Шаблею і кольтом - по червоних погромниках (уривки з роману Чорний Ворон - розділ 2)
...Цього вирлоокого Гальперович, звісно ж, і рубонув першим. Проте вдарив не тупим боком, а гострим, і я подумки відмітив, що шаблю він тримає не вперше. Рубав не по шиї — по тім’ю. Жертви без жодного звуку падали ницьма із розколотими черепами, червона юшка бризкала Яші на чоботи й галіфе...
Уривки з першого розділу нового роману Василя Шкляра "Чорний Ворон" читайте тут
Розділ другий
1
«В Гунском лесу опять появилась банда Веремия в количестве 80 штыков и 30 сабель при 2 пулеметах «Максим» и 5 «Льюисах». Бандиты среди белого дня совершили внезапный налет на Златополь, ограбили волисполком, телефонную станцию, захватили в плен начальника милиции, который, по некоторым сведениям, работал на них.
Известно, что среди бандитов существует обычай, когда один из них берет себе псевдоним погибшего главаря, однако есть основание считать, что атаман Веремий не погиб и продолжает свое кровавое дело. Предпринимаются все попытки выяснения этого факта.
Уполномоченный Дьяконов».
(Із донесення уповноваженого Кременчуцького губчека в Чигиринському повіті від 6 грудня 1921 року).
Вони під’їхали чотириколісною бричкою до хати — на край села, біля Кривого Узвозу, де жили Веремієва мати та його молода дружина Ганнуся, і спершу спокійно так почали розпитувати: де їхній господар, чи не давав знати про себе, коли він востаннє навідувався додому.
Мати й Ганнуся в один голос божилися, що не з’являвся він хтозна й відколи, — мовляв, як завіявся десь ще в Пилипівку, то тільки його й бачили.
Високий приходень у шкірянці з тонкою гусячою шиєю, обсипаною прищами, сказав, що коли чоловік завіявся невідомо куди, то треба піти в управу і заявити: так і так, він одкинувся од хати, від жінки і матері, того й вони, жінка і мати, відмовляються від нього; а не зречетесь — будете відповідати перед соввластю, якщо він подався у банду чи в петлюрівську шайку.
- Та як же ми будемо відмовлятись від нього, — мати на те, — коли невідомо, чи він хоч живий, чи, мо’, вже його кісточки десь у сирій землі, гріх же великий — відмовлятись од мертвого. - А що, може, ходять чутки про загибель його? — ще дужче витягнув гусячу шию той у шкірянці.
- Та де ж бо ми чули, як ні слуху ні духу від нього, — знизала плечима Ганнуся й мимохіть приклала руку до свого лона, де віднедавна почула, що воно вже ворушиться.
Вона справді не знала, що з Веремієм, — докотилася чутка, що загинув під Гунським лісом і там його поховали, а потім люди казали, що ні, то брехня, отаман не з тих, кого так легко вбити, він тільки поранений і переховується в надійному місці, то він лишень підманив так червоних, поклавши в труну іншого чоловіка в брилі й вишиванці, аби його більше не шукали і дали спокій жінці та матері.
Десь наче прохопився був словом його ад’ютант на прізвисько Чорт, що нібито він отримав чудернацьку записку від Веремія.
Чорт прийшов до клуні, де вони з отаманом умовлялися стрітися, якщо розминуться в бою, та замість отамана знайшов там тільки записку, нашкрябану його рукою:
«Мене буде поховано в Гунському лісі за двадцять кроків на схід од старезного дуба».
Але хто ж це знає наперед, коли жде його смерть і де його закопають?
Потім ще люди стали шептатися, що козаки поховали Веремія на старому цвинтарі в їхньому-таки селі, поховали серед ночі, так, щоб навіть жінка і мати не знали, бо рано чи пізно викажуть своїми слізьми могилу отамана.
