Демократія занепадає. З’являється держава-мафія

У часи інституційних криз руйнуються основи верховенства права, такі як ефективна судова влада. Це створює можливість для реорганізації системи влади. У новій системі влада вимушена зосереджуватися навколо особистих ресурсів (коли жодна судова система не може забезпечити виконання домовленостей, особиста довіра – це все, що лишається). Багато хто вбачає у цих змінах повернення до феодалізму. Проте така аналогія є помилковою.

Інституційна криза та неофеодалізм

Термін “інституційна криза” – це метафора, але реальне руйнування мосту Моранді в Генуї 14 серпня 2018 року, внаслідок якого загинули 43 людини, стало її трагічним втіленням.

Здебільшого катастрофа сталась через халатність щодо питань безпеки з боку приватних компаній, які займалися обслуговуванням мосту. Безвідповідальність лише зростала через той факт, що ці компанії фінансували політиків, відповідальних за нагляд за дотриманням норм безпеки.

Такі приклади неспроможності інституцій впоратись із завданням підтримувати політичний лад післявоєнної Європи – давно не рідкість.

Це призводить до низького рівня довіри до законодавчих інституцій, зокрема, парламентів. Часто така недовіра є цілком виправдавною, особливо коли законотворці, намагаючись підвищити власну впізнаваність, пропонують абсолютно безглузді закони (наприклад, у французькому парламенті регулярно ініціюють голосування за заборону тілесних покарань дітей, хоча фактично це вже незаконно з 1994 року).

В той же час ЗМІ, як інституція громадянського контролю за представниками влади, втратили більшу частину своїх можливостей виявляти недоброчесність в умовах переходу в «цифру» інформаційного простору, де традиційні медіа вже не володіють монополією на роль джерела інформації.

Університети, “відповідальні” за завдання пошуку та поширення істини, перетворились радше на “постачальників людського капіталу” для корпорацій.

Навіть приватні та комунальні організації, такі як лікарні, перевізники, банківські установи, тепер працюють заради однієї мети – приносити більше заробітку засновникам.

Основною причиною таких змін є неолібералізм, ідеологія, яка ставить пріоритет приватних відносин над інституційною організацією суспільств (про це читайте тут). Деякі прибічники неолібералізму вбачають у цьому спосіб звільення людей від надмірно протекціоністських державних установ.

Однак для того, щоб такий "лівий" неолібералізм функціонував, все ще потрібна сильна судова система. У першу чергу для того, щоб забезпечити виконання договорів між приватними акторами. Без справедливого суду будь-який контракт стає конкурсом на те, хто зі сторін володіє більшим неформальним впливом.

Якщо ви коли-небудь мали досвід хоча б читати (не кажучи вже про те, щоб підписувати та домовлятись про умови) контракт із, наприклад, телекомунікаційною компанією, ви розумієте, чому лівий неолібералізм нежиттєздатний.

Приватизація поліції та судової системи, перетворення цих структур у приватні охоронні фірми та арбітражні суди є останнім кроком у ліквідації інституційної основи верховенства права.

Коли верховенства права більше не існує, все, що лишається – це особисті зв’язки. Французький дослідник права Ален Супо прогнозує, що новий тип феодалізму має зародитися у суспільствах, де все вирішують особисті зв'язки (про це детально читайте тут).

Я вважав такі прогнози дуже переконливими, доки не почав читати більше про феодальні суспільства. Особисті контакти, безумовно, дуже важливі у феодальній Європі, але владні відносини все ж регулювались певними правилами, які забезпечували відповідні інституції, такі як Папа Римський, парламенти, суди тощо. Феодалізм набагато складніший, ніж вважає Супо (детальніше читайте тут, ст. 151).

Набагато вдалішою аналогією для політичних відносин, що виникають на руїнах верховенства права, є мафія.

