Наша еліта рагулі? Ми з вами не кращі: супільству не потрібна модернізація країни

«Зачем и за что они все это делают с нашим народом?», - читаємо на мегпопулярному блозі мега-популярного лікаря. «Ворог їхньої країни», - рекламує себе один, досить не дурний політик. «За життя без Я та Ю», - віщає клоун Вася Противсіх. "Хіба з таким прем’єром/президентом/депутатами у нас може бути нормальна країна?" - легко почути від простих людей, якщо почати розмову про політику.

Загалом ці фрази і гасла відображають панівну в нашому суспільстві думку: є «ВОНИ» і є «МИ». ВОНИ - влада загалом, депутати, прем’єр, президент, олігархи, ВОНИ – погані, ВОНИ – окупанти, ВОНИ – думають лише про своє збагачення тощо, тобто ВОНИ – уособлення зла.

На противагу ЇМ є МИ, і МИ (кожен самотужки) будуємо свою країну. МИ – працьовиті, МИ – стояли два тижні на Майдані тощо. МИ – це уособлення добра. НАС несправедливо обібрали і ВОНИ стали власниками заводів-параходів, а МИ крутимося, як білка в колесі.

Але ми якось забуваємо, що політики, не прилетіли з іншої планети (навіть Черновецький). Усі вони виросли серед нас і є частиною «нас» - українського народу.

Якщо добре пошукати, кожен може знайти знайомого, котрий знає однокласників/ одногрупників/ колишніх співробітників Ющенка чи Тимошенко. І навіть людей, котрі якимось боком знали Януковича (не кажу вже про тих, хто із ним сидів).

Тобто модель ЇХНЬОЇ поведінки - сварки, малозрозумілі домовленості, кидки один одного, брехливість, чванство і пристрасть до дорогих речей - модель поведінки нашого суспільства загалом.

Просто оскільки саме політики в центі уваги, то цю модель ми спостерігаємо, як під лупою, саме в її політичному зрізі.

Як на базарі, так і в Раді

Українська політика наглядно демонструє вади нашого суспільства. Не більше і не менше. І добре, що ця демонстрація можлива - бо вона дає шанс на видужання. До речі, Юнг вважав: недоліки, якими ми наділяємо оточуючих - не що інше, як наші особисті вади, проектовані нами на інших.

Якщо ви думаєте, що сенс життя керівників України виключно у пограбуванні держави, то вам не вистачає філософського погляду на життя.

Людей, які уособлюють абсолютне зло, немає. Візьмемо Кучму. Останні п’ять років він тільки тим і займається, що доводить суспільству: «Я не такий поганий, я думав про країну!» І він дійсно думав, але як продукт свого часу і суспільства просто не міг діяти демократично і ефективно. Ну і звичайно, коли є спокуса стати мільярдером, від неї важко відмовитися... Що, звісно, Кучму не виправдовує.

Так само і нинішні політики - хоч Тимошенко, хоч Ющенко, хоч Янукович - кожен по-своєму вболівають за країну і не проти робити її кращою. Кожен на свій смак і в міру свого розуміння, що таке "краще". Проблема в тому, що іноді не знають як, іноді знають, але бояться йти на непопулярні кроки, іноді занадто зважають на оточення, іноді власна вигода і вічне сподівання "ось ще трохи протримаємся, наберем на виборах голосів, а потім уже все зробимо як треба" заважає здійснювати правильні кроки.

До того ж суспільство легко пробачає брехню і не вимагає ні реформ, ані модернізації країни . Не вимагають ані виборці, ані журналісти, ані Інтернет-середовище - ніхто з тих, на чию думку може зважати влада. А таке комфортне середовище сприяє прогресу найгірших рис у політиків. Ще раз нагадаю, що ці найгірші риси вони набули в нашому суспільстві, ще не маючи влади.

Подивимося тепер на олігархів.

Для прикладу візьмемо найяскравіший приклад – Ахметова. В чудовому розслідуванні Тані Чорновіл про молодість Ахметова (за яке він подав на Таню у Лондонський суд, що свідчить не на його користь) красномовно показує, як він виходив з самих низів донецького суспільства і на якому маргінесі опинилися знайомі його молодості (ті, хто вижив, звичайно).

І те, що Ахметов виріс на цій землі, визначає і його поведінку, його вкладення у футбол, у будівництво стадіону, благодійні пожертви на школи, дитячі будинки й інші численні установи.

Звичайно, Ахметова варто нещадно критикувати за те, що він - нехтуючи безпекою шахтарів - вкладає гроші у проекти, котрі тішать власне его, за його несмак при організації грандіозних шоу, за те, що не жертвує гроші на українську культуру, за експлуатацію держаних шахт, на які розставлено свій менеджмент і ще за багато чого. Але при «справедливій приватизації» підприємства опинилися б у іноземців. Сумніваюся, що проблем було б менше, але стадіону в Донецьку не було б точно.

