"Ніби з КНДР". Підліток, досягши повноліття, виїхав з "ЛНР" і розповідає, як це — рости там

Про це йдеться в матеріалі Донбас.Реалії.

Від першої особи

«Конкретно про те, як у Луганську почалася війна, у мене спогадів немає. Я в цілому тоді не дуже усвідомлював – що це таке і з чим я зіткнувся. Будь-яка інформація про те, що відбувається, була виключно на рівні чуток. І під час активних бойових дій я весь час був у Луганську, я нікуди не виїжджав.

Я не усвідомлював, що відбулися не тільки якісь військові дії, а відбулися ще й політичні зміни. Я почав помічати суттєві відмінності тільки після того, як почалися спочатку плавні, потім все більш зухвалі зміни в освітній програмі. Замість історії України у нас з'явилася історія Батьківщини. Ми, по суті, вивчали історію Російської Імперії і Радянського Союзу. Взагалі без подій, які відбувалися в Україні.

Я нічого не знав про Голодомор, про УПА і взагалі для мене УРСР нічим не відрізнялася від інших.

Я вчився у ліцеї із економіко-правовим ухилом і, крім економіки й права, у нас ще була обов'язкова стройова підготовка, обов'язкові якісь військові, мілітаристські штуки. Я єдиний з класу на них не ходив, тому детально не можу розповісти. Але мої однокласники здавали залік на збирання автомата і робили листівки для «ополченців» на класній годині.

Ще з 2011-го я їздив у дитячі табори. Але останніми роками програма цих таборів з якоїсь розважальної, просто спрямованої на відпочинок дітей, перетворилася на пропаганду мілітаристського російського порядку денного. Всі діти ділилися на секції: секцію журналістики, секцію МДБ («Міністерство державної безпеки» – ред.), секцію МВС. У них була своя програма, за якою вони весь період у таборі займалися якимись речами, знову ж, із проросійським ухилом.

Замість дискотек нас вчили танцювати вальс — мовляв, ось, російські люди танцюють вальс, а весь інший тупий неосвічений некультурний світ танцює щось «примітивне». Спортивні секції перетворилися на секції із початкової військової підготовки. Ми, буквально, розігрували сценки: хтось був «українським агресором», а хтось «ополченням ЛНР», і на якихось сутичках у нас будувалася картина того, що відбувається в країні.

На мій погляд, всі креативні люди виїхали з Луганська, тому що вони просто адекватно оцінювали ситуацію. Вони розуміли, що якщо вони залишаться, то у них не буде там ніяких перспектив, вони не доб'ються нічого великого і не зможуть втілити свої мрії у життя».

Втеча з Луганська

«З лютого цього року я перебуваю в громадській організації КиївПрайд (онлайн – ред.). І в червні я дізнався, що за те, чим я займаюся в Україні, по суті, громадською діяльністю, яка ніяк не пов'язана з політикою безпосередньо, мені можуть приписати і тероризм, і екстремізм, і що мені терміново потрібно видаляти всі дані з телефону, не спілкуватися і десь сховатися.

В якийсь момент я зрозумів, що за мною «прослушка».

Мене викликали на допит. Російські агенти нічого у мене не знайшли, тому що я встиг все видалити. Але вони мені прямо сказали, ось у нас є твої дані, номер телефона, акаунти соцмереж, ми знаємо де ти живеш, ми тобі просто зателефонуємо, скажемо куди їхати, що і проти кого свідчити, будеш з нами співпрацювати. Я зрозумів, що потрібно йти на крайні заходи – викинув sim-карти, видалив акаунти в соцмережах, місяць мешкав у подруги, з якою познайомився напередодні допиту і контактів якої не були в моєму телефоні. Відповідно, вони про неї не знали. Я звертався в різні міжнародні організації, але вони могли мені допомогти тільки в межах підконтрольних Україні територій.

У липні я дізнався, що КПВВ у Станиці-Луганській відкрили і що я, в цілому, вже можу ризикнути і поїхати самостійно. Щоб перетнути КПВВ, мені не вистачало витягу (Витяг із державного демографічного реєстру щодо реєстрації місця проживання – ред.). Я дуже довго сперечався з митником з цього приводу, і все закінчилося тим, що він дуже розлючено сказав: «Я тебе пропускаю, але май на увазі, що назад ти більше не повернешся». Я з цим погодився, і вже на українській митниці проблем ніяких не було взагалі».

