Молитва під анексією. Архієпископ Кримський Климент про політв'язнів і взаємопідтримку українців півострова

Після закінчення школи в 1986 році Павло Кущ із Сімферополя, син робітників хлібокомбінату, написав листа у духовну семінарію в місто Загорськ у Московській області. Запитував, які іспити складати, щоб вивчитися на священика. З семінарії прислали відповідь із незрозумілими тоді церковними термінами. Із цим листом пішов Павло по священиках, щоб розтлумачили. Всі віднікувалися – либонь, тоді ще боялися. Тож Павло вступив в академію мистецтв у Харкові.

Після першого курсу пішов до війська. Повертаючись після служби з Овруча, заїхав до Києва в Лавру і спитав, чи можна перевести документи про навчання з інституту в семінарію. Так не можна було. Священиком Павло Кущ став уже в 27.

Із 2000 року він керує Кримською єпархією УПЦ КП. Кафедральний собор святого Володимира і Ольги в Сімферополі – нині головний храм ПЦУ на півострові. Всього в Криму збереглося дев’ять українських церков (до анексії єпархія налічувала 50 храмів). З початком анексії владика виступає за звільнення українських політв’язнів. На початку березня Климента затримали кримські поліцейські, коли той намагався доїхати на суд у справі Павла Гриба. Втім, його зрештою відпустили.

– Як ви почали допомагати політв’язням?

– Усе почалося з перших українських активістів, яких затримали, і так продовжилося. Це потреба допомогти людині, яка потрапила в складні умови: побутовими речами, харчуванням, адвокатами. У Криму майже щотижня когось затримують, арештовують, судять. Із 2014 року склалися адвокатські та правозахисні групи, люди самоорганізувалися, спілкуються між собою й розуміють, яка кому допомога потрібна в цей момент.

Підключаються прихожани з моєї церкви та небайдужі люди поза нею. Вони допомагають доставляти передачі в СІЗО у Сімферополі. Це відбувається так: одні люди займають чергу, інші за своїми паспортами передають, треті – допомагають родичам із комунікацією, коли ті приїжджають із материкової України в Крим відвідати ув’язнених у СІЗО.

У цьому є певні ризики, але за законом ці люди нічого не порушують – просто пришвидшують отримання передачі, бо на це витрачається багато часу.

Ось, наприклад, приїздила мама Євгена Панова – її треба було зустріти, допомогти організувати зустріч із сином. Також передавали деякі речі вже після того, як вона поїхала (бо передача вагою до 20 кілограмів дозволяється раз на місяць). Родичі так часто не можуть приїжджати, тому місцеві люди підсобляють. Так, не порушуючи закону, полегшують життя людям, які в СІЗО.

Я ж писав листи-звернення, щоб випустили українських політв’язнів на волю: і до Кирила, і до Путіна, і до муфтія мусульман Росії, і в міжнародні організації. Писати можна, але результату це не принесло. Мій голос як священика найавторитетніше звучить під час молитви.

– Як спілкуються між собою кримські татари та українці на півострові?

– Усі, незалежно від національності, потерпають однаково. Головне – що спілкуються, підтримують та допомагають одне одному. (Із міркувань безпеки священик обережно коментує цю тему – ред.).

– Як ви почали правити в Криму?

– У 1995 році в Сімферополі відкрилася перша церква Київського патріархату на півострові. Це був кафедральний собор Володимира і Ольги. Спершу я прийшов туди як людина, яка хоче допомогти. У храмі голі стіни – нічого не було. Я допомагав священику: взявся купувати церковне начиння. На той час мав гроші – заробив, продаючи свої вироби ручної роботи.

Почав прислужувати в тодішнього отця Владислава Махоти. Через два роки його висвятили на єпископа, і синод у Києві заснував Кримську єпархію. Коли ж отця перевели керувати єпархією у Хмельницькому, я став настоятелем храму і секретарем єпархії в Криму.

У 2000 році на синоді у Києві мене обрали єпископом Сімферопольським і Кримським. Як єпископ, мав відкривати парафії, шукати на них священиків, адміністративно збирати докупи єпархію. Тоді було кілька розрізнених приходів: десь був священик, а не було церкви, десь навпаки. Але до 2014 року Київський патріархат у Криму був потужним: налічував 50 парафій, один монастир, кілька братств, 22 священики.

– Як розбудовували єпархію?

– Весь час воював із київською та кримською владою. Слід було доводити, що треба допомагати розбудувати церкви. Храми в Криму потрібні не тільки для богослужінь – це культурний центр українців півострова. Люди приходили не тільки на службу, а щоб спілкуватися. У нас була своя газета «Джерело православ’я» – досить якісне видання свого часу, єдина тодішня єпархіальна газета в кольорі. Її верстали на обладнанні газети «Флот України», допомагав мій друг, капітан Павло Шунько.

У тодішньому Криму не було нічого українського: ні шкіл, ні навіть класів. У 1995 році Владислав Махота, будучи священиком, зірвав із міськради прапор радянської України і повісив український. За це його посадили в автозак і намагалися – на п’ятому році Незалежності – засудити. Церква була єдиним осередком, українським по духу.