Довго мучилися-вагалися Ганнуся з матір’ю, не хотіли брати гріха на душу, та й страшно було, але невідання було ще тяжчим, і тоді вони вдвох уночі таки пішли на старий цвинтар, де вже давно не ховали нікого, пішли і знайшли там свіжу могилу серед запалих гробків та похилених трухлявих хрестів.
І стали копати, й докопалися, грішні, до труни, натерпілися страху до холодного поту, тільки та свіжа труна також була без небіжчика, але... лежала в ній закривавлена Веремієва вишиванка.
—?Аґа, ні слуха ні духа, значіт, — рипнув своєю шкуратянкою той, що мав прищаву гусячу шию. — І атказиватся ат нєво ви нє собіраєтєсь. Ну так сматрітє жє! Єслі вдруґ етот слух ілі дух паявітся, таґда пєняйтє на сєбя! Таґда і вас пахаронят зажіво.
Заброди пішли, але Ганнуся знала, що це тільки початок.
...
Серце підказувало їй, що Веремій живий, інакше чого б ото замість небіжчика клали в труну лише його одяг? — така омана була для неї незрозумілою і навіть зловісною. Ганнуся тільки розуміла, що хтось затіяв зухвалу гру, і цей хтось скоріше за все був її чоловіком, а раз так, то він — живий, мертві не здатні на жарти.
А якщо Веремій живий, то все, що він робить, має свій глузд, і рано чи пізно чоловік неодмінно до неї обізветься чи подасть якийсь знак.
Так собі міркувала Ганнуся, стоячи біля причілка хати, аж поки вгледіла на вершечку акації чорного ворона. Той сидів трішки надутий і сонний, але Ганнуся побачила в ньому недобру прикмету, відчула якесь лихе віщування, аж млість підкотила до горла. Її навіть знудило, але це вже було не вперше відтоді, як вона зачула важкість у лоні.
А наступної ночі хтось постукав у вікно — дрібно так, як це робив Веремій, — вони з матір’ю обоє кинулися зі сну, але то був чужий чоловік. Він не сказав нічого, лиш передав Ганнусі вісточку, писану друкованими літерами:
«Якщо хочеш мене побачити, то приходь у суботу після заходу сонця до Високої Греблі».
2
Ніколи я не був мародером, та завжди з якимось дурним лоскотом у грудях любив потрусити потайні чужинські кишені, планшетки й портфелі, які носила не дрібнота, а здебільшого «риба» серйозніша, — в суконних френчах, шкірі й хутрах.
Траплялися там, звісно, й коштовні речі, та ще цікавішими були всякі папери, що стосувалися нашого брата більше, ніж кого іншого. Я не кажу про більшовицькі аґітки, які годилися нам хіба що на «козячі ніжки», а от їхні приписи та настанови були для мене справжніми знахідками.
Чого вартувало бодай оте «суворе попередження», яке я знайшов у планшеті головного черкаського «бебеха» (від ОББ - Отдел по борьбе с бандитизмом - ZaUA.org) Яші Гальперовича, котрий так необачно відважився податися на автомобілі аж до Кременчука — непоказного містечка, якому, мабуть, ніколи й не снилося, що воно стане губернським містом, але хай низенько вклониться Холодному Яру та його лісовикам, — це через них виникла ґвалтовна потреба створити новий губернський центр ближче до «осиного гнізда бандитизму». І потяглися до Кременчука всі оті губревкоми, парткоми, БеБе, губчека, військкоми та всілякі інші «коми», яких наплодила комуна.
Однак я не про те, я хочу сказати про головного черкаського «бебеха» Яшу Гальперовича, який наважився вирушити в таку небезпечну дорогу на авто лише з чотирма чекістами-охоронцями, коли брати до уваги й шофера. А наважився Гальперович козиритися на американському «пірсі» з відкритим верхом тільки тому, що довкола головних доріг кишіли тоді реґулярні частини червоних, котрі день у день прибували цілими ешелонами на станцію Бобринську й розповзалися, як мурашва, в напрямку Чигирина, Кам’янки, Черкас, Звенигородки, Знам’янки...
