Сім завдань впровадження ринку землі. Пріоритет малим господарствам, адже агрохолдинги створюють безробіття

Тексти — давні прихильник запровадження ринку землі. Нарешті забовваніла реальна перспектива його створення — принаймні, цього можна очікувати від Зеленского та парламенту після нещодавньої заяви президента. Якраз час подумати, чого саме ми хочемо досягти від цієї реформи.

Український досвід для азійського успіху

Чи відбувалися в актуальному для нас історичному періоді масштабні аграрні реформи, пов’язані зі зміною власності сільськогосподарських земель? Так, відбувалися. Їх було проведено після Другої світової війни в країнах Азії (найпоказовіші приклади – це Японія, Південна Корея і Тайвань). Зміст цих реформ, відомих як «зелена революція», полягав у ліквідації традиційної для цього регіону орендної моделі сільського господарства. За неї земля належала поміщикам, які самі її не обробляли, а здавали в оренду безземельним селянам – як правило, за грабіжницькими цінами.

Наслідком було неефективне виробництво (навіщо старатися, якщо половину врожаю доведеться віддати), перманентна загроза голоду й гостра соціальна несправедливість — підґрунтя для суспільних збурень, аж до лівих партизанських рухів і революцій.

Головним ідеологом азійської аграрної революції був наш земляк, економіст і фахівець із сільського господарства Вольф Ладежінський. У 1921 році він з родиною емігрував до США, рятуючись від комуністів. І цей драматичний досвід дав Ладежінському розуміння того, наскільки важливим є земельне питання , і до яких наслідків може призвести земельна несправедливість. Про це він відверто писав у своїх статтях та листах:

«Я народився в Україні, південно-східному регіоні Росії. Україна була найбагатшою областю Росії на той час, і моя родина володіла значними земельними площами, і також мала кілька млинів. Та попри багатство цього регіону, більшість українських селян була дуже бідною, бо земля головним чином була в руках великих землевласників, таких як мій батько та дід.

…

У листопаді 1917 вибухнула нова революція, під проводом Леніна. Він заявив, що селяни можуть забрати собі землю великих землевласників. Солдати негайно відгукнулися на цей заклик Леніна і залишили фронт. Земля була порівну поділена, і її віддали цим солдатам, а власність моєї родини була повністю ліквідована.

Ви знаєте, що Україна була частиною Росії. Але український народ радикально відрізнявся від росіян – у звичаях, мові та культурі. Втім, попри ці відмінності, українці підтримали більшовиків, бо ті дали їм землю. В такий спосіб Ленін отримав величезну армію прихильників».

Як бачимо, крім економічного, Ладежінський звернув увагу на ще один важливий аспект земельної реформи – політичний. Розподіл землі усуває соціальну несправедливість, яка служить живильним середовищем для повстань та революцій. І досвід азійської аграрної реформи це теж продемонстрував:

країни, які успішно її провели, майже не мали проблем з різноманітними лівацькими партизанськими рухами, основу яких складали зубожілі селяни. Натомість країни, де реформа була зірвана або проведена повільно, платили за це десятиліттями партизанських війн і тисячами жертв.

У другій половині 1940-х, після поразки Японії, Ладежінський у складі окупаційної влади США отримав завдання реформувати сільське господарство Японії. Головним інструментом стала конфіскація земельних ділянок у великих власників, поділ її на маленькі ділянки (до 5 гектарів) і передача у власність селянам, які на ній працювали.

Таким чином замість аграрної системи «поміщик-безземельний наймит» виникла нова – дрібних землевласників. Був створений цілий клас малих фермерів.

Головна ідея «зеленої революції» у Азії полягала в тому, щоб передати право володіти землею МАЛИМ ЗЕМЛЕВЛАСНИКАМ. Це створило ідеальну конкуренцію.

І там, де її було проведено, країни отримували потужне економічне зростання, водночас усуваючи тисячолітні проблеми, пов’язані з визискуванням безземельних селян. Перехід до дрібного сільського господарства в Японії та на Тайвані в перші 10-15 років забезпечив приріст урожайності від 50 до 75%. Уперше за сотні років перестала існувати загроза голоду для мешканців цього регіону. Селяни почали багатіти. Зрештою доходи селян зрівнялися з доходами містян.

Завдання реформи

Наведемо перелік основних завдань, яких досягла азійська аграрна реформа, — звертаючи увагу на те, чи релевантні вони для нинішніх українських реалій.

1. Підвищення рівня життя сільського населення, ліквідація неефективних по формі й експлуататорських по суті економічних взаємин.

