Історична паралель, навіяна справою проти Тетяни Чорновол. Незалежну Чехословаччину СРСР тихо окупували за три роки

Росія часто підкоряла країни не військовою силою, а контролюючи силові відомства цієї країни. Це добре проілюстровано в одному з розділів з книги чеського журналіста Ондржея Кундри «Агенти Путіна». Публікуємо в скороченому вигляді.

«На празькому Ольшанському цвинтарі листя падає на надгробки відомих російських емігрантів — письменника Аркадія Аверченка, філософа Петра Савицького та багатьох інших. Могилу настільки ж відомого генерала Сергія Войцеховського тут ніхто не міг знайти протягом багатьох років. Генерала спіткала та сама доля, що й сотні інших російських емігрантів 20-30-х років: навіть маючи давно громадянство іншої держави, вони опинилися в ГУЛАЗі.

За воєнні заслуги його 1921 року прийняли до чехословацької армії, а роком пізніше він отримав і громадянство. По армійських щаблях він просувався швидко. Коли ж президент Едвард Бенеш, а також політична й армійська еліта прийняли мюнхенську диктатуру, Войцеховський, єдиний із вищого керівництва армії, виступив проти.

Двома місяцями пізніше він подав у відставку, а незабаром, після початку нацистської окупації, доклав сили до організації опору «Оборона народу». Як росіянин, він швидко потрапив під пильне спостереження нацистів після їх вторгнення в Радянський Союз: відразу на другий день його заарештувало гестапо, кілька місяців протримало в камері попереднього ув’язнення, і до кінця війни він залишався під наглядом гестапо під домашнім арештом.

Після приходу Червоної армії Войцеховський виявився серед перших інтернованих: уже 6 травня 1945 його заарештували совєтські військові — з тієї причини, що він ніби не брав участі в боях із німцями — а агенти совєтської контррозвідки через кілька тижнів його насильно депортували в Радянський Союз. Де на десять років відправили до ГУЛАГу.

При цьому чеська держава не протестувала проти незаконної депортації й засудження Войцеховського. Чотири роки Войцеховський перебував у таборі Унжлаг у Мордовії, а в 1949 році його було етаповано до сибірського табору Тайшет, де арештанти денно й ношно гарували на лісоповалі. Як інвалід, Войцеховський працював санітаром. Він помер 1951 року, після шести років жахливих випробувань і знущань.</p>

З післявоєнної Чехословаччини Войцеховського викрали шпигуни СМЕРШу (назва цієї служби розшифровується як «смерть шпигунам»). Загони СМЕРШу діяли на звільненій території за спиною бойових загонів, заарештовуючи тих, до кого НКВС виявляв цікавість. Цим вони продовжували займатися й після закінчення війни.

Викрадення покривав чехословацький репресивний апарат. Точна кількість людей, вивезених, як і генерал Войцеховський, до СРСР, невідома, але історики говорять про сотні випадків.

Але діяльність загонів СМЕРШу, в будь-якому разі, була лише верхівкою айсберга. Історик Енн Епплбаум у книзі «Залізна завіса» зазначає, що війна надала Сталіну «можливість нав’язати своє конкретне бачення комуністичного суспільства сусідам».

Досі вражає, з якою швидкістю Сталіну вдалося захопити Центральну Європу. 1944 року комісар із закордонних питань Іван Майський послав ноту, з котрої випливало, що цей процес займе три, а то й чотири десятиліття.

Російську тактику, згідно з Епплбаум, можна розділити на три етапи.

По-перше: ключову роль відіграли саме шпигуни НКВС. Його співробітники діяли на нових територіях, встановлюючи контакти з елітою й місцевими політиками. Вони часто використовували свої знайомства з довоєнних часів і часів війни. Досить швидко вони проникли в служби безпеки й допомагали перетворити їх так, щоб ті працювали за радянськими схемами, а в агентів залишався над ними і контроль, і вплив.

Метод – насильство: крім викрадення людей, загони СМЕРШ ліквідували політичних опонентів безпосередньо на території окремих держав. НКВС діяв на підставі докладних списків так званих ворогів. «Ці таємні поліцейські також захопили контроль над місцевими міністерствами внутрішніх справ, а іноді й міністерствами оборони», — пише Епплбаум.</p>

НКВС діяв на підставі докладних списків так званих ворогів

По-друге. Контроль над ЗМІ. Тоді це було насамперед радіо. Його контролювали місцеві комуністи. Чехословаччина — приклад країни, де й після війни деякий час виходила більш-менш незалежна преса, але її вплив на громадську думку був набагато меншим, ніж вплив радіо. Успішне володіння словом в ефірі, як Сталін справедливо зауважив, вплинуло на різні сфери життя: від політики та освіти – аж до сприйняття цінностей, із яких виростала свобода.

Коли перша і друга фази були успішно реалізовані, в деяких країнах почалася так само й третя: етнічні чистки, переселення меншин.

У 1948 році приватний сектор у Чехословаччині виробляв 24% ВВП і надавав робочі місця майже для чверті працездатних. Хоча він поступово й піддавався законодавчому й політичному свавіллю, могли виходити деякі газети, частина населення мала змогу виступати з критикою; все це було не тому, що комуністи і просовєцький уряд були демократами.