Були то невеличкі на зріст, карячконогі, пихаті й нахраписті москалі, довготелесі й товстошкурі латиші з крижаними очима, вовкуваті й вічно голодні китайці, яких наші селяни називали «сліпими», юродиві з лиця чуваші та башкири, — і в усіх на язиці крутилося одне загадково-страхітливе слово «Хальоднияр».
Усі вони думали-гадали, що ж воно таке, цей «Хальоднияр», що ж воно за сила така незвичайна, на яку їх перекинули з найвіддаленіших фронтів, проте цього ніхто не міг до пуття розтлумачити.
Москалі казали, що Хальоднияр — це якась древня фортеця ще князя Долгорукого, де всі люди велетенські й довгорукі; чуваші та башкири вважали, що Хальоднияр — це ім’я якогось великого полководця, щось таке, як Чинґізхан, котрий так розперезався, що не хоче визнавати комуну; китайці сподівалися, що це така закраїна, обгороджена високим муром, де хоч і холодно, зате повно рису і всілякого їдла, але тим їдлом не хочуть із ними ділитися; а латиші нічого не думали, вони просто були латиськими стрільцями і мовчки ждали наказу.
Отож головний черкаський «бебех» Яша Гальперович сміливо, з вітерцем і форсом вирушив у відкритому американському «пірсі» на Кременчук, і так недалечко й заїхав, як за Худоліївкою вигулькнуло йому назустріч кілька кіннотників у рогатих шапках-будьонівках із величезними ганчір’яними зірками на лобі.
Яша Гальперович звелів водієві зупинитися, аби розпитати в будьонівців, чи не чути тут на дорогах контри.
—?Какой часті? — спитав він суворим командирським голосом, завваживши, як кіннотники обступають «пірса» з усіх боків. Либонь, такого ще й не бачили.
—?А что — нє відно? — пика будьонівця, який нагнувся над Яшею, аж лисніла від посмішки.
—?Я спрашіваю, какой часті!
—?Особово назначєнія, — відповів нахаба. — Ілі я на вовкулаку похож?
Я ледве не розреготався, спостерігаючи за цією комедією, бо то був мій сотник і він справді мав псевдо Вовкулака. Сам же я сидів верхи у придорожньому лісочку, щоб не сполохати чекістів довгим чубом і бородою.
—?Попрошу прєд’явіть докумєнти! — Вовкулака впер дуло карабіна в нагрудну ліву кишеню френча.
—?Да как ви смєєтє? — верескнув Яша Гальперович, і раптом його бурякове від злости лице узялося крейдою. Він побачив, що кіннотники, які з усіх боків милувалися «пірсом», в одну мить звели рушниці. До горлянки шофера навіть було приставлено довгу кавалерійську шаблю, і коли в того від хвилювання ворухнувся борлак, то на ньому з’явилася червона цятка. Яша все зрозумів, його напружена позитура враз зів’яла.
Один чекіст викликав у мене повагу. Він потягся правою рукою до нагрудної кишені, начебто дістати документи, та зненацька в тій руці, мов із рукава, з’явився маленький, як іграшка, револьвер «кобольд» — бідолаха приставив його до підгорля й натиснув на спуск.
...
Хлопці, щоб не заляпати таку гарну машину кров’ю, витягли з неї зомлілого Яшу та ще двох напівпритомних чекістів і потягли до лісочка. Вовкулака, вмостившись поруч із водієм, наказав правувати за ними.
По правді сказати, я лише тут, у переліску, дізнався, хто потрапив у наші сіті. Коли переглянув їхні документи, серце моє заспівало.
Гальперович, трохи оговтавшись, попросив мене відійти вбік поговорити віч-на-віч.
—?Маіх папутчікав слєдуєт нємєдлєнно ліквідіровать, — сказав він. — Таґда я, как начальнік уєзднаво ББ, смаґу вам пріґадітся.
