Війну на морі виграють ракети та літаки. Сценарії морського протистояння з Росією

Цю статтю ми публікували на початку жовтня, але зараз, після нападу Росії на наші кораблі, вона так само актуальна.

Затоки Світового океану - «каскад озер»

Чорне та Азовське моря, які омивають береги України, географічно та з погляду стратегії мають подвійну природу. З одного боку, судно з українських портів Маріуполя чи Іллічівська може дістатися до будь якої точки Світового океану.

Завдяки цьому українські товари можуть бути найдешевшим способом доставлені на далекі відстані, навіть на інші континенти, а Україна – отримати товари звідти.

З іншого боку, наші моря фактично є оточеними суходолом озерами. Вони сполучаються одне з одним неглибокою Керченською протокою, судноплавство у якій здійснюється спеціально поглибленим Керч-Єнікальським каналом.

До Світового океану з Чорного моря можна потрапити через вузькі турецькі протоки Босфор і Дарданелли. Але навіть пройшовши їх, військовий корабель чи торгове судно опиняються у більшому «озері» - Середземному морі (якщо знехтуємо зовсім мініатюрним Мармуровим морем та трохи більшим Егейським, що сполучаються протокою Дарданелли).

Вихід з «каскаду озер» можливий або природній – через вузьку Гібралтарську протоку (між іспанським берегом Європи і марокканським берегом Африки), або «штучний» – через Суецький канал у Єгипті.

У стратегічному відношенні судноплавство до Азовського та Чорного морів може бути в будь-який момент припинене державою, яка контролює протоки, що їх сполучають зі Світовим океаном. Для цього їй не знадобиться навіть флот чи авіація: досить зосередити поблизу протоки потужне угруповання артилерії. Це ж стосується і сполучення Азовського моря з Чорним.

У Першу Світову війну 1914 – 1918 років флот Османської імперії навіть не намагався кинути виклик британському та французькому флотам на Середземному морі. На Чорному морі, після отримання першого сучасного лінійного корабля у 1916 році, панування здобув російський флот.

Але до кінця війни Османська імперія, контролюючи Дарданелльську та Босфорську протоки, успішно протистояла всім спробам їхнього захоплення союзниками. Тим самим Стамбул унеможливив морські поставки у чорноморські порти зброї та боєприпасів, що сприяло падінню Російської імперії у 1917 році.

Звісно, державу, що контролює протоки, можна залякати, домовитися з нею або покарати за порушення. Втім, у випадку українсько-російського конфлікту щодо доступу до Азовського моря про військовий тиск йтися не може взагалі (навіть за беззастережної підтримки позиції України союзниками). Ніхто не ризикуватиме ядерною війною, аби забезпечити роботу порту Бердянська.

Покарання за доступу суден в Азовське море у вигляді певних економічних санкцій, не обов’язково симетричне порушенню, цілком можливе. Але їх запровадження залежить від позиції США та провідних держав ЄС, які враховують власні політичні та економічні інтереси, а також необхідність збереження можливості нарощувати санкційний тиск, щоб стримувати Росію від ескалації агресії як проти України, так і в інших місцях.

З іншого боку, Росія лише зловживає своїми повноваженнями, які має у рамках міжнародного права (чи які присвоїла, окупувавши Крим). Кремль, аби уникнути жорсткої реакції, намагається не демонструвати відвертого ігнорування міжнародних норм.

Затримки торгових суден на певний час завдають збитків та знижують економічну привабливість українських портів Азовського моря. Водночас, це аж ніяк не повноцінна блокада. Як і в інших випадках, російське керівництво прагне не перетинати кордон, що відокремлює пряму агресію від гібридної.

Блокада морської торгівлі України – можливі сценарії та протидія їм

Затримка в морі не впливає на якість експортованого металу. Металургійні комбінати Маріуполя ще до загострення в Азовському морі відправляли близько 40 % своєю продукції залізницею, а не через азовські порти. Тож шкода від дій росіян некритична. Але на відміну від Азову, для України справді стратегічне значення має морська торгівля через порти Чорного моря.

