненість [у своїх перемогах] може затьмарити інший факт про цей конфлікт: час не на боці [української армії]. Так, вони вели вправну та рішучу оборону, але також мали перевагу на «домашньому полі», добре розуміючи внутрішні периметри та маючи кращі позиції захисника з добре підготовленою обороною, передовою зброєю. … Тепер питання полягає в тому, чи зможуть вони перейти до нападу, з його вимогою до більш комплексного планування. І зробити це швидше, ніж росіяни зможуть адаптуватися», - відзначає Мілберн.
«Якщо ні», — підсумовує він, — «здається ймовірним тривалий конфлікт. І у війні на виснаження росіяни — з військовими в чотири рази більше, ніж Україна — неминуче отримають перевагу»
«У них є багато часу (they own the long clock)», – цитує автор старшого українського офіцера. «Ми обчислюємо час не тижнями чи днями, а життями».