—?Цікаво, — сказав я. — Чим же?
—?Для сваіх прідумаю вєрсію, как я чудом вирвался із бандітскіх кахтєй. А патом, нємноґа спустя, смаґу пєрєдавать вам чєрєз связних очєнь важную інформацію.
—?Наприклад? — подав я надію Яші.
—?Напрімєр, ґдє і каґда на вас ґатовітся аблава. Ілі кто срєді вашіх людєй являєтся нашім аґєнтом.
Мене вразила його дурість. Напевно, страх потьмарив Гальперовичу мізки, бо він плів нісенітницю. Я сказав:
—?Для початку ти сам зліквідуєш своїх. Зарубаєш їх шаблею.
—?А можно с рєвольвєра? — облизав він сухі губи.
—?Ні, не треба лякати горобців. Ти своїх зарубаєш.
—?Я, знаєтє, нє кавалєріст, не умєю арудовать саблєй.
—?А ти бий тупим боком, — порадив я. — Поміж вуха. Як кролів.
—?Таґда паставтє всєх траіх рядишком спіной ка мнє.
Ми підійшли до чекістів, що тремтіли в оточенні моїх хлопців, і я наказав їм стати рядком один біля одного.
—?Страчувати вас напросився таваріщ Гальперович, — сказав я, подаючи головному «бебеху» шаблю. — Поверніться до нього спиною і станьте на коліна.
—?Іуда, — процідив рудий вирлоокий «бебех», схоже, що вихрест, але першим повернувся і став навколішки. Він знав, що так легше вмирати, тому ще й нагнув голову. Те саме зробили й інші — мовчки, з якоюсь викличною покорою.
Цього вирлоокого Гальперович, звісно ж, і рубонув першим. Проте вдарив не тупим боком, а гострим, і я подумки відмітив, що шаблю він тримає не вперше. Рубав не по шиї — по тім’ю. Жертви без жодного звуку падали ницьма із розколотими черепами, червона юшка бризкала Яші на чоботи й галіфе.
Головний черкаський «бебех» подивився на мене із псячою відданістю й почуттям виконаного обов’язку:
—?Ну как?
—?Іуда, він і є іуда, — зітхнув я. — Не хочу об тебе навіть шаблю поганити. Повісити його.
Він упав на коліна, благав його вислухати, щось белькотів про «сєкрєтноє сотруднічєство», а потім загріб п’ятірнею жменю землі, змішаної з кров’ю і мозком його «таваріщєй», запхав до рота й почав жувати.
—?Нє вєрітє? Клянусь вам... Я готов зємлю гризть!
—?Вона не твоя, — сказав Вовкулака.
...
Коли ми повернулися до Лебединського лісу, я зібрав козаків, прочитав уголос цей папір і передав його шеренгою, щоб кожен міг роздивитися на власні очі. Втім, усі й так знали, що в більшовицьку амнестію може повірити лише дурень. Але змора і безпросвітність боротьби робили своє.
Папір повернувся до мене, я зіжмакав його, кинув під ноги і наступив чоботом. Потім сказав:
—?Ще раз повторюю вам, що нікому не боронитиму явитися на амнестію. Це приватна справа кожного. І так само присягаюся вам, що особисто я залишатимуся в лісі доти, поки зі мною буде хоч один козак.
3
«Вертайсь росою»... Завжденний сум оселився в Чорному Воронові після того, як зустрів Її — ту, яка колись присоромила його, бравого офіцера з трьома Георгіївськими хрестами на грудях, устидала тяжко й негадано, розбудивши в ньому приспаний гонор.
У Ворона (тоді ще не Ворона, а штабс-капітана Черноусова — перехрестили в армії з Чорновуса) за плечима вже була Омська школа прапорщиків, була війна «за царя і отєчество», потім за «душку Керенського», де він сам напросився до ударного батальйону смерті й не раз ходив попідручки з кістлявою свашкою.
