Метод крику. Не почнеш публічний скандал — чиновник задницю не підніме

У період до Майдану у владі діяли механізми, закладені ще за радянської влади й російського царату: кожен чиновник мав передовсім страх перед вищим начальством, і всю свою діяльність мав вибудовувати так, щоб не викликати гніву згори. Керівництво задоволене – кар’єра піде вгору, можна й Героя України «за наполегливу працю» отримати. Були ще й, звісно, корупційні інтереси та безпосередня робота за фахом, але це вторинне. Протести вулиці й тоді не були рідкістю, але чиновництво на них не дуже зважало.

На це були свої причини: по-перше, можна було просто ігнорувати без жодних наслідків – саме розсмокчеться, по-друге, під рукою завжди був «Беркут» та інші міліцейські підрозділи, готові у будь-яку мить розігнати невдоволений натовп. Класика таких протестів – так званий Податковий і Мовний майдани: перший розігнали силою, другий після кількох репресивних заходів почав згасати сам собою.

Такі прецеденти вселяли у можновладців віру в те, що «влада сильна, як ніколи», і спонукали до спроби побудови тут типової пострадянської диктатури. Що з цього вийшло — добре відомо, переказувати сенсу немає.

Від 2014-го політична парадигма істотно змінилася. Центр віддав більше влади на місця. Десь це сприйняли як нові можливості для розвитку регіонів і громад, десь — як карт-бланш на консервацію феодальних відносин. Але, в будь-якому разі, страх перед грізним керівництвом нині не такий вже й сильний. А от чинник вулиці – інша річ.

Ігнорувати не вийде: розлючений натовп і до кабінету може увірватися, поліція дуже обережна, а часом і просто бездіяльна по відношенню до мітингарів, тому розігнати невдоволених – точно не варіант. Тож доводиться прислухатися й нерідко іти на поступки. Маємо наступну картину: чиновництво, як і раніше, не чує тихої конструктивної критики, яка звучить, наприклад, на громадських слуханнях, проте оперативно реагує на крик вулиці і принесені під поріг адмінбудівлі шини. Важить не так характер вимог, як спосіб їх донесення. Цивілізованою таку практику не назвеш.

Свіжі приклади – «холодні» протести у Смілі, Шепетівці та Кривому Розі. Міста залишилися без тепла через оборудки і, як наслідок, накопчені борги постачальників газу. Мери про ситуації знали, але чекали, доки справа дійде до вуличних протестів і блокування трас. Закінчилося все походами на Київ і вирішенням проблем у режимі ручного управління. Петро Порошенко закликав зривати пломби, Юлія Тимошенко поїхала інспектувати котельні в Смілі.

12 листопада біля входу в центральний офіс Криворіжгазу група людей підпалила автомобільні шини. Вимагали ввімкнути газ для котелень. Газова компанія не давала пальне, вимагала повернути борги.

Жодна з ланок не спрацювала належним чином: все в режимі гасіння пожежі, хоча про борги постачальників було добре відомо. Народ природно збунтувався, чиновники отримали привід змусити Київ вирішувати місцеві проблеми, вища виконавча влада у патерналістському стилі подбала про громадян, що замерзли.

Насправді ж в усій цій історії потрібні були передовсім правоохоронні органи: не для того, щоб розганяти мітингарів, а для того, щоб своєчасно виявити порушення в діяльності постачальників і притягнути винних до відповідальності.

Є й варіанти «лайт»: політики починають ворушитися під впливом Facebook-спільноти. У листопаді 2015-го Рада «провалила» закон про заборону дискримінації ЛГБТ у трудовій сфері. Депутати в такий спосіб, схоже, схотіли зіграти на полі поборників традиційних цінностей, однак люди ліберальних поглядів у соцмережах виявилися значно активнішими. Тож публічно присоромлені політики вимушені були таки ухвалити відповідний закон, який, до речі, був одним із необхідних для того, щоб Україна отримала безвіз з Євросоюзом.

Хайп — модне словечко, яким позначають крик навколо політичних тем, допомагає не лише у великому загальнонаціональному масштабі, він буває корисним у локальних побутових чи бізнесових справах. Журналістка й активістка Леся Москаленко, яка зараз займається проблемою київського сміттєзвалища в Підгірцях, і якій при Януковичу довелося відстоювати свій видавничий бізнес завдяки розголосу, пояснює цей феномен так:

"Чиновники бояться побачити своє прізвище у сотнях перепостів. Переживають, що керівництво призначить їх винними і показово покарає, щоб відбілити власну репутацію. Якщо спершу від нас відмахувалися: мовляв, пишіть, що хочете, — то потім просили припинити.

Та пізно: коли вже лавина покотилася, допис починає жити своїм життям. Кожний наступний ресурс намагається зробити гучніший заголовок і підводку. У сотому перепості антигероя матюкатимуть, обіцятимуть повісити на стовпі, тегатимуть усіх можливих міністрів».

Екоактивіст Петро Тєстов погоджується: поки намагаєшся особисто достукатися до чиновників-лісівників, вони ігнорують спілкування й вважають тебе таким собі слабаком. Та щойно береш у підмогу журналістів — настрій змінюється, чиновники готові поступатися.