Чого потребує країна зараз? Модернізації. Тобто - системних реформ у різних галузях від суду до районної лікарні, від переформатувань територіальних одиниць (областей і районів) до реформи ЖКГ, тобто практично усіх сфер життя.

За що критикуємо наших політиків? Точно сказати важко. Загальна фрази типу: «Зрадили майдан», «Не виконали обіцянок», - нічого не говорять. Якщо говорити про обіцянки, то програма Ющенка «10 кроків назустріч людям» по більшості пунктів виконана, але життя від цього особливо не змінилося.

Скоріше більшість критиків висловлює своє незадоволення загальною ситуацією, неадекватними діями при вирішенні конкретних питань.

Важливим пунктом незадоволення владою є невиконання гасла «Бандитам - тюрми». Хоча уточнення, як воно мало б виконуватися і чи варто записувати в «бандити» власника незаконно приватизованого кіоску, часто збиває з пантелику співбесідника.

Ще великий пласт критики - "коаліції". То Ющенка критикують за те, що про щось домовляється з ПР, то БЮТ висувають аналогічні претензії. Виборці ПР теж не у захваті від потенційних союзів своїх кумирів.

На обговорення цих незначних і технічних (якщо дивитися з погляду модернізації країни ) деталей іде занадто багато енергії і часу. Але жодного аналізу, як ці союзи можуть вплинути на такі необхідні системні реформи я не читав. Щоправда, й політики такими намірами свої потенційні союзи не пояснювали.

Головне, за що можна було б критикувати нашу владу – за відсутність системних реформ. Але пересічні виборці про це не говорять.

Можна сказати, що наші еліти не думають про модернізацію країни. Це неправда, яка стала широко популярною через небажання суспільства вникати у подробиці і цікавитися деталями.

Є два програмні документи, в котрих відображені засадничі принципи реформування країни. Перший - це Меморандум сайту Майдан (громадські активісти теж зараховуються до еліти, оскільки впливають на прийняття рішень).

Другий документ - коаліційна угода, котру розробляла "Наша Україна" після виборів 2006 року. Там містився досить повний перелік законів, котрі потрібно було прийняти, аби змінити нашу країну. І частина законопроектів уже була готова. До речі, зараз знайти цю коаліційну угоду в неті не так і просто.

Ви чули десь, щоб експерти, журналісти, громадські діячі вимагали б від влади виконання цієї угоди? Чули ток-шоу, де б обговорювалися наскільки правильні реформи пропонує угода і які мають бути правильні? Не чули.

Думаєте, це від непрофесійності журналістів? Зовсім ні. Просто пересічним виборцям значно цікавіше дивитися і читати розмірковування, хто стане прем’єром, хто спікером і як поділять посади. Правильно розподілити посади - теж важливо, але програма дій усе ж таки є пріоритетом.

Журналісти ж, як частина суспільства, виконували побажання пересічних виборців. І їм теж було цікавіше слідкувати за кадровими перипетіями, ніж копатися в проектах законів, де прописані майбутні реформи.

От ЯКБИ…

Є аналітичний прийом - розглядати події, які не сталися: «Якби події розвивалися так-то і так-то, то було б те-то і те-то». Це дозволяє краще зрозуміти суспільство, котре аналізують.

Якби ми всі сконцентрувалися не на персоналіях, а на плані реформ - то чи поводила б себе прем’єр Тимошенко так безвідповідально? Не думаю.

Адже чимало міністрів ішло в її уряд задля здійснення реформ, та й самій їй не чуже месіанство. А оскільки запиту суспільства на реформи не було, то й позитивні якості Тимошенко не отримали підтримки, натомість у вирі політичної боротьби гіпертрофовано розвинулася інша сторона її особистості.

Не відчувши запиту на реформи з боку суспільства, й та частина «НУ», котра планувала реформи, вирішила йти шляхом меншого спротиву. Навіщо напрягатися, якщо це ніхто не оцінить?

Не варто забувати і те, що системні реформи обов’язково викличуть сильне незадоволення верств населення, яких вони зачеплять. Точно можу сказати, що без протестів лікарів медицину реформувати неможливо, а без скорочень значної частини вузів і викладачів ми не отримаємо якісної освіти.

Так само із Меморандумом сайту Майдан. Якби реалізацію цього меморандуму вимагав розлогий громадський рух, то з великою вірогідністю можна припустити, що політики під цим тиском таки почали б модернізувати країну, а не загрузли в сварках.