Першого «георгія» отримав за те, що під обстрілом німців зняв із колючого дроту вже мертвих трьох юнкерів. І ось нагорода самої долі — перед Лютневою революцією він дістав призначення до Другої дивізії, яка дислокувалася тоді в Умані, за п’ятдесят верст од його батьківської хати.
Прибувши до штабу дивізії, зайшов до канцелярії, де черговий офіцер оформляв документи, і тут Черноусова піджидав отой випадок, що перевернув його сонну, прибиту війною душу. У кімнаті сиділо ще дві молоденькі панянки, які, пирскаючи смішком, перешіптувалися між собою, й одна з них так подивилася на незнайомого штабс-капітана, що той почав затинатися.
Сірі насмішкуваті очі, коротка русява стрижка, а далі — не питай. Туальденорова блузка з чорною краваткою, легенька ситцева спідниця, а нижче — тримайтеся, панове офіцери! — рожеві фільдеперсові панчохи щільно облягали ноженята в черевичках на високому підборі. Московським модницям — стулити варги й не висовуватися.
Штабс-капітан Черноусов, відповідаючи на запитання поручника, затинався, немов контужений:
—?В Мос-сквє я п-поначалу бил пріпісан к восьмому грєнадьорскому полку, а п-п-потом...
—?Хвилинку! — раптом озвалося це диво в рожевих фільдеперсах. — А чому ви розмовляєте по-московському? Хіба ви не українець?
Тут георгіївському кавалеру зовсім заціпило. Вона що — знущається? Чи це в них такі жарти? Він розгублено повів бровою у бік штабіста, на обличчі якого заграла змовницька усмішка.
—?А й справді, — відклавши ручку, поручник теж заговорив українською. — Настають наші часи. Армія українізується. Треба ловити момент. Ви де хочете служити — в Умані чи, може, в Черкасах?
—?У Черкасах, — без довгих роздумувань відповів він: звідти ще ближче було додому.
—?Ну от і добре. Там якраз у двісті дев’яностому полку є місце ротного.
—?Дякую. З такої оказії дозвольте запросити вас, пане поручнику, і вас, милі панни, на келих шампанського.
Він обернувся до панночок, але бачив тільки одну — в її сірих очах тепер було більше цікавости, аніж насмішки. Може, тому, що він зопалу попросився на службу в Черкаси, погордувавши таким славним містом, як Умань, де навіть у військовому штабі водилися он які шляхетні красуні.
—?Давайте знайомитись, — сказав він, хвилюючись і радіючи, що з якоїсь бентежної далини до нього повертаються рідні слова.
—?Афанасій Карпович Калюжний! — поручник майже вискочив із-за канцелярського столу, виструнчився і, подаючи руку, пристукнув підборами. — А я з самого ранку думаю, чого це ніс свербить? Да, дозвольте представить! Це наші... е-е-е... штабні співробітниці...
—?Манюня, — панночка з яскраво напомадженими карміновими губами та штучною «мушкою» на щоці, зробивши граційний кніксен, піднесла йому майже до губ гладеньке зап’ястя.
Він узяв її руку, але, перш ніж поцілувати, перепитав:
—?Манюня — тобто Марія?
—?Ні, — засміялась вона. — Просто Манюня.
О, це була ще та пересмішниця, іншим разом він би з нею пожартував не так, але зараз... поруч стояла панна з такими вельможними очима, що біля неї Манюня разом зі своєю «мушкою» враз розчинилася в повітрі.
—?Тіна, — вона подала йому тонку прохолодну руку, він затримав її у своїй, і знову, цього разу вже геть по-дурному, спитав:
—?А Тіна — це... Валентина?
—?Тіна — це я, — відповіла вона.
