Земля, кріпацтво і злочинні мережі. Як живе провінція на Півдні України (Есей)

(Від редакції: обережно, в статті присутня ненормативна лексика).

Засекречено

Відтепер у Миколаєві дедалі частіше можна почути суржик. Тенденція, схожа на київську. Вихідці з прилеглих районів перестають соромитися самих себе. Ймовірно, для Миколаєва це також особливо важливо. За совітів сюди, як і в Крим, ешелонами переселяли росіян. Адже в місті діяв потужний суднобудівний завод, який обслуговував військово-морські сили СРСР. Аби уявити розмах гіганта, достатньо одного факту: тут випустили близько третини всіх бойових суден радянської армії.

Звісно, «бойовий» завод означав і конструкторські бюро, і державні таємниці, і засекречені об’єкти, і якусь частину мешканців, тісно пов’язаних з армією, компартією та КДБ. У порівнянні навіть із сусіднім Херсоном все це перетворювало півмільйонний Миколаїв на дуже особливе місто нашого Південного Сходу. Можна сказати: місто потенційних ризиків, пов’язаних із ностальгією за «совком» та п’ятою колоною. Тому тамтешні історики діляться наболілим: у Миколаєві й далі не доступитися до розсекречених архівів СБУ.

Хай що, а села та містечка Миколаївщини переважно заселяють українці – вцілілі від геноциду нащадки колонізаторів «Дикого Поля». Ті почали з’являтися там ще з козацьких часів. Причому, за сталінського режиму це населення навіть поповнили вимушені переселенці з Західної України, доклавшись до збереження хоч у якійсь формі традиційного укладу селян.

В один із виразно українських районів Миколаївщини – Баштанський – і пролягає мій шлях.

Яма на ямі

– Тваю мать! – безкінечно репетує водій джипа. Він везе мене до містечка Баштанка – одного з осердь агропромислового бізнесу Миколаївщини.

По суті, дороги туди немає. Є лише щось вкрите курявою, з якого, ніби верхівки місячних кратерів, виринають брили асфальту. Невиразний шлях, на якому, що ближче до райцентру, то глибше кожна яма неначе провалюється в іншу. Як наслідок, навіть на джипі незначна відстань – якихось шістдесят сім кілометрів – у нас забирає дві години.

– Крадуть, – вагомо кажу я, підлаштовуючись під народні настрої.

– Уйобки! Не то слово! - погоджується спітнілий водій, маючи на увазі й обласну, й районну владу.

По суті, зруйновані тутешні дороги – питання до її сумлінності.

Катастрофа

Сама Баштанка доволі добре заасфальтована, а на її вуличках панує зразкова чистота. Понад те, тут кожен дбає про імідж власного обійстя. Мешканці ніби змагаються між собою: хто насадить пишніші квіти в себе перед ворітьми – іноді навіть так, аби й хідника не було видно.

Таємниця такого контрасту з розбитою дорогою аж до самого міста незабаром рвучко здіймає свою завісу. На жаль, це відома в Україні господарність: моя хата скраю.

Центр Баштанки, де розкинулися два величезні ставки – справжній водяний скарб для сухого степу – вряди-годи огортає нестерпний сморід. Прямуючи через міст поміж ставками до тутешнього музею, я міцно затуляю носа.

– Та каналізацію зливають, аж ото риба дохне і спливає, – скупо пояснює причину бридкого запаху літня велосипедистка, що трапилася мені назустріч.

Отож дбайливі до власних ґанків містяни раз-у-раз переобирають місцеву владу, яка дедалі ускладнює їхні екологічні проблеми. А про те, аби натиснути на чиновників чи організуватися і пройти складну процедуру "оцінка впливу на довкілля", яка може змусити бізнес скорочувати негативний вплив на екологію (про те, як це зробити, та кілька позитивних прикладів читайте тут ) – це зі сфери фантастики.

Чого тільки не зливають у тутешню воду: від каналізаційних стоків до відходів сирного заводу, – так вважають місцеві. Понад те, у степовій «оазі» питну воду для домашніх потреб вже чимало років банально закуповують у пластикових пляшках. А третій великий став тут і поготів пересох.

– Пояснюєш-пояснюєш, що мер їх ошукує, довів місто до катастрофи, а старі знову поприходять на вибори й наголосують, – обурюється один із учителів. – Та ж і на останніх – до Верховної Ради – прокотили одного «жуліка», і взяли на його місце привели іншого, який у тіні сидів: директора кар’єру.

Зеленський

До південної провінції хвилі громадянського активізму досі не докотилися. На цьому тлі нескладно зрозуміти, як легко було й «Слузі Народу» ошукати довірливих українських селян.