«У 2016-2017 роках я написав низку публікацій про вирубування дерев у Цуманській Пущі. Розмовляв із працівниками адміністрації лісгоспу і нацпарку, щоб при дозволених рубках зберегти старі дубові насадження.

Від них реакції — нуль. Найцінніші ділянки таки знищили. Після того взявся за розголос: написав купу скарг у поліцію, провів прес-конференцію. В результаті, рубати стали менше: цього року дозволів видали лише на одну десяту частину того обсягу рубок, який попередньо у лютому погодили працівники парку та лісгоспу», – розповідає Тєстов.

Виходить, що рушієм нинішньої політики стають емоції. Тільки театральні жести справляють враження і додають популярності. У кожному разі, коли в країні виникає надзвичайна ситуація, політик, який хоче бути помітним, обов’язково має вирушити на місці подій. Стали мемами штовхання Віктором Ющенком пожежної машини на Херсонщині чи Зорян Шкіряк, на той час в.о. голови ДСНС, що полетів особисто допомагати нашим туристам, які застрягли в аеропорту Катманду.

Володимир Гройсман, який під час свого призначення обіцяв показати усім, що таке управління державою, під час масового отруєння дітей у Черкасах здійснив терміновий візит до міста. Якість такого управління у ХХІ столітті — сміховинна. Ефективний прем’єр мав би продемонструвати, що його вертикаль працює настільки злагоджено, що кілька його дзвінків з Києва і виїзд профільних(!) фахівців на місце події – це і є оперативна й професійна реакція сучасного можновладця.

Але без театрального мистецтва — ніяк. Його міг би викладати молодим політикам Олег Ляшко, лобістський бенефіс якого під час ухвалення бюджету-2019 мали б вивчати і політологи в Могилянці, і майбутні режисери та сценаристи в університеті Карпенка-Карого.

Було б не зовсім справедливо сказати, що емоції в нашій політиці вирішують все. Актори, що схильні перегравати, все ж успіху не мають. На цьому погорів Міхеїл Саакашвілі, який планував очолити хрестовий похід проти корупції і стати кумиром мільйонів, а натомість швидко зійшов з театральної сцени на цирковий манеж і перетворився на політичного клоуна.

Його епатажні істерики про «бариг» не сколихнули маси — і навіть не надихнули політичних союзників, які почали були гуртуватися навколо грузинського екс-президента. Актори другого плану – enfant terrible фракції «Самопоміч» Єгор Соболєв та колишній комбат батальйону «Донбас» Семен Семенченко, чи відправлений у відставку мер Конотопа Артем Семеніхін – з тієї ж причини не досягли успіху. Надмірна емоційність і намагання використовувати будь-яку нагоду для «революції» зіграли з ними злий жарт. Схоже, що якщо ці люди й залишаться у політиці, то десь на маргінесі.

Спроби Соболєва й Семенченка свого часу «хайпанути» на справі засуджених бійців батальйону «Торнадо» — вельми промовистий приклад. Доказова база проти «торнадівців» була зібрана доволі переконлива, тож навіть спроба обурених мітингувальників спалити Оболонський суд на підтримку «репресованих патріотів» влітку 2016-го не знайшла ані масового співчуття, ані підтримки. В цій же професійній лізі виступила й нині ув’язнена Надія Савченко.

Емоціями в українській політиці намагаються перекрити будь-який дефіцит: брак професійних знань і навичок, системну й копітку працю, повноцінні громадські слухання. А головне, їх намагаються використовувати як контраргумент на будь-яку критику.

У політиків-ветеранів в разі чого спрацьовує «А я воював!». У лібералів-антикорупціонерів – «у нас що, корупцію в Україні подолано, що ви мене критикуєте» — в такому дусі, зокрема, реагує Сергій Лещенко, коли вимушений відповідати на запитання про свою квартиру. Прикладів адекватної реакції на критику в нашій політиці зовсім небагато. Лише Уляна Супрун може написати пост, і в ньому конструктивно згадати статтю, в якій показуються певні недоліки в просування реформи.

Схильне до істерик і активістське середовище. Завжди простіше «хайпанути» на якомусь проколі влади, аніж системно працювати над профілактикою таких проколів. Є представники громадянського суспільства, які активно займаються просуванням реформ (охорони здоров’я, наприклад), розробляють законопроекти чи йдуть впроваджувати свої ідеї вже як чиновники (про один з прикладів читайте тут). Але така робота не до шмиги багатьом "вуличним" активістам – їм це просто нудно. Вуличні протести – інша річ.

Якби чиновники, від найнижчого до найвищого рангу, навчилися чути конструктивну критику, сказану тихо, й намагалися якісно робити свою роботу — то для багатьох протестів та інсталяцій з шинами просто не було б причини.

І вуличним радикалам та народу загалом приходило б розуміння, що держава — не ворог, а інструмент у вирішенні їхніх проблем. Доки усі зацікавлені сторони не збагнуть цього, українська політика й надалі рухатиметься за сценарієм чи то латиноамериканської мелодрами, чи то індійського бойовика. А в інформпросторі домінуватиме тотальна зрада, яку виктористовуватимуть усі, кому не ліньки. Наприклад, популісти і проросійські сили, які намагаються прийти до влади.

фейсбук суспільство політика