Мафія та бізнес із продажу захисту

Слова “мафія” знайоме багатьом, але при цьому далеко не всім зрозуміле. Причини нашого поверхневого розуміння варто шукати у небезпеці, з якою нерозривно пов’язана тіньова діяльність. Занадто глибоке занурення в цю сферу цілком ймовірно може зменшити очікувану тривалість життя дослідника.

Це не зупинило італійського соціолога Дієго Гамбетту, який описав явище мафії у 1993 році в книзі “Сицилійська мафія”. У цій роботі дослідник визначає мафію як організацію, що пропонує протекцію незалежно від державних інституцій.

Поряд з цим, члени мафії можуть займатись кримінальною діяльністю. Тоді члени мафії використовують основний ресурс – захист – і для потреб власного бізнесу, подібно до того, як банківські установи інвестують й у власні активи, і в активи клієнтів.

Проте головна характеристика мафії – це продаж захисту кримінальним угрупованням або окремим особам, які займаються незаконною діяльністю (з цієї причини мафія вбачає у профспілках своїх ворогів, а частина профспілок все більше нагадує мафіозні об’єднання).

Ця особливість пояснює, чому, наприклад, Сицилійська мафія може “видавати дозволи” на торгівлю на тваринному або овочевому ринках в Палермо. Продавцям та покупцям вигідніше заплатити за “послуги” мафії, ніж пройти процедуру отримання легальних дозволів та платити податки.

Гамбетта зазначає, що мафія ніколи не нав’язує своїх послуг очевидно агресивно. Натомість, мафія зростає в умовах, де є попит на тіньовий захист. І він в останні два десятиліття зростає в багатьох суспільствах.

Обкланика книги: "Коди підземного світу: як спілкуються злочинці"

Неолібералізм та витончена корупція

Ідеологія неолібералізму змушує приватних акторів переймати багато функцій, які традиційно належали державі: від збору сміття – до охорони здоров’я чи освіти. Кількість державних закупівель росте.

Державні підряди завжди були благом для політиків та підприємців, які прагнуть заробити гроші (адже державні контракти – це "грошовий фонтан", як колись зазначив один марсельський мафіозі), оскільки багато хто вважає зловживання на них “злочинами без потерпілих”.

Збільшення кількості державних закупівель, пов’язане з приватизацією державних послуг, призводить до розвитку того, що вчені називають "витонченою" корупцією.

У кількох ретельно досліджених кейсах щодо корупції, таких як, наприклад, зловживання у будівельній галузі в провінції Квебек, бачимо очевидний зв'язок між корупцією в державних закупівлях та мафією (детальніше читайте тут: Industrie de la construction – Des liens confirmés entre la mafia et des entrepreneurs, Radio-Canada, 10 November 2010). Італійські клани у Квебеку організували змову між підрядниками та державними службовцями. Обидві сторони корупційної угоди одержували свою частку, а мафія – гонорар за контроль виконання угоди.

Ще одним аргументом, котрий вказує на збільшення попиту на захист, є масштаб зусиль, спрямованих на подолання корупції, починаючи з 1990-х років.

Як приклад можна навести прийняту в 1997 році Конвенцію Організації Економічного Співробітництва та Розвитку (ОЕСР) з боротьби з корупцією. Роблячи корупцію незаконною, ці закони перешкоджають політикам збирати “комісію” за державні контракти (такі як продаж нафти або зброї), та при цьому сподіватись на державний захист. Замість цього, вони вдаються до пошуків сторонніх агентів, що змогли б виступити гарантами тіньових домовленостей.

Збільшення тиску антикорупційного законодавства породило більше можливостей для шантажу стосовно політиків-корупціонерів. Як наслідок, нечесним політикам стало “легше” тримати один одного на гачку (детальніше про це читайте тут).

Коли уряд поводиться як мафія

Попри нинішнє зростання попиту на захист серед політиків та державних службовців, ситуація, коли насильницькі дії уряду підсилюють організовану злочинність, не нова. Існує думка, що з часом змінилась лише боротьба з корупцією, але не саме явище.

