Протести, волонтерство, рух до змін. Сім історій від українських активістів

До сьомої річниці Євромайдану Асоціація молодіжних центрів України зібрала історії українських активістів та активісток, які розповіли, з чого починалася їхня громадська активність, як виникали переконання і формувалися цінності.

Революція 2013–2014 років стала знаковим та найпотужнішим протестом українського народу з 1991-го. Їй передували Помаранчева революція та Революція на граніті. За часів незалежності Україна пережила чимало протестних акцій: страйк шахтарів Донбасу, акції «Україна без Кучми» та «Повстань, Україно», низку майданів (податковий, мовний, кредитний) та ще безліч акцій на національному та регіональному рівнях. Саме з участі в акціях часто починається громадський активізм – хтось долучається у студентському віці, хтось ще школярем.

«Громадський сектор кооперується, бо політичний провисає»

Віталій Устименко, 27 років, член Одеської коаліції реформ та Ради громадського контролю при НАБУ, активіст «Центр UA», голова «ВО «Автомайдан».

Перші акції протестів, на які я почав ходити, були спрямовані проти всіляких проросійських рухів. Коли був на першому-другому курсах, скрізь відкривали фонди «Русского мира» – в читальній залі нашого університету також планувалося відкриття. Ми з одногрупниками зірвали його – навіть у присутності почесного консула та пацанчиків зі «славянскими» нашивочками.

Спочатку були часи Табачника, потім якесь «повернення Табачника». Здається, що вже дно, а вони пропонують ще більше дно. Не знаєш, чого очікувати завтра, і в якийсь момент спрацьовує інстинкт самозбереження. Саме це і є, на мою думку, об’єднавчим елементом для всіх активістів. Те, що таким чином ми навчилися створювати коаліції – наслідок Євромайдану. Громадський сектор кооперується, бо політичний провисає, але контроль над самоврядуванням і далі лишається у бандитів.

Наприклад, коли прекрасне місто Одесу перетворюють на селище міського типу, знищують спадщину і природні зони, то ми, місцеві активісти, не хочемо з цим миритися. Ми стаємо такими собі егоїстами, адже хочемо жити в красивому та екологічно чистому місті. Звісно, що це подобається не всім. Як наслідок маємо напади на активних представників громадянського суспільства – як-от на науковців Івана Русєва та Ірину Вихристюк, що працюють на Тузлівському лимані.
Якщо здається, що втомився, то вони надихають своїм прикладом, заряджають енергією і вірою у те, що робиш.

«Покоління Майданів має проявити себе у державотворенні»

Оля Сало, 38 років, дизайнерка, співробітниця Національного музею Революції Гідності, учасниця громадського сектору Євромайдану.

Я пішла у «Пласт», коли мені було 12. Потім у студентські роки долучалась до різних акцій. Першою була акція «Молодої просвіти» у Львові проти російської попси, яка лунала звідусіль.

Аби справді присвячувати себе громадській діяльності, треба чимало часу, маючи «нормальну» роботу, це трохи складно. Я ж завжди працювала фрілансером, бо за освітою художниця, дизайнерка. Робота в музеї – подарунок долі, бо дозволяє мені продовжувати працювати в напрямку цінностей, заради яких я займалася громадською діяльністю.

Я захоплююся кожним, хто займається громадською діяльністю. Це люди, які дійсно думають, як змінити світ на краще. Громадська організація дає неймовірний досвід, ламає комплекси, створює багато можливостей, зокрема, для нетворкінгу та спілкування з різними цікавими людьми.

Зараз в Україні дуже багато тематичних акцій: екологія, захист тварин, переслідування активістів. Робота з актуальними темами – це можливість для громадських організацій залучити більше активістів.

Покоління, що зараз спроможне до чиновницької, державотворчої діяльності – це люди, що брали участь у Помаранчевій революції. Саме з них все почалося у 2013-му. У першу ніч, 21-го листопада, на Майдані зібралися люди, більшість з яких були знайомі між собою. Серед тих, хто першими мобілізувався на Схід, таких також було відсотків 40. Це і є представники громадянського суспільства, про яке ми мріяли. У нас є ще років 10, щоб воно себе проявило.

«Важливо не чекати змін, а бути цими змінами»

Степан Золотар, юрист, колишній голова Фундації регіональних ініціатив (ФРІ).