Транспортна складова має високу частку в собівартості основних товарів українського експорту – металів, руди та зерна. Неможливість відправляти їх морем через українські порти серйозно зменшить конкурентоздатність цих товарів на світовому ринку. Втім, перш ніж бити на сполох та вимагати терміново спускати на воду все, що на ній тримається, все ж варто проаналізувати можливі загрози та реально доступні Україні ресурси з їх нейтралізації.

Найбільш ефективний засіб морської блокади – окупація узбережжя. Годі казати, що й масштабний десант, і вторгнення суходолом означає війну. Цей вкрай ризикований і непередбачуваний сценарій Кремль тримає на дуже крайній випадок.

Адже війна перекреслює надію «повернути Україну» «гібридним» шляхом, практично неминуче означатиме великі втрати, розширення санкцій та консолідацію «антиросійських сил» у державах Заходу, загострення конфліктів між російськими силовиками при «розподілі трофеїв» чи призначенні «винних за поразку». У будь якому разі, це серйозний удар і по старанно утримуваній «внутрішній стабільності» у Росії, порушення якої російський режим боїться більше всього.

Наразі у військовому відношенні українські береги більш менш надійно захищенні. Про «механіку» відбиття можливого ворожого десанту можна почитати за посиланням.

Втім, достатньо зазначити, що для Росії морський десант (який є чи не найскладнішою з військових операцій) нагадуватиме спробу залізти через вікно, ігноруючи «відкриті двері» протяжного кордону суходолом.

Можливе офіційне оголошення блокади. Але, виходячи з ст. 42 Статуту ООН, як і наземне вторгнення, це акт війни. Проте, на відміну від атаки суходолом, блокада не може завдати швидкого вирішального удару. Натомість у західних партнерів України буде досить часу на реакцію. У них є широкий вибір опцій: демонстрація сили, розширення пакетів санкцій, надання економічної допомоги Україні, яка дозволить нам протриматись навіть за умов ізоляції від морських торгових шляхів.

Більш того, міжнародно-правові звичаї, що стосуються ведення війни на морі, кодифіковані 1994 року Міжнародним інститутом гуманітарного права, які регулюють питання блокади, вкрай обмежують дії росіян.

Фактично, вони мають право лише перешкоджати ввезенню в Україну товарів, які можуть бути використанні у військових цілях, але не експорту з українських портів мирної продукції суднами нейтральних країн. Звісно, не секрет, що левова частка морської торгівлі України здійснюється саме суднами під іноземним прапором.

Крім того, морська блокада має підтримуватись достатньою силою. Тобто, поблизу українських портів має стояти корабельне угруповання, яке здійснюватиме перевірку торгових суден, які прямують до українських портів. Для здійснення блокади не надто чисельні російські кораблі зношуватимуть ресурс двигунів та випалюватимуть пальне.

Дії дешевших в обслуговуванні катерів у Чорному морі обмежені. Адже, на відміну від Азову, основний судноплавний шлях проходить не біля берегів Криму, а на досить значній для невеликого судна відстані.

Звісно, росіяни можуть знехтувати цими нормами, приміром, повністю заборонивши прохід суден, які направляються до українських портів, або погрожувати їх знищенням, якщо вони зайдуть на певну «заборонену ділянку». Втім, відверте нехтування вимогами міжнародного права, насамперед, порушення одного з ключових для підтримання міжнародного порядку принципу свободи мореплавства, лише збільшить вірогідність втручання в конфлікт західних партнерів України.

Адже саме «прапором» «захисту свободи мореплавства» США легітимують своє втручання у територіальні конфлікти в Південно-Китайському морі. Ігнорування Америкою порушень цього принципу з боку Росії негативно вплине на ефективність стримування значно більш небезпечного для неї Китаю.