Наприклад, у 1950-1970-х роках у Франції уряд прикривав торгівлю героїном між Індокитаєм, Марселем та США (про це детальніше читайте тут).

Між 1960 та 1982 роками озброєна група Служба громадянської дії (фр. Service d'Action Civique) здійснювали насильницькі дії, включаючи вбивства та розбій, на замовлення політиків, наближених до Шарля де Голля.

Такою самою, за своєю суттю, кримінальною організацією була й таємна поліція Східної Німеччини, Штазі. Організація трималась на особистих зв’язках (новими агентами переважно ставали сини офіцерів Штазі), а її члени навіть одягалися, як гангстери – у чорні шкіряні куртки та сонцезахисні окуляри.

Та ні тогочасна Франція, ані тогочасна Східна Німеччина не є прикладами держави-мафії. Обидві групи діяли під керівництвом уряду як окремі структури. В той час як у державі-мафії очільник уряду є також керівником “охоронного бізнесу”.

Щоб помітити відмінність, варто лише поглянути на особисте благополуччя залучених до цієї діяльності. У Франції злочинці, які керували торгівлею героїном, збагачували себе, проте були під прямим управлінням досить аскетичного у стилі життя президента Шарля де Голля. Східно-німецькі "бонзи" (“bonzes”) отримували високий рівень життя в спеціальному приватному місті Вандліц, проте все ще були далекі від рівня багатства хрещених батьків (свідченням цього може бути відсутність політичної та фінансової сили серед дітей "бонз".)

“Крадії держави”

Викладені вище ідеї є суперечливими. З одного боку, установи, що лежать в основі верховенства закону, зараз у вільному падінні – й це падіння створює потребу в захисті та забезпеченні правопорядку.

Без виконання інституціями функції захисту громадян під верховенством закону відкривається ринок протекції.

Корпорації часто покладаються на приватні арбітражні суди, щоб уникнути необхідності звертатися до обтяжливої державної системи правосуддя.

Менші фірми та приватні особи наймають охоронців, оскільки вони є ефективними виконавцями завдань поліції (це може бути як насправді, так і лише існувати в уявленні бізнесу). Навіть якщо застосування права залишається державною монополією, приватні підприємці охоче реалізують можливість прийняти на себе частину повноважень, коли бачать таку можливість.

З іншого боку, попит на захист – головний товар мафії – зростає й серед політиків (через нові можливості та жорсткі антикорупційні закони).

Завдяки адміністративному ресурсу політики самі можуть успішно ставати постачальниками протекції. Коли установи, які повинні тримати політиків під контролем, стають беззубими, оскільки не мають більше бюджету, політики отримують зелене світло для торгівлі державною монополією на насильство.

Замкнене коло посилює владу політичних діячів над державними установами, оскільки перші розпоряджаються грошовим ресурсом, а другі стають все більш безпорадними.

Обидві ролі, політика та постачальника протекції, підводять до логічного висновку: політик при владі перетворюється на мафіозі, тому що отримувати захист від одного “постачальника” – зручніше. Замість того, щоб платити податки державі, ті, хто може собі це дозволити, обирають платити безпосередньо "хрещеному батькові".

Болінт Мадьяр, угорський екс-політик та письменник, який написав книгу «Пост-комуністична держава-мафія: кейс Угорщини», зазначає у своїй роботі (ст. 53), що однією з причин успіху Віктора Орбана, чинного президента та "хрещого батька" Угорщини, є те, що місцеві підприємства втомилися від необхідності платити гроші за протекцію одразу кільком політичним партіям. Вони підтримали партію Орбана, Фідес (Fidesz), щоб оптимізувати та зменшити витрати на захист.