Увечері вони вчотирьох сиділи в ресторації «Софія», неподалік від знаменитого уманського парку, де колись князь Потоцький розсипав замість снігу гори цукру, щоб серед літа покатати на санях свою примхливу пасію Софію; штабс-капітан Чорновус (уже Чорновус) замовив для панн шампанське «Абрау», для панів офіцерів — карафу житнівки, попросив принести кав’яру.
—?Да-а-а, запуталі вас баришні со своімі імєнамі, — сказав поручник Калюжний, який після другої чарки почав зриватися на російську говірку. — Ну, что ж, вазьмом, к прімєру, хоть і мєня. По матрікулу я Афанасій, а мать, родниє і блізкіє всєгда називалі мєня Фанєй. Фаня, і всьо.
—?А ми вас будемо звати Панасом, — суворо подивилася на нього Манюня. — Може, тоді ви пам’ятатимете про українізацію армії.
—?Да, пробачте, — знітився поручник. — Називайте мене Панасом, якщо вам так більше наравиться. А тут, за столом, можна і Фаньою.
...
Вони випили ще і ще, поручник Калюжний так розм’як, що більше скидався на Фаню, ніж на Панаса. Відкинувшись на спинку стільця, він розчулився:
—?Ах, харашо-то как, друзья моі!
Справді, було хороше, трішки меланхолійно й тривожно, як то завжди буває за першого знайомства із вродливою жінкою.
А тут ще ця мелодія! Скрипаль у чорному фраку з білим нагрудником і довгими, схожими на пташиний хвіст фалдами, скидався на печальну сороку, і ця несосвітенна сорока, окільцьована пейсами, не грала, а малювала смичком якийсь позахмарний світ — з медовими ріками й цукровими снігами.
—?А ви звідки родом? — сірі очі відкрито дивилися на Чорновуса з-під русявого чубчика.
—?Я народився в Лебединському лісі під волоським горіхом.
Це була правда. Його батько був лісником, жили вони в лісництві, а пологи приймала стара повитуха Перчиця — матінка сліпої Євдосі.
—?Ми земляки, — сказала Тіна. — Я зі Шполи. І, мабуть, зривала горіхи з того дерева, під яким ви народилися.
—?А я вот із самого Кієва, — вліз, як середа в тиждень, Фаня-Панас. — Із Шулявкі. І балакаю нє по-рускі, а по-шулявскі, ви мєня понялі? І всє ми землякі, всє із Кієвской губернії. Так шо, земляк, давай! Вип’єм за твою службу в Черкасах.
—?Фаня у нас поліглот, — похвалила його Манюня. — Він уміє розмовляти по-малоросійському, по-хохляцькому, по-шулявському і навіть українською, коли тверезий. Правда ж, Фанічка?
—?Так точно, душа моя, — радо погодився поручник.
Чорновус подивився в сірі очі — в них не було й іскорки сміху. Вони, ці очі, дивилися десь далеко-далеко.
—?А вам не підходить наша жіноча компанія? — спитала в штабс-капітана Манюня.
—?Чому ж?..
—?Ну, ви ж не захотіли служити в Умані.
—?Я, мєжду прочім, єщьо могу всьо ізмєніть, — поручник Калюжний ревниво подивився на Манюню. — Ми можєм оставіть штабс-капітана і в Уманє.
—?Не варто, — сказав Чорновус. — Жереб випав.
Вечір не скінчився так, як малювала йому скрипка. Коли вони вийшли з ресторації та зупинилися під блідим газовим ліхтарем, вона подала йому тонку прохолодну руку.
—?Щасти вам, пане капітане. Дасть Бог — побачимося.
...
У Вовчій балці, недалечко від Мокрої Калигірки, його перестріли козаки Семена Гризла і привели до отамана — перевірити, хто такий.
Кремезний, хоч і приземкуватий, Гризло здивував насамперед своїм убранням: синій жупан, розшитий жовтими позументами, шаровари, козацька шапка-бирка, з-під якої над чолом стриміло пасмо русявого чуба. Гострі кінчики вусів були хвацьки закручені вгору, і від того обличчя отамана сяяло веселим молодецтвом.
