Уроки поразки. Щоб врятувати країну, Порошенко віртуозно використовував договорняки, але інститути держави – дієвіші

Поразка Петра Порошенка з рахунком 3-1 явно слабшому конкуренту має чимало об’єктивних причин. Війна, важкий спадок попередників, успішні інформаційні операції російської пропагандистської машини, які ввійшли у резонанс з переважно контрольованими олігархами українськими ЗМІ, низька якість політичного класу, поєднання завищених очікувань та патерналізму населення. Список можна продовжувати. Втім, для майбутніх українських реформаторів важливішим є засвоїти урок помилок самого Порошенка, головною з яких було сподівання на еволюцію там, де врятувати могли лише рішучі зміни.

«Еволюціонер»

Звісно, під час війни зі значно сильнішим противником масштабні трансформації вкрай ризиковані. Будь яка реформа, принаймні, на початковій стадії, знижує ефективність функціонування системи. Втім, «латати дірки у зотлілому кожусі» – не менш ризикована стратегія. Порошенко обрав другий шлях – і рухався ним, демонструючи, тим не менш, справжні дива.

Просто озирнімось назад. Жовтень 2014. Українське військо зазнало тяжкої поразки від «обмеженого контингенту» російської регулярної армії. Аби дати час на посилення обороноздатності, Президент був змушений санкціонувати перші Мінські домовленості, одразу ставши «зрадником» для «ура-патріотів».

Революційний ентузіазм суспільства закономірно йшов на спад. Натомість економіка, вже розорена клептократичним правлінням Януковича, через вплив війни та втрату територій загрожувала перейти у вільне падіння.

І на цьому тлі на вулиці Банковій протестують бійці Нацгвардії (ще недавно строковики Внутрішніх військ), вимагаючи звільнення зі служби. Вони – на щастя, без зброї – пройшли через увесь Київ, і їх ніхто не зупинив. Логічно. Адже саме Національна гвардія у теорії мали б бути останньою лінією оборони влади.

За таких умов Україна утримала фронт, і навіть у деяких місцях трохи його посунула на схід (якщо не рахувати заздалегідь приреченого з військової точки зору виступу Дебальцеве). Мали економічну кризу, але далеко не колапс. Ну і, врешті решт, суттєво кращий, ніж у «мирні роки Януковича», рівень демократії та свободи слова.

Порошенко зі своїми прихильниками, які прийшли сказати "Дякую!" до адміністрації Президента після того, як чинний глава держави програв на виборах

В усьому цьому беззаперечно є велика заслуга Петра Порошенка. П’ятий Президент України, до того ж, не мав потужних конституційних повноважень, які привласнив його попередник. У багатьох стратегічних сферах Порошенко мав скоріше вплив, ніж владу. Як будь які зміни, так і просто повсякденне управління здійснювалося через складні переговори.

І не лише з західними та міжнародними партерами, але з реальними гравцями української політики – олігархами, міністрами, мерами великих міст (зокрема, й одіозними, але цілком демократично обраними Кернесом та Трухановим), активістами.

І з навіть народними депутатами з парламентської фракції свого імені. При цьому, у кожного були свої побажання, які суперечили одне одному (а іноді й здоровому глузду).

Досягнення успіху в переговорах означало вирішення лише конкретного питання, а наступний день приносив нові, й усе доводилось починати наново. Не можна не віддати належне величезній працездатності Порошенка, який знову й знову снував «павутину управління», з’єднуючи непоєднуване. Його метод щоразу забезпечував уникнення катастрофи (хоч часто і в останній момент), а іноді навіть повільні, але позитивні зрушення.

Читайте також: «Знести систему». Як влаштоване управління Україною та як (не)працюють держапарат і політичні домовленості

Втім, цей метод має величезну «вроджену ваду». Насамперед, він за своєю природою глибоко неформальний, а відтак може працювати лише за умов слабких інституцій. Більше того, аби зберегти свій вплив як переговорника, Порошенко (хоч далеко не лише він один) опирався посиленню інститутів держави, які за своєю природою обмежують свободу дій політичного істеблішменту.

Через це всі позитивні здобутки Порошенка слабо захищенні від перегляду чи навіть повного скасування наступником. Понад те, саме по собі управління сорокамільйонною країною в режимі «договорняків» – вкрай неефективне навіть у стабільні часи. Не кажучи вже про умови протистояння з ядерною державою.

По-людськи зрозуміло, чому Порошенко, який весь час перебував під тиском необхідності утримати від розпаду нестійку «мережу управління», здійснював переважно половинчасті заходи, реагуючи виключно на крайню необхідність, найчастіше – на умови отримання чергового траншу МВФ. Він відкладав «у довгу шухляду» стратегічні питання, які можна було хоч якось відкласти «на колись потім».

«Жорстка оборона»

Викликане дефіцитом ресурсів (і, цілком можливо, власними уподобаннями) прагнення Порошенка зберегти загальний статус-кво української політично-соціальної системи як «конкурентної олігархії» додавало і самому Президентові, й українській державі, яку він очолював, додаткової вразливості в протистоянні з Росією.

Адже стійка налаштованість на збереження існуючого стану речей – по суті, аналог «жорсткої оборони», коли війська міцно тримаються за певні визначені позиції, намагаючись відбити на них атаки ворога. Втім, будь яка позиція завжди має слабкі місця, і сильніший противник може спокійно концентрувати свої зусилля саме проти них.

Натомість маневреність, неочікувані кроки, наступальна тактика дає шанс нав’язати ворогу власну ініціативу. Не дивно, що після розгрому під Сталінградом німецькі генерали планували наступ на Курській дузі. Вони усвідомлювали, що віддавши ініціативу ворогу та маючи менші сили, ніж Червона Армія, просто не зможуть утримати фронт від Баренцового до Азовського морів.