Активістська тусовка відкриває нові можливості. Але вона плюс-мінус незмінна, і в цьому проблема. Важливо виходити з бульбашки. Деякі люди думають: мовляв, краще поїхати за кордон, а повернутись, коли «все буде добре». Але можна ніколи не дочекатися тих змін. Тому варто самим стати цими змінами, а не чекати їх. Насолода в тому, щоб бачити зміни, які ти робиш. Активізм – це про самоусвідомлення. Коли ти студент і мрієш не просто заробити купу бабла і полетіти на Канари, а намагаєшся зрозуміти, хто ти, чого хочеш, які в тебе цінності.

«У волонтерстві важливе усвідомлення служіння»

Аліна Михайлова, 25 років, волонтерка, доброволиця ДУК.

Моїм першим досвідом волонтерства була допомога притулкам для тварин. Пізніше, під час Євромайдану, почувалася щасливою, що живу в час таких важливих подій для Україні і долучаюся до них.
Мені здається, що волонтерство в Україні потужно почало розвиватись із воєнного напрямку, потім пішли інші напрямки: допомоги сім’ям, містам, переселенцям.
Правда, сьогодні є певний спад. Нещодавно розповідала 12–13-річним, як у свої 19 їздила допомагати на фронт, допомагала збирати гроші на каски і бронежилети, вони були шоковані. Якось сьогоднішнім 17–18-річним волонтерство не дуже цікаве, вони думають, що з того матимуть. Але у цьому важливе усвідомлення служіння, того, що ти робиш щось добре для інших.

«Волонтерство – класний інструмент для саморозвитку»

Юрко Дідула, керівник програми «Будуємо Україну разом».

Коли я вчився в Українському католицькому університеті у Львові, ми створили студентське братство, щоб займатися вирішенням проблем поза нашим «тепличним» середовищем. Ініціювали акцію «Великдень разом», запрошували молодь зі Сходу, щоб допомогти порозумітися людям з різних регіонів. Потім я потрапив до США на три роки, коли повернувся в Україну під час війни, долучився до Львівської освітньої фундації. Ми організовували волонтерів для відбудови будинків у Краматорську. Так з'явилася ідея БУРу (програми «Будуємо Україну разом»), і це те, чим ми займаємося останні шість років.
Сьогодні спостерігаю сумний тренд, коли молодь 16–20 років не розуміє, що Майдан був насправді не просто про зміну влади, але про еволюцію ціннісних орієнтирів.

Загалом у волонтерство включені від 2 до 5% молоді. І це вже результат прогресу, що відбувся після Революції Гідності, хоча й мало у порівнянні з західними країнами. Але хотілося б, аби було більше. Волонтерство – класний інструмент для саморозвитку і можливість застосувати на практиці якісь теоретичні знання, це досвід спілкування з людьми, що мають інші погляди, це взаємодія з реальним життям.

«Спочатку це було інтуїтивно: проти всього поганого і за все хороше»

Ярина Волошин, 27 років, активістка

За президентства Януковича я навчалася в Українському католицькому університеті. Там було «тепличне» середовище, в якому громадську діяльність всіляко підтримували і схвалювали. Я тоді долучалась до акцій проти Табачника.
У 2004-му мені було 11 років, я ходила до школи з помаранчевою пов’язкою. Навряд чи усвідомлювала це як якусь ідеологічну позицію, хоча і тоді, і пізніше, коли була в організації «Автономний опор», могла легко могла пояснити це інтуїтивно: проти всього поганого і за все хороше.
Був і дивний досвід.
У 2007 році до церковного хору, в якому я співала, прийшов депутат райради і запропонував поїхати в Київ на Співоче поле. Ми були щасливі, батьки відпустили. Але насправді ми приїхали на Михайлівську площу, на акцію партії «Свобода» проти легалізації легких наркотиків. Там був кордон «Беркуту», ще якісь люди і наш церковний хор з неповнолітніх (мені було 14). Через місяць ми знову поїхали на запрошення цього депутата – вже в Карпати, на Верецький перевал, теж на якусь акцію протесту.
Я розуміла, що відбувається щось не те, але лише пізніше усвідомила, що нами маніпулювали.

«Якось не виникало питання: йти чи не йти»

Катерина Чепура, 33 роки, театральна режисерка, активістка

Мій батько брав участь в акції «Україна без Кучми», і мабуть, це теж вплинуло на мій потяг до громадської активності. В мене якось ніколи не виникало запитання: йти чи не йти. На початку Помаранчевої революції я була на першому курсі, роздавала листівки разом з одногрупницею, яка мене покликала з собою. Пізніше потрапила в «Чорну Пору», з того й почалося громадське життя.

Послухати надихаючі історії можна за посиланням на другий сезон подкасту «Драбина» від Асоціації молодіжних центрів України.