Можливість конфлікту з третіми державами та перспективи втручання НАТО та/або потенційні санкції є стримуючим чинником для застосування Росією силових методів «гібридної» війни на морі. Таких, приміром, як атаки торгових суден «невідомими субмаринами», чи встановлення морських мін. Враховуючи, що підводний флот у Чорному морі наразі мають лише Туреччина та Росія, підозрюваний дещо очевидний.

Трохи складніше з мінами, але й тут навряд чи вдасться «сховати кінці у воду». Тим не менш, невипадково, що командування українських ВМС серед пріоритетів поповнення корабельно-катерного складу називає саме «протимінні» тральщики.

У Чорному морі складніше застосувати методи тиску на торгове мореплавство, які Росія застосовувала у Азовському морі. Це саме тиск, а не блокада, оскільки йдеться лише про завдання певних збитків, пов’язаних з простоєм суден.

Втім, щоб завдати цих збитків, росіяни самі муситимуть витрачати ресурси на походи власних кораблів. Показово, що основна проблема на Азові пов’язана не з затриманнями суден у морі (які переважно не є надто тривалими), а штучними простоями при проходженні Керченської протоки.

Важливо відзначити різницю у правовому статусі Чорного й Азовського морів. Росіяни виходять зі своєрідного трактування статусу Азовського моря як спільних внутрішніх вод двох держав. По факту, вони одноосібно реалізовують визнані міжнародним правом суверенні права держави у внутрішніх водах. Таке трактування некоректне, втім, враховуючи історичний статус Азову як внутрішніх вод СРСР, на Заході ці порушення можуть легко «не помічати».

Натомість повноцінну дію Міжнародної конвенції ООН з морського права 1982 року щодо вод Чорного моря Росія ніколи не заперечувала. Це значить, що вона не може претендувати на правомірне «закриття ділянки моря для проведення військових навчань» на морському шляху «Іллічівськ-Стамбул». А зупиняти судна у відкритому морі російські кораблі можуть лише за підозрою у піратстві, работоргівлі чи здійснені незаконного теле- чи радіомовлення.

При цьому, якщо поведінка судна не була підозрілою, його власники мають право на відшкодування заподіяних оглядом збитків. Постраждалі в Азовському морі судновласники відмовлялись скаржитись на дії російських кораблів та катерів, адже росіяни мають там ефективний засіб помсти – штучні затримки при проходженні Керч-Єнікальським каналом. Цього «дубця» в Чорному морі у них немає.

У Чорному морі свободу мореплавства можуть охороняти не лише кораблі ВМС України та Морської охорони Прикордонної служби, але й кораблі інших чорноморських держав, які є членами НАТО. Звісно, не факт, що вони нададуть активну підтримку України. Але росіяни все ж мають зважати на їхню наявність.

Крім того, криза у Чорному морі за зразком Азовської може стати приводом для посилення присутності там кораблів НАТО з нечорноморських держав. Після окупації Криму в 2014 році американські та британські есмінці, французькі фрегати вже й зараз регулярно навідуються в Чорне море.

Конвенція про режим проток (більш відома як конвенція Монтрьо 1936 року) обмежує загальний тоннаж таких кораблів та строк їх перебування у Чорному морі, а також забороняє прохід авіаносців та підводних човнів нечорноморських держав. Але навіть у цих рамках, за наявності політичної волі, може функціонувати досить боєздатна «Чорноморська флотилія НАТО». Цей сценарій є вкрай небажаним для Кремля.

Військові фінанси співають романси

Описані вище ризики утримують Кремль від спроб відрізати доступ України до моря. З іншого боку, доступ до стратегічних комунікацій для України залежить від позиції партнерів. На жаль, гарантувати їх ефективне втручання у разі кризи, а не лише «глибоке занепокоєння», неможливо.

Повністю можна покластися винятково на власні збройні сили.