Що робити?

Безумовно, ставлення до людей при владі має бути критичним. Але не критичним як до ворожої інституції, а критичним у сенсі прискіпливого аналізу всього, що робить і говорить кожен політик - особливо, якщо він займає важливу посаду. За Маргарет Тетчер, це - запорука успіху країни.

І не потрібно забувати, що коли хтось із керівників держави зарветься, як Кучма, то суспільство здатне його відправити на пенсію.

Не менш важливо навчитися розбиратися в деталях. Слава Богу, різноманітність ЗМІ дозволяє це зробити. Цілий пласт ділових ЗМІ прискіпливо, уважно і незаангажовано розглядають реальні, а не символічні рухи українських урядовців. Головна проблема цих ЗМІ - їх читає занадто малий прошарок населення.

Іноді ті, хто уміє гарно говорити, не вміє ефективно діяти, а ті, хто може приймати більш-менш нормальні рішення, не здатні про це розповісти.

Варто більш уважно придивлятися до дійових осіб на сцені нашої влади.

Якось прочитав дослідження становлення і падіння комунізму в Східній Європі. Один з розділів був присвячений питанню, чому Чехія швидко модернізувалася, а Румунія загрузла у політичних конфліктах і скандалах на зразок наших.

Висновок простий: на момент падіння комунізму у чехів була сильно розвинене мережа неформальних організації, які направляв потужний дисидентський рух.

Дисиденти не тільки виробляли тактику і стратегію боротьби - у їхньому середовищі також народжувалися концепції майбутніх реформ.

Коли вони отримали владу, то знали, що робити, мали кадровий ресурс і структури, на які можна було опертися, проводячи реформи. В Румунії - як і в Україні - всього цього не було, існували лише окремі моральні авторитети.

Отже, підтверджується очевидна і банальна істина: щоб змінити країну, реформувати суди, медицину, освіту, міліцію, армію тощо, повинно бути середовище з безлічі формальних і неформальних груп, які цього прагнуть.

При всьому цьому не забувати, що політики - частина нашого народу і, попри їхню недолугість, важлива частина. Вороже ставлення до власних еліт часто закінчується втратою держави.

Краще погані свої політики ніж гарні російські іноземні.

«В давнину ті, хто умів вести війну, уміли перешкоджати тому, щоб …знатні і прості уміли приходити на допомогу один одному, щоб вищі і нижчі чини довіряли один одному», - писав класик китайської військової стратегії древній Сунь-цзи. Цей принцип давні китайці застосовували і до політичної ситуації в країні, з якою збиралися воювати.

Здається, уже ніхто не сумнівається, що проти України давно ведеться війна - політична й інформаційна.

«Дедалі агресивнішої тональності набувають спеціальні інформаційно-психологічні операції проти України, які здійснюються Москвою через підконтрольні мас-медіа. Для дестабілізації українського суспільства і держави спецпропагандисти активно спекулюють на проблемах реалізації гуманітарних і політичних прав російської етнічної та російськомовної спільнот в Україні.

Простежуються спроби дискредитації політичного курсу та особистостей керівництва України», - пишуть екс-секретар РНБО Горбулін і колишній аналітик РНБО Литвиненко у своїй нашумілій статті "Великий сусід визначився. Що Україні робити далі?", опублікованій у Дзеркалі Тижня.

Якщо простежити російські ЗМІ, то акцент на відмінності «проросійського» населення і дивакуватого, неадекватного і часто «прозахідного» керівництва країни ставиться постійно. (Зауважимо, що в очах Кремля Кучма теж був прозахідним політиком, таким його в своїх мемуарах вважала і Тетчер) І розбіжності між «проросійським населенням» і «проамериканським керівництвом» логічно витікають або принаймні красиво вписуються у загальну картинку протистояння «ВОНИ» - «МИ».

Прийом розділення еліти країни і рядових громадян радянська пропаганда уміла використовувати давно:

«З’являлася стаття із звинуваченнями румунських бояр і обуреннями їх експлуатацією молдавських селян. Коли на Радянський Союз напали нацисти, робилися спроби відділити керівників від народу: «Злочинна кліка румунських бандитів здала країну на поталу Гітлерові», — писали «Известия» 15 серпня 1941 р.», - читаємо у книзі Єви Томпосон, котра прискіпливо досліджувала російську літературу і пропаганду.

І тут нам потрібно пройти по тонкій межі: критикуючи і тиснучи на нашу політичну "еліту", змінювати і виховувати її, водночас розуміючи, що ми - політики і народ, багаті і бідні - це одна нація, а наша ненависть до наших еліт грає на руку нашим спільним противникам.

влада еліта суспільство