Просто комуністи зосередилися на контролі тільки деяких сегментів суспільства, які були важливими для подальшого підпорядкування: контролювали таємну поліцію, радіо, окремі організації та установи.

У 1945 році (або в 1946) в центрально-європейському регіоні знову відбулися вільні вибори. Але це сталося не тому, як стверджує Епплбаум у книзі «Залізна завіса», що комуністи визнали право на вільні вибори. Вони припускали, що матимуть серйозну перевагу.

Та комуністи з тріском програли вибори в Німеччині, Австрії, а також в Угорщині.

Чехословаччині процес перейняття влади комуністами тривав три з половиною роки – це набагато більше, ніж, наприклад, у Югославії чи Албанії.

Країною управляла коаліція Народний фронт, де комуністична партія була представлена дуже широко (на підставі результатів вільних виборів 1946 року). Народний фронт, незважаючи на більшість комуністів, як і раніше, діяв, як коаліція. Відновлення демократії підтверджував довоєнний президент Едвард Бенеш — котрий після повернення з Британії знову очолив празький Град.

Новий режим народжувався нишком: комуністична партія вдавала, що вона не проти демократії, що 1946 року принесло їй 40 % підтримки в чеських землях.

Деяку форму соціалізму, в будь-якому разі, обрало 70% громадян (якщо ми підсумуємо голоси за інші партії лівого спрямування), тому до 1948 року було ухвалено низку соціалістичних проектів з управління країною. Крім того, йшлося про націоналізацію банків, страхових компаній і промисловості.

«Запобіжних» голосів у суспільстві було не надто багато, в ЗМІ їх представляли переважно журналісти, пов’язані з одним крилом Народної партії.

Побудові в Чехословаччині влади совєтського штибу дуже посприяли й самі демократи, коли після війни погодилися з обмеженням кількості політичних партій.

«Під час Першої республіки переважала думка, що саме безліч партій стала перешкодою для укладання політичних угод», — заявив в інтерв’ю для «Респекта» 2015 року історик Їржі Шебек. Некомуністичні партії, водночас, не змогли дійти згоди щодо загальної тактики проти комуністів, оскільки не співпрацювали і не координували загальну дію.

Обмежена конкуренція, природно, комуністам була на руку, особливо коли саме вони найголосніше дистанціювалися від Першої республіки. У них була чітка мета, але спочатку вони приховували її й поводилися як державотворча сила. І сам лідер комуністів Клемент Готвальд спочатку вдавав, що, наприклад, він не підтримує націоналізацію.

У складі коаліції комуністи ввійшли й до структур безпеки, й у засоби масової інформації. Їхній кандидат Вацлав Копецький очолив міністерство інформації, саме він приймав рішення про розподіл паперу для окремих друкованих видань. Газети, що підтримували комуністів, отримували, звичайно, більше паперу. «Якби ми порівняли політичну ситуацію з шаховою партією, то змогли б сказати, що некомуністи завжди відставали на кілька ходів», — стверджує історик Шабек.

Переворот з усе ще плюралістичного режиму на недемократичний стався аж у лютому 1948 року. Комуністи побоювалися, що на виборах вони не наберуть знову більш ніж половину голосів виборців – а може, навіть наберуть менше, ніж раніше. Тому вони силоміць захопили владу в результаті путчу.

Тоталітаризм у Чехословаччині, на відміну від Угорщини, не вводився під дулами радянських танків, і тому він не отримав принципового опору. В насильницькому поваленні свободи брали участь радянські консультанти й агенти секретних російських служб, які просочувалися в місцеві органи безпеки й силові структури.

У 1948 році пішла широка хвиля арештів, політичних вбивств і вивезення людей у робочі табори

У 1948 році пішла широка хвиля арештів, політичних убивств і вивезення людей у робочі табори. У 50-х роках у Чехословаччині вже на повну розгорнувся маховик політичних судилищ, організованих під наглядом радянських консультантів із безпеки. До падіння тоталітарного режиму було страчено 1207 осіб, часто йшлося про політичні вбивства. Більшість протоколів було складено наперед, свідків катували.

Втім, Готвальд намагався продемонструвати незалежність від Москви, коли його уряд у липні 1947 року погодився взяти участь у паризькій конференції, присвяченій плану Маршалла. За цим планому Сполучені Штати хотіли економічно й політично стабілізувати повоєнну Європу.

Сталін відразу ж викликав Готвальда на килим. Після цієї розмови віч-на-віч, Готвальд злякано сказав двом своїм міністрам — шефу дипломатії Яну Масарику й міністру юстиції Прокопі Дртині: «Він обурено висварив мене за згоду взяти участь у паризькій конференції. Він не розуміє, як ми могли так вчинити. Він каже, що ми діяли так, ніби хочемо повернутися до Радянського Союзу спиною».

З цього моменту Готвальд почав надзвичайно уважно ставитися до совєтських забаганок. Він виступив проти плану Маршалла, проти будь-якої орієнтації на Захід, а оскільки дослідження громадської думки виявило втрату комуністами популярності, Готвальд перейшов у лобову атаку.