Дорога додому. Записки з потяга Львів – Київ

О 9:30 вечора 3 березня 2022 року у Львові починається комендантська година. В цей час не можна перебувати на вулиці без спеціального дозволу. На вулицях пусто і тихо, вікна в будинках наглухо зашторені, ніде не видно вогнів. У місті діє світлове маскування, щоб не давати ворожій авіації орієнтирів. Лише на підходах до залізничного вокзалу зустрічаю перших людей. Спочатку поодинці, але згодом більшими групами. Багато з них іноземці — студенти.

Бачу невисокого хлопця, що проходить біля дороги з сірим пледом на спині. Крок за кроком він наче підстрибує, щоб підняти плед плечима. Напевно, не хоче волокти його по землі. Йду далі. Поки я єдиний, хто рухається в бік вокзалу, а не навпаки. Зустрічаю сім’ї з дітьми, людей з собаками та переносками для котів. Температура на вулиці 2 градуси Цельсію, люди одягнені в теплі різноколірні куртки. Чимало людей тягнуть за собою валізки, дехто йде з рюкзаками за спиною, хтось з пустими руками. Серед натовпу видно волонтерів в яскравих салатових жилетках.

Оглядаюся довкола. Зліва від мене сквер, влітку там відпочивають люди, що чекають свої поїзди. Зараз там великі білі тенти, з-поза яких тягне димом. Увесь район довкола залізничного вокзалу пропах димом. Справа від мене стоянка, туди приїжджають великі автобуси та забирають людей. Попереду вхід до вокзалу. Навпроти входу натовп, а серед людей металеві бочки з вогнем. Минулого разу бачив такі на Майдані взимку 2013–2014-го. Ось звідки береться дим. Довкола бочок гуртуються люди, гріють руки, стиха говорять і шукають тих, кого загубили. Бачу двох дівчат, вони обіймаються, плачуть знову обіймаються і знову плачуть. Більше ніхто не плаче.

Трохи ближче до мене стоїть самотня білий намет. Біля нього колонки й звучить якась музика, але не можу розібрати, що саме. Біля намету декілька людей, схожих на волонтерів і дівчина з переноскою для тварин. Щось довго у них розпитую. Коли вже відходжу, чую: звідти лунає пісня про Ісуса.

"Мама, коли кінчиться війна?"

Заходжу у вокзал, всередині неймовірний натовп. Ніколи не бачив його таким переповненим. У зали очікування зайти не можливо. Тунелі, що ведуть до залізничних колій, забиті людьми. Вони годинами чекають поїзд до польського кордону. Мій поїзд запізнюється на 25 хвилин. Зазвичай це була б доволі довга затримка, але зараз вдячний Укрзалізниці, що скоро поїду. На вокзалі сумно і дискомфортно.

Сотні моїх співвітчизників довкола. На їхніх обличчях — втома. Хтось провів тут по декілька днів. Усі вони залишили свої домівки, а хтось друзів і рідних. Я бачив раніше біженців на вокзалах та площах європейських міст. Людей, що втікали від воєн та вбивств в Африці та на Близькому Сході. Тепер от зустрів і своїх земляків.

Я обходжу вокзал ззовні. Намагаюся зайти на свою платформу по великих кам’яних сходах, що по обидва боки від вокзалу. Виходжу на вулицю і чую звук сирен повітряної тривоги. Сирена десь на будівлі вокзалу, бо звук дуже гучний. Декілька людей смикаються в різні боки, але швидко заспокоюються. Більшість взагалі не рухається. Сирени звучать по 3–4 рази щодня у Львові. У Києві їх може бути десяток на день. У містах під постійним обстрілом, як-от Харків та Маріуполь, сирени заглушають звуки вибухів.

Дитячий голос позаду мене каже “мама, мама, коли вже закінчиться та війна”. Обертаюсь. Дві дитини в круглих пуховичках, ще зовсім малі, мабуть, 3–4 роки. Вони сміються і, напевно, не розуміють, що відбувається. Думають, що це якась доросла гра. Або просто намагаються себе чимось зайняти вночі під вокзалом у чужому місті.

Тихо, темно й порожньо

Обходжу вокзал, пробираюся таки в тунель та виходжу на свою платформу. Туди якраз прибуває мій поїзд Ужгород — Київ. Чекаю, поки з вагона вийдуть люди, що приїхали до Львова та готуюся зайти всередину. Переді мною стоїть дівчина у синьо-жовтій шапці й з валізкою. Не знаю, хто вона і чому їде до Києва. У вагоні яскраве світло та багато вільних місць. Пасажири — здебільшого молоді чоловіки, є кілька жінок. Усі мовчать, багато хто спить. Сідаю на вільному місці. Поїзд рушає, і зразу вимикається світло у вагоні.

Провідниця ходить вагоном та закриває кожну штору на вікні, поїзд їде майже в повній темряві, і ми не бачимо, що відбувається довкола. Коли очі звикають, я роздивляюсь вагон. Не можу зрозуміти, що з ним не так. Аж тут до мене доходить — у людей немає постільної білизни. Зазвичай в нічних поїздах "Укрзалізниці" пасажири отримують пластиковий пакет з двома простирадлами, наволочкою та синім рушником. У нашому вагоні ні у кого не було постелі.

Розмови про війну

Я лягаю на свою верхню полицю плацкартного вагона і засинаю. Прокидаюся о 7 ранку від звуку телефонних розмов. Чоловік знизу домовляється, як він буде добиратися в Бориспіль. Місто на околиці якого — найбільший в Україні аеропорт. По ньому також завдавали ударів російські ракети вже у перший день війни. Він хоче забрати сім’ю. Чую інших людей. Голоси обмінюються порадами про те, як безпечніше їхати, куди можна забрати сім’ю і з жалем згадують спокійний Львів, який полишили. Інші голоси обговорюють, що змогли вивезти рідних та повертаються в територіальну оборону — захищати свої домівки від ворожої армії. Ті, у кого залишилися домівки.

Інший голос розповідає про те, що російська артилерія знищила висотні будинки в місті Ірпінь під Києвом. Зараз у тій місцевості тривають важкі бої. Інший голос додає, що ворожі війська розбили три дев’ятиповерхівки в селищі Бородянка — воно ще далі від Києва і ближче до фронту.

Перед самим Києвом чутно два постріли за вікном. Схоже, я вдома.