Завдяки реформі колишні наймити (колгоспники, можна сказати по-нашому) отримали перший в своєму житті реальний актив – землю. В Україні ця проблема була так само актуальною сто років тому – в умовах, які описував Вольф Ладежінський. Зараз це питання не стоїть настільки гостро – поки що. Але воно неминуче загостриться. Зі збільшенням ролі сільськогосподарського виробництва в економіці й експорті аграрної продукції в зовнішньоекономічній діяльності активізуються конфлікти навколо контролю над земельними ресурсами.

Вже по всій країні у навколоземельних конфліктах б'ються приватні мікро-армії, найняті «новими поміщиками», —просто як на Філіппінах.

В Китаї земля селянам, як і досі в нас, не належить, вона в них у довгостроковій оренді. З розвитком промисловості японські селяни продали свої ділянки під заводи й забезпечили пристойне життя багатьом поколінням своїх нащадків. А що у Китаї, де селянин не має права продати свою землю? Із розвитком промисловості й зростанням цін на деякі земельні ділянки місцеве партійне керівництво почало розривати договори оренди, забирати землі й за хабарі передавати її промисловцям.

2.Підвищення продуктивності сільського виробництва. Тут ідеться про дві речі: а) показники врожайності сільськогосподарських культур; б) зниження затрат на їхнє виробництво.

Важливий момент: продуктивність виробництва та прибутковість агрохолдингів – не тотожні поняття. Так, за логікою, великі сільськогосподарські підприємства мають бути найбільш зацікавленими в зростанні врожаїв – адже це означає збільшення продажів. Насправді ж вони насамперед зацікавлені в ЗРОСТАННІ ПРИБУТКІВ.

І неодноразово траплялися ситуації, коли агрохолдингам було вигідніше працювати на дефіцитному ринку, де менші врожаї означали вищу ціну, і можна було більше заробляти, менше вкладаючись у вирощування продукції.

В українських умовах питання збільшення продуктивності аграрної галузі – одне з найбільш актуальних. І не треба сподіватися, що великі агрохолдинги його вирішать, так би мовити, автоматично. Рано чи пізно пріоритетність прибутків над збільшенням врожаїв дасться взнаки. Вже зараз села, де працюють великі агрохолдинги, практично зникають, у людей немає роботи і вони їдуть на заробітки. Адже для збору врожаю з величезних площ достатньо одного комбайна, який, до того ж, скоро стане безпілотним.

Натомість невеликі господарства здатні давати більший дохід з гектара і забезпечувати роботою більшу кількість людей. Детальніше про це — нижче.

3.Створення робочих місць, припинення прихованого безробіття.

Сільське господарство — чи не єдине виробництво в світі, де ручна праця дозволяє збільшити продуктивність (не секрет, що зі звичайної присадибної ділянки її власники можуть отримати в рази більший врожай, ніж мають агрофірми на великих полях — завдяки по суті індивідуальному догляду за кожною окремою рослиною).

Аграрна реформа в Азії дала роботу всім цим рукам — на невеликих за промисловими мірками ділянках в один-два гектари працювали десятки членів родин.

В Україні існує інша за формою, але аналогічна по суті проблема — приховане безробіття. Абсолютна більшість селян живе з присадибних ділянок. Правильна аграрна реформа дасть можливість тим, хто цього бажає, розширити межі приватного городу, і завдяки цьому отримати справжню, а не "присадибну" зайнятість. І навпаки — якщо вони втратять шанс отримати землю за межами власного обійстя (бо її вже купив агрохолдинг, читай "новий поміщик"), то рівень безробіття (а отже, й зубожіння) селян зростатиме.

Також читайте нашу статтю: Сила землі. Три гектари забезпечують родині достойне життя й освіту дітей

4.Створення стійкого товарного попиту для «міських» галузей – від сільськогосподарського машинобудування та енергетики до продажу споживчих товарів. В Японії Хонда й Тойота починали з дешевих транспортних засобів для "нових фермерів" — які, своєю чергою, створили цей сегмент попиту. Для України поява такого попиту може стати саме тим прискорювачем економіки, який так довго намагаються знайти ініціатори реформ.

Читайте також нашу статтю: Сільськогосподарський хайтек для України

5.Збільшення експортного потенціалу країни. Завдяки збільшенню продуктивності сільського виробництва азійські країни спочатку звільнилися від необхідності імпортувати продовольство, а потім почали нарощувати експорт. Ключове значення для успіху цього компоненту реформ мала державна підтримка. Ті, хто працював на експорт, отримували дешеві кредити, пільги від держави, інформаційну та адміністративну підтримку тощо.