Проблема лише в тому, що війна на морі – найдорожча. Ціна лише одного повноцінного військового корабля – десь триста мільйонів доларів. Це приблизно десята частина нашого військового бюджету на наступний рік. А корабель на своє щорічне утримання, без якого він стає лише дорогим металобрухтом, потребує ще півтора - два десятки мільйонів доларів. А один, як відомо, не воїн не лише у полі, але й на морі.

На гроші військового бюджету ще треба ще якось забезпечувати 400-кілометрову лінію фронту на Донбасі. Утримувати і, наскільки можливо, розвивати авіацію й ППО, бо ракетно-бомбові удари з повітря можуть «поховати» українську економіку, а може й державність, значно швидше, ніж морська блокада. Оснащувати сухопутні війська. Розвивати ракетну зброю, аби мати хоч частково дієвий засіб стримування агресора.

За таких умов українські військово-морські сили вимушено розвиваються на «голодному пайку». Їх поповнення, якими у найближчій перспективі стануть пара колишніх морехідних катерів берегової охорони США, спільно з уцілілими після кримської катастрофи 2014 року фрегатом «Гетьман Сагайдачний», ракетним катером «Прилуки (який, на жаль не має ракет), десантним кораблем «Юрій Олефіренко» дозволить «демонструвати прапор» у випадку кризи поблизу торгового маршруту «Іллічівськ-Стамбул».

Але ці кораблі аж ніяк не призначені для повноцінних військових дій за умов використання противником ракетної зброї. На менші українські катери «Гюрза-М» та нещодавно спущені на воду «Кентаври» можна розраховувати лише за умов хорошої погоди, і не надто далеко від власних берегів. Єдина їх перевага – складність (та економічна недоцільність) обстрілу таких невеликих швидкохідних та маневрених цілей крилатими ракетами.

Реальна війна на «закритому морі»

Коли йдеться про війну на морі, на думку одразу приходять бої ескадр кораблів. Незручна правда, про яку на публіку воліють мовчати адмірали, полягає у тому, що вже понад 70 років панування на морі насправді здобувають не кораблі, а літаки. Особливо це актуально для оточеного суходолом Чорного моря, не кажучи вже про Азовське.

У 1941 – 1942 роках німецькі війська за підтримки румунів успішно подолали шлях від Ізмаїлу майже до Сочі. Потужному радянському флотові, що включав лінкор, шість крейсерів, три лідера (кораблі, трохи менші за крейсери), 16 есмінців, протистояли лише чотири румунських есмінці, а також німецькі катери і прибережні субмарини, перекинуті на Чорне море Дунаєм. Радянські кораблі успішно нейтралізувала німецька авіація.

Навіть коли кількість радянських літаків суттєво збільшилась, льотчики Люфтваффе продовжили успішно топити кораблі противника.

Так, 6 жовтня 1943 німецькими бомбардувальниками було потоплено радянський лідер і два есмінця, які спробували обстріляти узбережжя Криму. Після того великі радянські кораблі вже не ризикували застосовувати у боях. Їх бездіяльність у квітні-травні 1944 року уможливила евакуацію морем 113 тисяч німецьких та румунських солдатів з оточеного Криму.

А за час, що минув від Другої Світової, ситуацію для кораблів поблизу узбережжя чи у закритих морях погіршила нова зброя – протикорабельні ракети, які можуть запускатися як літаками та кораблями, так і з берегових ракетних комплексів.

Хоча Росія направила до Чорного моря майже всі побудовані останнім часом кораблі та дизельні субмарини, вона аж ніяк не готується до великої морської битви. Кораблі їй потрібні насамперед як засіб легалізації розміщення крилатих ракет середнього радіусу дії «Калібр».

Такі ракети заборонено Договором про ліквідацію ракет середньої та малої дальності від 1987 року. Але ця угода містить виняток для корабельних систем.

Зенітне озброєння (засіб захисту від авіації та ворожих протикорабельних ракет) сучасних російських корветів вкрай скромне. Трохи кращі справи у трьох нових фрегатів. Але, як виглядає, лише на папері.