У випадку України чудовою ілюстрацією вразливості політики «статус-кво» стала криза, пов’язана з торгівлею з окупованими територіями на Донбасі.

Звідти продовжували постачати до України стратегічні товари для нашої економіки – насамперед, вугілля. Цілком зрозуміло, що «сірі схеми» сприяли корупції. З іншого боку, торгівля в цілому була вигідна для української економіки, а економічні зв’язки з окупованим регіоном дозволяли сподіватися на легшу його реінтеграцію. Тож влада не намагалася вирішувати проблему, поки вона не загострилася.

Приклад 1. "Блокада торгівлі на крові"

Російське керівництво, навчене історією з раптовим припиненням постачання електроенергії до Криму внаслідок дій кримськотатарських організацій наприкінці 2015 року, підготувала взимку 2017-го потужний удар.

Звісно, відсутні докази, що радикальні «борці з торгівлею на крові» отримували інструкції від російських спецслужб. Втім, аналіз ходу подій свідчить, що вони – у кращому випадку – стали мимовільними співучасниками російського задуму.

Влада на чолі з Порошенком спочатку боролася зі «справжніми патріотами» (чи, точніше, корисними ідіотами), а потім вимушено заборонила торгівлю, отримавши до того ж ще й іміджеві втрати. Економіка України зазнала чергового удару, бюджет втратив надходження, а росіяни скористалися приводом «блокади» для «націоналізації» українських підприємств на окупованих територіях, консолідувавши свою владу в регіоні.

Затягування справи з уникненням залежності від торгівлі з окупованими районами Донбасу принаймні можна пояснити браком ресурсів. Перебудова усталених ланцюжків постачання потребувала значних витрат, гроші на які було вкрай важко знайти у кризові 2014-2015 роки.

Приклад 2. Антитерористична операція з танками

Натомість, яскравим прикладом відкладення некритичних, але дуже важливих питань на «потім» стало затягування Антитерористичної операції аж до 2018 року. Вдосконалення правової основи дій українських військових не потребувало жодних додаткових коштів, лише підготовки законопроекту та консультацій з народними депутатами.

Формат АТО став правовим інструментом, що уможливив застосування армії без оголошення війни чи введення воєнного стану. Водночас, сама ідея «терористів» з лінією фронту, танками та артилерією, які порушують укладені домовленості – виклик здоровому глузду.

Тому такий статус операції на Донбасі став рясним ґрунтом як для російських інформаційних операцій, так і для «викриттів» внутрішніх критиків влади. Врешті, решт це дозволяло знову і знову нагадувати про необережну обіцянку Порошенка «закінчити АТО за години».

Це вже не кажучи про те, що формальна відповідальність СБУ за роботу, яку реально робила армія, створювала додаткові ризики у випадку кризових ситуацій на фронті. Заміна АТО Операцією об’єднаних сил могла б усунути ці проблеми значно раніше.

Спадок

Порошенко, безперечно, може пишатися тим, що під його керівництвом Україна не лише вистояла у протистоянні з колишньою метрополією, але й утвердила свою суб’єктність асоціацією з Європейським Союзом, отримала безвізовий режим та здобула визнання власної автокефальної Церкви.

Це видатні досягнення. Але їх недостатньо. Адже політика «мінімальних змін» п’ятого Президента має свою високу як економічну, так і безпекову ціну.

Зростання економіки України приблизно на 3 % у рік – звісно, значно краще, ніж падіння. Але схоже, що це близько до максимуму, можливого для нинішньої її структури.

З приблизно з цією ж швидкістю зростають економіки наших сусідів – Польщі та Румунії. Але польська економіка майже в три, а румунська майже в два рази більша за українську за номінальним ВВП. Це означає, що наше відставання з часом лише зростатиме. Російська економіка росте повільніше за нашу, але вона більша у 13 разів, тож «поки товстий схудне…».

Читайте також: "Розбагатіти або зникнути. Добробут приносять власні бренди, а не іноземні інвестиції"

Від кількості ресурсів, які генерує економіка, безпосередньо залежать можливості держави з оснащення армії. Успадковані від СРСР бойові літаки та системи ППО, які є основою стримування Росії, попри всі модернізації, вичерпують свій ресурс. Для їх заміни потрібні кошти у річному вимірі на порядок вищі за ті 600 мільйонів доларів, які витрачаємо на модернізацію та закупівлю озброєнь цього року.

Натомість, реальна перспектива військового шантажу з боку Росії зростатиме у випадку, коли таки запрацює розширений «Північний потік». Залишається відкритим питання, чи могло б його зупинити створення консорціуму за участю європейських кампаній для експлуатації газотранспортної системи України. Але точно можна констатувати, що цей варіант лише став темою експертних дискусій.

Політика децентралізації сприяла пожвавленню як економічного, так і політичного життя на місцевому рівні. Але розширення повноважень громад не супроводжувалось адекватною реформою системи державної регіональної політики.

Державні адміністрації втратили чимало важелів впливу і часто деморалізовані. Їх мають замінити префекти, які б здійснювали нагляд за законністю дій органів місцевого самоврядування та координували б регіональні проекти. Але наразі відсутні навіть плани підготовки відповідних законів.

За таких умов вчасно не попереджені насильницькі соціальні та політичні конфлікти у містах та містечках, викликані «феодалізацією» місцевої влади, можуть стати небезпечним викликом для національної безпеки.

Петру Порошенку впродовж своєї каденції вдалося у цілому зберегти і навіть дещо раціоналізувати крихку українську політекономічну систему, попри серйозні зовнішні та внутрішні потрясіння. Втім, здається, його наступник просто не матиме цієї можливості – ця система надто неефективна. Зміни неминучі.

політика порошенко