«Внє політікі». Росіяни не хочуть бачити правду про війну з Україною і не можуть відкинути колоніальне сприйняття

Я маю чимало рідні у Росії, тож доводилося бувати там (Москва і регіон «Золотого кольца») там ледь не щороку із середини 1980-х й аж до 2013-го. Треба сказати, що сприйняття України за цей час змінилося, але не так, щоб докорінно.

За часів перебудови нам трохи заздрили: в часи тотального дефіциту в магазинах Житомирщини вибір був хоч і небагатий, але помітно кращий, ніж десь в Нечорнозем’ї; трохи співчували через Чорнобиль. Але сильно не вирізняли: от Прибалтика – це «наша» Європа, Узбекистан – азійська екзотика, а Україна – те саме, ну тепліше, охайніше і з харчами в магазинах краще, різниця мізерна.

З падінням СРСР сприйняття загострилося: пам’ятаю, як показав у підмосковному автобусі наші паперові купони сусідові-пасажиру, реакція була: «Безобразие!» Прагнення України до незалежності не розуміли, багато іронізували з цього приводу. Втім, великого значення не надавали - надто бурхливими були події в самій РФ: путч 1991-го, розстріл парламенту у жовтні 1993-го, Перша чеченська. Згадували хіба що в контексті чвар за Чорноморський флот, що було тоді однією з топових тем. У той час вперше почали вимальовуватись міфи про «кривавих націоналістів» і тотальну україназцію, «соотечественнинков».

Ось, наприклад, ролик «демократичного» НТВ (ще задовго до олігархізації ЗМІ і приходу Путіна), в якому розповідають про те, як націоналісти погрожують мешканцям Севастополя «охохлачіванієм».

Боротьба з «російськими пельменями», горілкою та інші шедеври пропаганди. 1993-й рік

Щойно Росія пережила лихоліття першої половини 1990-х, почав оформлюватися «український наратив» для росіян, відомий нам сьогодні.

Сприйняття України завдяки ТБ й емпіричному досвіду сформувалося як зверхньо-дружнє: українці забавляються у якусь там незалежність, а загалом непогані хлопці, і дівчата там гарні, і кухня пречудова, і ціни комфортні. Це політики щось там перемудрили, розвалили Союз, а загалом - ми ж братні народи, і так було завжди.

Що сприяло появі цього наративу - якщо залишити осторонь затягану історію про вплив російських медіа? Давайте спробуємо визначити, які дії з нашого боку мали значення для цього.

Самогон, їжа, жінки та ще красиві пісні. Таку Україну хочуть бачити більшість росіян

По-перше, прикордонна політика: громадяни РФ могли їздити в Україну без закордонного паспорта (бо ж який це закордон?), жодних мовних бар’єрів, підкреслена лояльність до росіян (передовсім, у Криму). І ця лояльність мала насамперед економічне підгрунтя: заможніші росіяни, зокрема, москвичі, могли собі дозволити гуляти в Криму «на широку ногу» – місцеві ціни для них були цілком прийнятними. Більш помірковані у своїх витратах українські туристи з тих же причин великої поваги серед кримчан не мали.

Другий чинник: заробітчани. Українці ще в 1990-х поїхали робити євроремонти «новим русскім» – це, своєю чергою, породило міф про «бідну Україну, яка нікуди від нас не подінеться». Звернімо увагу: мешканці Балтії в ті роки жили доволі скромно, однак роботи в колишній метрополії не шукали.

Третій: спільний інформаційний і культурний простір: Україна ретранслювали усі ці «Старые песни о главном», «Голубые огоньки» тощо, чимало українських поп- і рок-зірок мали за щастя гастролювати на теренах РФ і зніматися у спільних з росіянами мюзиклах, які за жанром нерідко нагадували такі собі модернзовані «малороссийские водевили».

Скрипка-Вакула, Лорак – Оксана, Кіркоров – Чорт і всі-всі-всі)

У пересічного росіянина виникало розуміння «не зовсім своєї», але й геть не чужої України. Ба більше, під рукою завжди був приклад Білорусі: ось сябри, мовляв, трохи побавилися у незалежність, а потім прикордонні стовпи викопали і союзну державу створили. Тож і Україна нікуди не дінеться! Десь наприкінці 90-х – початку 2000-х ходила навіть така байка про Леоніда Кучму, мовляв, того десь у вузькій дружній бесіді за чарочкою спитали:

– Чому ви не любите Росію?

– Та люблю я! Тільки мені не дозволяють...

А далі прямо за Булгаковим: «Сказал и прослезился». Хто ж саме заважав Леоніду Даниловичу любити Росію, цей анекдот, на жаль, так і не пояснював.