6. Зниження політичної напруги. Це питання неодноразово згадував Вольф Ладежінський у своїх статтях. Апелюючи до посадовців, відповідальних за здійснення пропонованої ним аграрної реформи, він наводив як приклад успіх радянської влади – яка змогла втриматися тільки тому, що дала селянам землю. І навпаки, Тимчасовий уряд Керенського і Білий монархістський рух або зволікали з вирішенням цього питання, або чинили спротив. Через що і ті, й інші зазнали поразки від більшовиків.

Згадайте, за кого голосувало злиденне українське село протягом незалежності. Спочатку за КПУ, потім за Соцпартію Мороза, потім за Тимошенко, тобто — за деструктивні сили, які несуть загрозу самій державності.

7. Соціальні ліфти. Завдяки аграрній реформі селяни почали багатіти — це дало їм змогу дати дітям кращу освіту, зробити кар’єру і т. д. Як наслідок, чимало представників вищих владних кіл у Японії чи Південній Кореї є вихідцями з селянських родин. Це той досвід, який слід запозичити й Україні. Від того, яким буде ринок землі, залежатиме й те, чи запрацюють обіцяні Зеленським соціальні ліфти. Є два шляхи: перший — все скуповують агрохолдинги, вітчизняні чи зарубіжні, й селяни залишаються бідними, а отже — затурканими і безправними; другий — законодавство стимулює розвиток дрібних господарств, тоді селяни багатіють, їхні діти навчаються у престижних університетах, соціальні ліфти починають рухатися.

Повернення куркуля

Правильна земельна реформа може створити багатого селянина, який має дохід на рівні, умовно кажучи, айтішника. Головною метою і головним критерієм успішності майбутньої аграрної реформи має стати зростання добробуту селян.

У них тепер може з’явитися реальний актив — власна земля. Усі, хто хоче на ній працювати, повинні мати змогу купити землю за адекватною ціною в умовах ринку, на якому є значна пропозиція.

Громадянин України, який вирішив стати фермером, повинен мати змогу оцінити пропозицію, яка є на ринку землі, порівняти ціни й вибрати те, що йому підходить. Точно так само, як це робить українець, який вирішив придбати квартиру чи будинок.

Як цього досягнути? В першу чергу, потрібна реальна оцінка земельних паїв і формалізація їх у натуральній власності, з обов’язковим визначенням меж для всіх земельних ділянок, кадастрових номерів тощо.

Це дасть інформацію про те, скільки реальних власників землі є в Україні, і які саме ділянки їм належать (два паї площею під 6 гектарів, які моя бабуся, царство їй небесне, продала ще в 1990-х, перебувають у чиємусь користуванні – хоча формально право власності на цю землю не могло змінитися). Так само має бути визначений статус незатребуваних паїв – земельних ділянок, власники яких померли, а нащадки не оформили їх як спадщину. За різними оцінками, таких паїв близько третини.

Критично важливо встановити ліміт площі земельної ділянки, яка може перебувати у власності однієї фізичної особи. Ймовірно, що верхня межа у 2-5 гектарів, яку запроваджували в Азії, в українських умовах є замалою – у нас нема дефіциту орних площ, особливо на тлі скорочення населення.

Середньостатистичний розмір сільськогосподарського паю в Україні – близько 4 гектарів. Неважко порахувати, що пропозиція уряду Гройсмана (про яку вже всі забули) – 200 гектарів максимум у приватній власності — де факто означає, що один приватний землевласник зможе нагромадити земельний ресурс, еквівалентний 50 земельним паям. Це забагато, й цифру в 200 га слід відкоригувати в сторону зменшення. Якою має бути максимальна площа – 10 гектарів, 20, 50 чи згадані 200 – це предмет окремого вивчення й окремих дискусій.

Потрібно продумати механізм обмеження великих агрохолдингів. І взагалі, варто замислитися, потрібні вони нам — чи в результаті реформи мають зникнути? Навіщо нам після металургійних олігархів аграрні? Як мінімум, їм слід заборонити користуватися землею селян. Залишається ще чимало державної землі та паїв без власників.

У азійської аграрної реформи була принципова умова, від якої залежала її успішність. А саме – нові приватні власники земельних ділянок не мали змоги здавати їх в оренду колишнім власникам. Там, де на це закривали очі, більшість селян дуже швидко – і за безцінь — втрачали землю, а потім знову йшли працювати найманими робітниками.

Передача землі має відбуватися швидко.