Адже в Зеленського тут образ такого собі «парубка з простолюду», майже лицаря, що протистоїть усемогутній мафії сам, як билиночка в полі.

– Ех, пацан шось питається зробити, так вони ж йому, видно, не дадуть, – щиро переймається радше обіцянками, ніж діями президента мій новий співрозмовник Гоша. Ми разом їздили в поле возити обід трактористові.

Гоша – сумлінний і працьовитий. З ранку до вечора він майже цілий тиждень – на двох роботах за десять тисяч гривень (по 5 на кожній), аби прогодувати кілька ротів.

Вже років десять, як Гоша не п’є. Щовечора його дружина мовчки пере руками дитячі пелюшки. Попри це, в тісному подвір’ї біля тісної хати доволі весело. Подружжя вміє влучно жартувати. Отож я радше слухаю та огинаю політичні кути.

Прості люди на Миколаївщині налаштовані переважно як на початку війни: проти Путіна й антиросійськи. Це нітрохи не дивно. Іноді тут зустрічаєш насуплених та радикально невдоволених Києвом атовців.

А вряди-годи – кремезної статури вусатих дядьків, таких автентичних, ніби вони ще Мазепу живого бачили, і з Махном колись пиво пили.

Для провінції на Миколаївщині Зеленський не причетний ні до реваншу, ні до п’ятої колони. Він радше – хтось як ото «Катані», або ніби один із тутешніх, чи такий, як і самі вони.

Пропаганда

Що тут скажеш. Люди в нас довірливі. Як і багато з тих, хто на війні не був.

– Та не заморачуйтеся Ви. Да, я сам в АТО не був, але по всьому знаю: ця війна, щоб гроші відмивати, а ми для них – пушечне м'ясо, – переконує мене накачане здоровило у формі рядового ЗСУ. Хоча в селі Привольне – він майже генерал. Наглядає за навчаннями резервістів.

Зрештою, ближче знайомство потроху розкриває й решту сторін характеру.

– Уже з історії проходили, Росії тільки дай нагоду – відтяпає все по Молдову, – нагадую я «генералові».

– Ми їй не дамо! – по-простому не витримує той.

Сина він назвав Назаром.

У кожному разі, ворожа пропаганда дедалі більше шириться Південним Сходом. Такі розмови про війну та нові пісні від нової влади «за мир» тут не новина. Люди в нас довірливі.

– Проголосували! То Крим дали відтяпати, то баригу обрали! А тепер – за кого? За клоуна, який із них сміявся, голоси віддали! Де ще такий народ найти?! – тепер уже на цілу Україну нарікає один зі старих кремезних вусанів аля-Карпенко-Карий у барі «Каскад».

– Загалом населення налаштоване до Москви вороже, – змальовує мені ситуацію баштанський директор музею. – Але проблема в тому, що воно поступово повертається до російських каналів. Через розважальні передачі. Українські йому не подобаються своєю заполітизованістю. Зрештою, нічого нового.

– Є таке. Шоу потрібні народу, як хліб, – встромляю і я кілька слів.

Ставок у Баштанці. Фото передає типове відчуття загубленості й відірваності від світу, яке виникає під час мандрів Півднем України

Земля

Власне хліб – чи, точніше, чорнозем – це те, без чого неможливо зрозуміти аграрний південь і його настрої. «Земля». Усе майже за Кобилянською.

– А тепер ще землю продадуть. Да, може, там комусь жить лучше стане, но тепер вобше рабами станемо, – нарікає Женя.

Він працює кимось на кшталт підсобного працівника: виконує різні доручення в одній із тутешніх агрофірм. І він також «руками» й «ногами» за Зеленського.

– Але ж саме Зеленський хоче виставити землю на продаж, – кажу я, не розуміючи логіки нового знайомого.

Пауза.

– Мать його вйоб… Я такого не чув, як він у «прєзідєнти» ішов, – відказує врешті Женя.

Очевидно, така «каша» нині в багатьох у голові. Проте приятель Жені на його слова вперто мовчить. Він – Вовчик, водій у цій-таки агрофірмі. Трохи згодом я все зрозумію.

– А мені шо з тої землі? Да, народ возмущається, бо заднім проходом думає, – міркує Вовчик, підвозячи мене до своєї фірми. – У мене, к прімєру, зарплата п’ять тисяч. У нас більшої ти ніде не знайдеш. Жінку скоротили. Син через год у школу піде, дочка третій клас закончила. Ще від першої жінки пацан підроста. Попробуй проживи і всіх обеспєч. З утра встав – хазяйство, додому вернувся – хазяйство. На вихідних у село – там ше двадцять соток. Думав тракторістом піти. Харашо, у тракторіста за літо виручка восімісят-сто тисяч. А потом цілий год що робить? У году скільки місяців? К єбєням та земля! Хай лучше продають. Може, хоть жить стане лучше.