Росія – країна неймовірно велика, і життя в Бурятії й Петербурзі різниться десятиліттями, якщо не століттями. В Тиві і Чечні етнічних росіян витіснили з усіх хоч трохи значущих керівних посад, та й в принципі кількісне скорочення російськомовного населення в цих республіках мало б викликати занепокоєння, але про це пишуть тільки непопулярні демократичні медіа.

Та й Тива – це бозна де, там і залізниці досі немає. А чеченців росіяни побоюються – попри те, що війна там давно закінчилася, кожен російський відеоблогер свій репортаж з Грозного починає словами, що «тут абсолютно безпечно». Серед мешканців центральної Росії мало хто зараз знає, що Чечня входить до складу Федерації.

Ось експрес-опитування 2015-го року, яке провів тележурналіст.

У 90-х, нульових і навіть на початку двадцятих мої російські родичі і друзі ставили мені одні й ті самі абсурдні запитання:

– А у вас що, своя валюта, не рублі?

– У вас якісь свої окремі мобільні оператори?

– А чого на твоєму автомобільному номері немає номера регіону? (в РФ області, республіки і краї мають порядковий номер, який вказують на номерних знаках автомобілів – ред).

Певного коригування «український наратив» в РФ зазнав після Помаранчевої революції. Відтоді почали говорити про те, що два народи намагається посварити Америка, й іронізувати щодо євроатлантичних прагнень Києва з тією ж самою аргументацією – «нікуди ви від нас не подінетесь».

Про істерику 2014-го сказано і написано багато. Цікавіше з’ясувати, як сприймають Україну сьогодні ті росіяни, які не поїхали воювати за «Новоросію» і дещо протверезіли від жахалок про розіп’ятих хлопчиків. Як сприймають нас ті, хто зберігає до нашої країни певні позитивні сентименти. Дуже показовим є в цьому сенсі допис московської блогерки, яка щиро здивувалась тим, що в Одесі майже ніхто не вболіває за збірну Росії на чемпіонаті світу з футболу. Закінчує вона словами, вартими цитування:

"Утром проснулась в отвратительном настроении, искала билеты домой, в сегодняшнюю свободную Москву). Где можно болеть за любую страну. И я все понимаю, кроме кровной вражды и шовинизма, разделения на группы "мы и они", исключение индивидуальности и в то же время –

универсальности. К обеду добрались до пляжа Аркадия, где песок, белые зонтики и, в целом, было свободно. Наконец, искупалась в Черном море. За день остыла. Вновь полюбила Одессу и Украину."

Найвідоміший дослідник постколоніалізму Едвард Саїд зробив би з аналізу цього поста чималеньке есе. Для москвички Одеса – це пляж, пісок, море, і мізерну роль грає те, що ж відчувають «тубільці», які раптово втратили лояльність до «господарів», ба більше – впали у «шовінізм».

Зараз тотальна більшість росіян і далі не вірить у те, що саме Росія веде війну на Донбасі («якби там була наша армія, ми б уже давно були в Києві»), не розуміють, чому українці в більшості своїй не сприймають Росію позитивно і з пересторогою ставляться до всього російського – особливо, сучасного російського.

Дуже популярною є думка про те, війна – «це політика», а спорт, культура, наука, курортні подорожі тощо – «поза політикою». Якісь абстрактні політики (чи цілком конкретна погана Америка) намагаються посварити два братніх народи, але ж не вийде? «А война, ну что война – так заведено», - як співає російський гурт «АукцЫон».

До речі, міфологема про «це все політика» має вірусне поширення й в Україні – її активно експлуатують Опоблок та інші проросійські сили, які намагаються вдавати із себе «голубів миру».

Чому росіянам так не хочеться визнавати факт війни в Україні? Заважає імперська свідомість. Бо воювати РФ, за визначенням, може з «чимось великим». Наприклад, з міжнародним тероризмом – такими мотивами пояснювали Другу чеченську і нинішню кампанію в Сирії: і звучить красиво, і в тренді міжнародної безпекової політики. Сказати, що в Україні воюють проти США й НАТО – непереконливо, не в тренді (в ключі обійм з Трампом).

Тож залишається «війна не знати кого не знати з ким», і взагалі «це все політика». Той, хто приймає такий формат діалогу з росіянами, навряд чи може вважати, що робить щось задля примирення. Він просто вписується у зручний колоніальний формат, коли первинне – білий пляж, пісок, борщ та красива українська пісня, а говорити про війну – це «шовінізм».

Примиритися в такій матриці неможливо – тільки програти.

війна росія колоніалізм