У своїй блискучій книзі "Крадії держав", виданій у 2015 році, Сара Чайес пояснює, що у низці країн влада організована, як піраміда: гроші стікаються до вершини та сплачуються національному "хрещеному батькові" в обмін на непорушність права на певну діяльність. Тобто, платять за захист. Дослідниця використовує термін “мафія” лише щодо кейсу Тунісу, проте стан справ не відрізняється і в Афганістані, Нігерії, Узбекистані та Єгипті.

Чи то в Угорщині, чи в Афганістані держава-мафія існує паралельно з офіційними державними структурами. Зрештою, вони все ще потрібні для того, щоб країна могла функціонувати, а отже, очільники мафії могли отримувати з неї блага. На відміну від більшості диктатур 20-го століття, де держава опинялася на службі правлячої партії, держава-мафія діє в тіні. Це не тільки ефективніше (бо немає потреби в тому, щоб справді керувати поточними процесами в країні), але й допомагає уникнути відповідальності.

Відповідальність вимагає певного втілення, зокрема, в документах та контрактах, якими мафія не користується. Серед мафіозі популярніші усні накази, іноді цілеспрямовано розпливчасті, де гарантіями є лояльність та вигода.

Становлення держави-мафії

Ключова особливість держави-мафії – це те, що захист надається не всім, як це було у феодальних суспільствах або державах загального добробуту (хоча варто зазначити, що і в них блага розподілялися нерівномірно), а лише тим, хто платить.

З цією метою політики-хрещені батьки (або навпаки) повинні централізувати отримання виплат за захист, головним чином для впевненості, що вони отримують частку від усіх комісій, що сплачуються для доступу до державних закупівель. Крім того, вони мають вилучити будь-які можливі альтернативи їхньому правлінню, щоб клієнти навіть не думали платити комусь іншому (що досить логічно робити клієнтам, які хочуть убезпечити власні позиції від можливих змін в уряді).

Автономізація поліції сприяє створенню держави-мафії, оскільки тоді її легше використовувати начальникам поліції або політикам задля власних цілей. У США діє законодавство, яке передбачає "право на пограбування" з боку поліції (що дозволяє поліції зберігати доходи заарештованих осіб) – воно також надає правоохоронцям автономію у тому, щоб розпоряджатись арештованим майном.

Дослідження показали, що очільники поліції насправді використовують ці активи задля власної вигоди, і економічний оборот від них складає мільярди доларів на рік.

Процес становлення держави-мафії, вже відбувся у ряді країн (таких як Росія та Угорщина), зараз відбувається в Сполучених Штатах. Хоча Трамп, ймовірно, ще не є хрещеним батьком, корпорації та політики нижчого рівня вже мають сплатити клану Трампа, щоб захистити свої активи.

Передача влади

Все тримається на особистих зв’язках, тому найскладнішим викликом для держави-мафії є передача влади. Інститути мають відмежовувати владу від її носія: крах інтитутів ускладнює процес мирного переходу влади від однієї людини до іншої. Знання, хто прийде на зміну Путіну чи Орбану, мабуть, є найціннішою інформацією для будь-якого підприємця в Росії чи Угорщині.

Держава-мафія на початку 21 століття може перетворитися на щось, що нагадує феодалізм майбутнього, якщо після кількох невдалих спроб передачі влади виживуть лише деякі стійкі інституції (такі як порядок спадкування).

Погляд на державу-мафію як на чашку Петрі, з якої виникають інші форми політичної організації, не є новим. Вже в 1985 році політолог Чарльз Тіллі сколихнув академічний світ твердженням, що держава має більше спільного з організованою злочинністю, ніж з соціальною угодою.

Ідеалізм – це ще один спосіб виникнення держави-мафії. Група чоловіків і жінок, що ставлять власні ідеали над особистою вигодою і впевнені у своїх ідеях, можуть сколихнути владні структури настільки, щоб зруйнувати їх. Це, звичайно ж, може призвести до результатів навіть гірших, ніж виникнення держави-мафії.

суспільство дискусія політика концепція майбутнє погляд