– Всьо, вилазь, приїхали…

Знайомство

– А це хто такий лохматий? – раптом чую я неподалік.

Тут-таки кругленький дядечко, власник однієї з тутешніх агрофірм, неквапом вилазить зі свого блискучого «Лексуса» – таке враження, що більшого за весь його «офіс» разом узятий.

– До Вас, Григорович. Із Києва.

– Доброго дня, – вітаюся я. – Вам тут Ваші знайомі дещо передали.

– Здраствуйтє, проходітє, – раптом із якогось дива переходить на незграбну російську мову агро-барон. Помітно, як у подвір’ї доти сонного «офісу» всі раптом заворушилися. Але геть інакше, ніж в офісах київських. Щось таке, як побожність перед господарем. «Міхаїл Григорович»! І цим усе сказано.

Байдуже, що односелець. Кар’єру «Григорович» починав типово. Колишній розбитний голова колгоспу. Потім оренда землі й техніки з середини дев’яностих – аж раптом закрутилося. Свої фірми, нерухомість, усе, «як положено». По «Лексусу», «лахах», керівних манерах я також відразу вловлюю дистанцію, що пролягає між ним та «свитою». Звісно, «Григоровичу» і в голові не мелькає, що це він завдячує їй своїми статками, а не вона йому – копійчаною зарплатнею.

Зрештою, про життя тутешніх агробаронів мені далі розповідає доволі обізнаний місцевий бізнесмен.

Барони

Цей колишній одеський слідчий вийшов на пенсію не так давно. Прим’ята сорочка наче зливається своїми безбарвними тонами з його байдужим поглядом. Тепер він намагається започаткувати власний бізнес у Миколаєві.

– Уся аграрна зона на Південному Сході дуже сильно під криміналітетом лежить. Та навіть від самих агровласників у звичайних побутових балачках не раз можна почути, хто якого «смотрящого» знає, або який із бандитів за що сидів, – коментує мої розповіді місцевий правоохоронець (імені, зрозуміло, просив не називати). – Побори, хабарі, нелегальна зброя, щоб рейдерів відбивати або зерно на перевозах захищати – це все звичний ритм життя для багатьох фірм. Херсон, Миколаїв – звідти всі ниточки спочатку до Одеси тягнуться. Чув пісню? «Одєсса мама». Колись додавали: «Ростов – папа».

– Які побори? – уточнюю я.

– Кафе, наприклад, десь на краю міста. Сидить «смотрящий» від «ворів» по області. При ньому стоять автоматчики. Барони прийшли – торби з грішми йому здали. Пішли. Від «смотрящих» вся система далі через Одесу або Дніпро потяглася аж до Києва, і до міністерств, і до депутатів. Це вже багато років триває. Мафія. Її одним махом не накрити. Вона і при Пороху так само паразитувала, і зараз руки потирає, – розповідає мій співрозмовник чи то правду життя, чи місцеві казки-лякалки. Адже прізвищ "депутатів" та "міністрів" не називає, це скоріше не конкретні політики, а означення якихось абстрактних сил у Києві, "які все вирішують".

– Що ви як діти в цьому Києві? Про «роснєфть» балакаєте… На цих чорноземах третина економіки в державі тримається. От тобі й чорне золото. Левова частина наших бюджетних потоків, яка вже на місцях невідомо як і куди розтікається.

Декілька років тому мій добрий знайомий випадково зайшов у придорожнє кафе на Миколаївщині. Він бачив одного такого «смотрящого» з автоматниками і те, як йому привозили торби грошей. На мого приятеля вони навіть не звернули уваги. Тож припускаю, що частина правди у розповідях про те, як влаштований агробізнес на Півдні, у розповіді «слідака» таки є.

Ці одкровення нагадали мені один документ зі зламаної пошти Суркова, відомого як куратора війни проти України і помічника Путіна. Зацитую фрагмент аналізу цього витоку, який публікували Тексти:

«Гібридна війна Росії проти України стала можливою значною мірою через внутрішні слабкі сторони української держави, її поголовну корупцію та владу олігархів і злочинних мереж. У листі Брюсова (Георгій Брюсов, перший віце-президент федерації спортивної боротьби Росії, помічник народного депутата-єдинороса – ред.) Владиславу Суркову від 10 липня 2014 року містяться пропозиції Павла Бройде (політтехнолог, очолював «тіньовий технологічний центр» Партії Регіонів – ред.) використати «тіньові» силові структури України для просування інтересів Росії за кордоном. Бройде добре знав ситуацію, будучи інсайдером цих структур».