Життя у Києві

«Я насправді й досі, але вже в меншій мірі, почуваю себе туристом із більш тоталітарної і закритої країни. Дуже часто мені говорили, що я ніби з Північної Кореї приїхав. Я якось у свого сусіда запитав – як викликати поліцію? А він мені такий: «Ти що, дурненький? Ти не знаєш як поліцію викликати?»

Перші два тижні у мене в голові була комендантська година. Я йшов кудись в магазин, потім дивився на годинник, автоматично повертався назад, а потім згадував, що тут немає комендантської години і я можу йти далі.

До того, як у лютому вперше приїхав до Києва (на один день, до офісу KyivPride – ред.), я жив за стереотипом, що за межами «священного Донбасу» всі ненавидять російську мову і зневажають російськомовних. І коли до мене знайомі звернулися російською, я такий: «А що, тут можна розмовляти російською?».

Наді мною посміялися і потім, чим довше я тут був, то тим більше переконувався, що тут однаково ставляться і до україномовних українців, і до російськомовних українців.

Я здивувався, наскільки тут відкриті люди. Вони не бояться говорити на теми, які в Луганську не обговорюють — і навіть заборонено про таке говорити. Тут можна бути просто самим собою.

У мене, до речі, досі ось ця ось прошивка є, що я говорю «ЛНР», а іноді буває «на Україні», а не в Україні. Це тільки через те, що я там прожив 6 років.

Та зарплата, яку отримую я зараз в Києві, без досвіду роботи, без якихось глибоких професійних знань, вона перевищує зарплату шахтаря, який, по суті, годує себе і всю родину, якій цю зарплату ще й затримують, грубо кажучи, вдвічі.

Мало хто там може дозволити собі поїхати кудись на відпочинок за межі непідконтрольних територій. Єдиний мій знайомий, який кудись літав до Європи, він в «юнармії», «топить за ЛНР», а його батьки там якісь провладні люди.

Місяць тому завдяки програмі «Донбас-Україна» я вступив до Києво-Могилянської академії на соціолога. Ця програма буквально мене врятувала, бо я вступив у той ВНЗ, який я хотів, і обрав ту спеціальність, яку я хотів.

Я нещодавно їздив у Запоріжжя. І попри те, що це звичайне місто України – там є купа різних підприємств, малого, середнього бізнесу, там купа цікавих місць, куди можна піти, купа кафешок і тому подібного.

У Луганську цього всього немає. І мені шкода, що таким містом міг стати й Луганськ, якби не війна. Через якийсь вдаваний патріотизм і помилкове асоціювання себе з Росією ми відмовилися від рівня життя навіть не того, який у нас був, а від того, який у нас міг би бути. Луганськ – це, по суті, місто втрачених можливостей.

Людям там потрібно розуміти, що так, поїхати в Росію на заробітки простіше, ніж поїхати в ЄС. Що вступити якимось способом до ВНЗ в Росії — простіше, ніж в Україні. І точно так само простіше знайти роботу на місці, ніж на підконтрольній Україні території. Це дійсно так. Але тим самим, роблячи весь час «простіше» – ти просто ставиш хрест на своїй свободі.

Ти обмежуєш себе в правах, коли ти йдеш працювати на «державу ЛНР». Тому що ти, скоріше за все, не усвідомлюєш, що у тебе закривається шлях в Україну, в ЄС, в Америку, бо ти, можливо сам того не розуміючи, але працюєш на терористичну організацію. Потрібно вміти мислити за межами того місця, де ти живеш.

Я дуже хочу, щоб і уряд України, і жителі України, які зараз перебувають на підконтрольних Україні територіях, і громадські українські організації, і міжнародні організації розуміли, що там зараз відбувається і що тим людям дуже сильно потрібна допомога. Те, що ці люди можуть себе реалізувати і у них є потенціал, у них просто там немає ніякої можливості цей потенціал реалізувати. А людям, які залишилися на непідконтрольних територіях, можу порадити прагнути до чогось більшого ніж те, що у них є зараз».

суспільство окупація луганщина