Є підстави підозрювати, що у них відсутні чи, принаймні не функціонують належним чином штатні зенітно-ракетні комплекси «Штиль-1».

У будь якому випадку, 5 російських фрегатів (включаючи ветерана 1967 року побудови «Сметливого»), сім корветів та 6 субмарин (оспіваний російською пропагандою флагман, крейсер «Москва» та ще одна субмарина, яку флот отримав 1989 року, знаходяться на ремонті), значно поступаються турецькому флоту (16 фрегатів, 10 корветів, 12 субмарин).

Втім, після окупації Криму та розміщення там берегових протикорабельних комплексів «Бастіон», які мають радіус дії до 600 кілометрів, росіяни отримали вогневий контроль практично над усією акваторією Чорного моря. А кораблям та суднам противника у північній частині моря загрожують менш далекобійні комплекси «Бал» та «Рубеж».

Від ударів з повітря берегові установки проти корабельних ракет захищає потужна система протиповітряної оборони, побудована навколо нещодавно прийнятих на озброєння комплексів С-400. Таким чином, у випадку масштабного збройного конфлікту Чорне море перетворюється на так звану «зону забороненого доступу» для морських і повітряних сил НАТО.

Ну, а нові кораблі та субмарини Чорноморського флоту можуть атакувати «Калібрами» військові (й не лише) об’єкти у Туреччині та Центральній Європі, не відходячи від пірсу у Севастополі.

Це не значить, що натовські кораблі чи літаки будуть «автоматично» знищенні, якщо увійдуть у відповідний морський/повітряний простір. Просто існує високий рівень ризику їх ураження. Цього вже достатньо, аби противник не намагався використати «закритий простір» у військових цілях без крайньої необхідності.

Великі військові кораблі виглядають привабливо й романтично, але на Чорному морі їх легко знищать ракети противника

Наразі Україна, створюючи власну протикорабельну ракету «Нептун», фактично рухається до реалізації «скромнішого варіанту» аналогічної стратегії проти самих росіян.

Берегові установки «Нептун», перебуваючи під захистом відновлених зенітно-ракетних комплексів С-300, створюватимуть ризики для використання півночі Чорного й Азовського морів вже російськими кораблями. Відповідний потенціал може стати додатковим запобіжником від ескалації агресії з морського напрямку.

Замість висновків: безпечно живуть багаті, бідним потрібно ризикувати

Нелінійним захистом від небезпек морської блокади могла б стати зміна структури українського експорту на користь товарів з вищим рівнем доданої вартості. Вони не втратять конкурентоздатність через транспортування дорожчими у порівнянні з перевезеннями морем залізницею чи вантажівками. Крім того, вищі податкові надходження від таких товарів дозволять збільшити військовий бюджет, зокрема, й витрати на військово-морські сили.

Якщо ж наша нинішня ніша постачальників металу та сільськогосподарської продукції не зміниться, мусимо усвідомлювати, що обмежені економічні ресурси не дозволять більш-менш надійно захиститися від усіх воєнних загроз.

Виходячи з географічного становища України, левову частку цих ресурсів спрямовуватимуть на сухопутні сили, а не на флот. Українські ВМС залишаться насамперед інструментом берегової оборони та матимуть обмежений потенціалом для патрулювання. Коли завершиться розробка власної протикорабельної ракети, можна, принаймні, розраховувати, що у протистоянні з українськими кораблями та катерами росіяни муситимуть враховувати не лише політичні, але й військові ризики.

Побудова флоту – не лише дорога, але й тривала справа. Період від моменту, коли з’являться доступні кошти та буде ухвалено політичне рішення, до появи боєздатних кораблів – не місяці, а роки. Тож навіть за найоптимістичніших сценаріїв стратегічно важливий доступ України до світової мережі морської торгівлі у середньостроковій перспективі залежатиме насамперед від підтримки західних партнерів та майстерності українських дипломатів.