І кріпаки…

Власне, агро-мафіозі й сіють на Південному Сході міфи про небезпеку продажу землі, розуміючи, що їм це загрожує щонайменше ризиком перерозподілу власності. А люди в нас довірливі.

– У нас, наприклад, у райцентрах дружать тільки по статусу, – розповідає мені Світлана, київський маркетолог, утім, сама вихідка з Миколаївщини. – Багаті лише з багатими. Ти піднявся, розкрутився на землі, отже, відтепер типу входиш до місцевого «еліт-клубу». І ти, і твоя сім’я – всі ви переважно дружите тільки з такими, як самі.

Мені відразу згадується поведінка «Михаїла Григоровича». Справді, якась феодальна відчуженість від решти односельців.

– Вони по розуму дружити не пробують? – іронізую я.

Світлана мовчки знизує плечами.

– Зазвичай від агро-баронів також залежать їхні родичі, куми, друзі, коханки – добре, якщо не коханці – купа робітників-батраків зі своїми хатніми ротами тощо. По суті, схема колишніх колгоспів, – пояснює вона. – Тому в провінції утворюються своєрідні клани, які ці барони негласно очолюють. Звідси й зверхність, специфічні людські взаємини тощо.

«Чи то родоплемінні стосунки», – міркую я.

А втім, висновок із побаченого та почутого невтішний:

Кримінально-аграрна мафія на Півдні України диктує основні умови тутешнього несолодкого життя простих селян та мешканців малих містечок.

Їхня ж довірливість та невміння обороняти себе обертається сучасним кріпацтвом, повною копійчаною залежністю від місцевих князьків та баронів тих із селян, хто ще досі не подався на пошуки кращої долі в Польщу та Чехію.

Звичайні люди з глибокої провінції часто стають їхніми кріпаками. Тому народ і віддав голоси за Зеленського, сподіваючись, що таким чином ця мафія хоч якось похитнеться.

Зі своїх мандрів Півднем я зробив висновок, що 5 колона – не лише Російська православна церква в Україні та фракція Медведчука у Раді. 5 колона – це також ціла мережа злочинних організацій та пов'язаного з ними бізнесу – від «ворів у законі» до прокуросько-ментівсько-суддівських кланів. Її масштабів ми не уявляємо, і навіть немає якоїсь інформації, котра дозволила б робити припущення про них.

Але з пошти Суркова знаємо, що Росія як мінімум обмірковувала, як ці неформальні структури і мережі можна використати у війні проти України.

На жаль, частина сумнозвісних виборців із «25%», кинувшись ображати решту, так і не зрозуміла, чому люди так проголосували. Народу інстинктивно несила далі зносити кріпацтво. Зеленський дав їм зерно надії, яке може вирости у бурю гніву, якщо в країні нічого не зміниться.

До побачення

Чекаючи на потяг до Києва, я й далі подумки роблю висновки з двотижневих мандрів. В’язко тягнуться думки.

Аж раптом.

– Як Ви гадаєте, теорія Маркса утопічна, чи її все-таки можна реалізувати громадськими силами? – майже сюрреалістичне запитання долинає поночі до моїх вух на залізничній станції Явкіне.

Це цікавиться Архип Адамович, також виходець із тутешніх країв, політеконом. Його щиру усмішку не затьмарить навіть глупа ніч. Тим паче, коли на вокзалі в Явкіне лагідно сяють кілька стареньких ліхтарів.

Та далі наша розмова швидко перетікає в добре знайоме політ-любителям русло «всесвітніх змов». «Чергова каша в голові», – наперед здогадуюся я і, мерщій ручкаючись на прощання з цим підпільним месником, поспішаю до потяга, який щойно прибув.

Вагон рвучко колихає в різні боки – так, наче він от-от зійде з колії. Дай Боже, якщо її міняли ще до світової війни. «До побачення, степе! До кращих часів!» – подумки радію я. Аж ні.

– Я взагалі чув, що Путін – грузін, – упевнено розповідає мені тепер народний цілитель Ярослав, що з «села по сосєдству». Це ж треба. Їде до доньки в Київ. Зі мною в одному купе.

Це есей про настрої народу, про те, як люди сприймають реальність, у якій живуть. Твердження, які звучать у діалогах наших співрозмовників, ми не перевіряли.

аграрії миколаївщина бізнес суспільство