Так, головною причиною того, що у В’єтнамі, де аграрну реформу також курував Ладежінський, вона провалилася, називали зволікання з передачею землі – великі французькі землевласники домоглися перехідного періоду в 4 роки, що помножило на нуль ефект від швидких змін.

Земля – це капітал. Власник землі може отримувати під неї позики. У нього виникає потреба купувати транспорт і сільськогосподарську техніку – що створює попит для машинобудування. На жаль, у сучасних умовах український селянин купує імпортну техніку, й розвиток сільського господарства ніяк не впливає на розвиток машинобудування. Як вирішити цю проблему, має думати новий уряд. Попередній пропонував пільгові кредити під українську с/г техніку, але аграрії ними не користувалися, бо імпорт все-таки надійніший.

Малі господарства ефективніші

Є думка, що велике виробництво більш ефективне – малі й середні господарства не можуть із ним конкурувати за собівартістю продукції.

Насправді це не зовсім так. Сімейні ферми Тайваню, наприклад, забезпечували вищу врожайність цукрової тростини, ніж великі плантації – до переваги у 50%. Дійсно, великі агрогосподарства, які мають у користуванні тисячі гектарів землі, отримують нижчу собівартість – але якщо мова йде про монокультури, та й то не завжди це так: є численні приклади того, як малі ферми отримували значно більші врожаї цукрової тростини, ніж великі плантації.

Читайте також нашу статтю Як вирощувати лохину і продавати її через інтернет – досвід київських фермерів

Втім, малій фермі, власники якої мають 2-10 гектарів, аж ніяк не обов’язково змагатися з великим агрохолдингом у вирощуванні пшениці чи кукурудзи – бо прибутковість овочевих чи ягідних культур (особливо тепличних) може бути вищою в рази. І тут теж слід врахувати роль держави: вона повинна забезпечити умови, за яких власник невеликої ферми має змогу продати свій товар – і не наразитися на монопольного власника елеваторів, закупівельних чи переробних підприємств.

У згаданих країнах Азії держава створювала дороги й склади, за допомогою яких малі фермери могли експортувати врожай, постійно проводила і проводить тренінги для фермерів, на яких розповідають також і про нові прибуткові культури, і так далі.

Читайте також нашу статтю Мільйон з гектара. Дрібні фермерські господарства можуть заробляти набагато більше, ніж великі агрохолдинги

Аграрна реформа в Україні має забезпечити найголовніший результат — багате українське село. Де кожний, хто хоче, може стати землевласником і вирощувати продукт, який користується попитом і генерує прибутки. Де фермерство створює нові соціальні ліфти й гарантує заможність. Досвід азійської "зеленої революції" доводить, що це можливо. І не треба виходити велосипедів, возів чи тракторів — слід просто відтворити цей досвід в Україні.

Ненависть до заможних селян

Ще у шкільному віці під час прочитання "Педагогической поэмы" Антона Макаренка мене здивувала цитата, яку наведу нижче. Подив викликала неприхована й невмотивована ненависть до заможних українських селян, якою пронизаний цей текст:

Одной из важных причин, послуживших порче наших отношений с крестьянством, была та, что колония наша находилась в окружении исключительно кулацких хуторов. Гончаровка, в которой жило большей частью трудовое крестьянство, была еще далека от нашей жизни. Ближайшие же наши соседи, все эти Мусии Карповичи и Ефремы Сидоровичи, гнездились в отдельно поставленных, окруженных не плетнями, а заборами, крытых акуратно и побеленных белоснежно хатах, … выезжали на прекрасных жеребцах, по праздникам заливались самогоном, от их жен пахло новыми ситцами, сметаной и варенниками, сыновья их представляли собой нечто вне конкурса на рынке женихов и очаровательных квалеров, потому что ни у кого не было таких пригнанных пиджаков, таких новых темно-зеленых фуражек, таких начищенных сапог, украшенных зимой и летом блестящими, великолепными калошами.

Зараз цей уривок — не тільки показовий приклад людожерської сутності комунізму. Це також і наочний доказ того, що українські селяни, які, за свідченнями того ж Вольфа Ладежінського, жили в бідноті внаслідок безземельності, буквально за кілька років змогли забезпечити собі заможне життя завдяки нетривалому періоду володіння власною землею. І буде дуже добре, якщо в сучасній Україні знову з’являться багаті й успішні "куркульські хутори".

Ця стаття є адаптованою версію нашого матеріалу, який вийшов у липні 2017 року. Оригінальну версію читайте тут.

Читайте також нашу статтю "Чому Азії вдалося": книга про те, як вирватися у "перший світ". Для українців — багато нового

земля реформи довід