– Як вам вдавалося конкурувати з Московським патріархатом до анексії?

– Для порівняння: в них тоді було 500 зареєстрованих парафій і понад 300 діючих парафій. Їм віддавали все: землю, приміщення. Так тривало до 2014 року. Маючи підтримку влади, розвивалися й укріплювалися.

У нас зареєстрованих парафій нараховувалося 50, тих, де правили служби, – вдвічі менше. Така тактика виправдана. Реєструєш зумисне більше, щоб бачити розвиток, розуміти, в якому напрямі рухатися, де в тебе є парафіяни, які з часом зможуть утворити релігійну громаду. Все інше – фінанси, майно, пошуки священика – вирішиться згодом. Бо якщо ж парафія незареєстрована, ти не знаєш, де в тебе люди, то як збираєшся її розвивати? Щоб парафія запрацювала, передусім потрібно знайти людей.

Та коли я намагався в якомусь селі відкрити парафію, зразу приїжджали священики МП і починали протидію. Держава мовчала. Кримська влада по селах казала: «Поговоріть із московськими священиками, якщо вони не будуть проти, тоді дамо вам землю. Але щоб не було скандалу, краще взагалі не приїжджайте». Ми змушені були купувати майно власним коштом – там, де у нас були громади. Так само церкви будували: бачили ділянку, виходили, починали копати. Якби ми чекали дозволу на будівництво, нічого б не мали. Бог і молитви Філарета допомагали розбудовувати українські парафії.

– Скільки людей тепер приходить у церкву, де правите?

– Як і до анексії, на недільну службу приходить зо сто людей. Люди мають віру, і нам вдалося зберегти дев’ять храмів по Криму – там постійно відбуваються богослужіння. Спершу боялися. Але людина звикає до різних умов. Коли все вляглося, люди зрозуміли, що можуть приходити, спілкуватися. Все залежить від загальної ситуації в місті: коли вона спокійна, то й люди спокійні, коли напружена, то люди так само.

Мій статус зараз не має правового визначення – як з боку Росії, так і України. Це створює багато проблем. Приміщення церкви у нашому користуванні з 1995 року. Міноборони України передало нам колишнє військове училище. У 1996 році після юридичних змін переуклали договір із фондом майна Криму.

Після анексії треба було реєструватися за російським законодавством – а це забороняють закони України. Я опинився перед вибором: закрити церкву і поїхати ‒ або залишатися, поки мене не виженуть. Я вибрав служити і залишитися. Хоча будь-якої миті зі мною може повторитися те, що сталося кілька тижнів тому (на початку березня Климента затримали кримські правоохоронці, коли той збирався поїхати в Ростов-на-Дону на розгляд справи українця Павла Гриба – ред.).

– Як влада анексованого Криму реагує на українську церкву?

– У 2017 році храм намагалися захопити. Зламали замок, провели опис церковного майна, все опечатали на першому поверсі. Так діяли виконавці судового рішення. Арбітражний суд постановив передати перший поверх будівлі, де розташована благодійна їдальня для жебраків, дзвіниця, адміністративні споруди, у державну власність. Тепер усі ці приміщення напівзакриті. Чимось я користуюся, чогось не можу взяти, бо зачинене.

– На які гроші тепер живе церква?

– Вистачає того, що дають люди на пожертви. Громада збирала й на допомогу політв’язням, на мій приїзд до Києва. Як у родині. Прихожани утримують парафію власними силами, прибирають у церкві. Є світло, вода, автономне опалення. У 2014 році перейшли на той вид палива, який легше і зручніше купувати в Росії. Щось забрали, відрізали, щось ми відновили.

Єпархії стало важче: деякі священики виїхали на материкову Україну, бо не хотіли брати російських паспортів, а без них служити не виходить. Треба або шукати нових, або самому проводити богослужіння на парафіях.

Климент біля одного з захоплених російською владою в Криму храмів

– Що поза церквою відбувається в українському житті Криму?

– Усі українські школи закриті, залишилася лише одна гімназія у Сімферополі, і то там лише один-два українських класи. Де-не-де є окремі класи та факультативи з українською мовою. За останніми новинами, які я чув, і ті вже закриваються. До анексії такі школи відкривалися тільки зусиллями українців, чиї діти йшли до школи.

Усе робиться для того, щоб українська не вивчалася. Росія будує дороги, інфраструктуру – щоб утвердитися надовго.

До 2014 року усе робилося для того, щоб українська свідомість на півострові не зміцнювалася.

Таку політику вів Кучма, Янукович. Задовго до анексії ми жили відчуттям того, що в Криму щось таке станеться. Проти лідерів проукраїнських організацій СБУ відкривала кримінальні провадження.

Політика українізації була слабкою і розрізненою, а направлена на дружбу з Росією ‒ централізованою і сильною. Те, що ми зараз служимо в Сімферополі, свідчить про те, що той курс, який ми тоді обрали, роботу, яку виконували, був правильним, дав нам можливість зберегти те, що є.

крим пцу климент Церква