—?Відкіля будеш? — зміряв він Чорновуса очима. — Тіки не крути хвостом, бо моя шабля зразу чує брехню.
Чорновусові не було чого кривити душею, і Гризло йому повірив. Та і як не повірити землякові, якщо отаман навіть пригадав його батька — знався-бо чи не з усіма лісниками в окрузі.
—?Приставай до мого коша, — запропонував Гризло.
—?Я не проти, — відповів Чорновус. — Але дозвольте, пане кошовий, спершу провідати рідних, а тоді вже порадимося, як бути далі.
Гризло похитав головою.
—?Що то за козак, який журиться за домівкою? Нема коли радитися. Вчора в Мокрій Калигірці більшовики розстріляли сорок наших людей та ще й повісили шістьох жидів, які шили нам одяганку і чоботи. Треба негайно поквитатися.
—?Треба, — сказав Чорновус, розглядаючи отаманів синій жупан ще з більшою цікавістю. Не вірилося, що таку жупанину могли скроїти калигірські жиди.
—?Ми повинні показати кацапам і нашим селянам, хто тут господар, — вів далі Гризло. — У містечку стоїть чимала частина, та якщо вдарити знагла, то можна її втовкти. Я вже сьогодні можу виставити три сотні кінних.
—?Уночі! Треба вдарити вночі, пане отамане, — втрутився у розмову козак із широко ошкіреним ротом, з якого визирали чималі ікла.
—?Цей любить воювати тіки вночі, — поблажливо осміхнувся Гризло. — Через те й прозвали його Вовкулакою. Не переживай, буде тобі й уночі.
Гризло вислав до Мокрої Калигірки стежі на вивідки. Саме була неділя, базарний день, і Чорновус, перевдягнувшись у жебрака, теж сходив у містечко, яке трохи знав. Ще змалечку їздив сюди з батьком на олійню, до млина, на базар, де батько завжди купував йому маківники, золотисті медяники-коники й довгі м’ятні «кумхвети» в позлітках по копійці за два, від яких язик прилипав до піднебіння.
Але найцікавіше було, коли після базарування вони заходили до Беня в оранду-корчму. Тут стояв такий дух, що відразу туманіло в голові й щипало в очах. Назустріч їм виходив Бень у довгополому лапсердаку, горбатий, з рудою борідкою, проте милий і чемний жид, який мав лісника Чорновуса за великого приятеля.
«Гой, Якове, — казав він, ставлячи перед батьком пузату зелену пляшку, — який славний у тебе мальчик. Такий міг вирости хіба в лісі». І тут Бень, мов штукар, діставав із-за спини, з-під свого горба в’язочку бубликів —таких твердих, що не вкусиш, їх доводилося смоктати, як і ті «кумхвети», — подавав лагоминку малому; а в другій руці корчмаря вже невідь-звідки з’являлася низочка чехоні для батька.
Вони вдвох випивали по чарці, до столу підтюпцем дріботіла заклопотана Бениха, по-чудернацькому закутана в чорну хустину так, що стирчали рожеві вуха, й ставила на стіл курячі тельбушки, смажені на гусячому смальці, — страву для дорогих гостей.
Бениха теж не забувала про «мальчика», наливала йому смачнющого вишневого ситра, яке шпигало в ніс і поколювало в роті. Потім Бень приносив коробочку з намальованою грайливою дівчиною, що смоктала довгого цибуха, відкривав ту коробочку і, заплющивши очі, гучно втягував носом повітря. Це був дорогий тютюн: батько любив подиміти. «Від фабрики Когана!» — хвалився корчмар, хоч сам не курив.
Коли батько починав збиратися додому, Бень просив посидіти ще, бо ось-ось має над’їхати Рефуль із Звенигородки, він приїде з дванадцятьма музиками, і тут буде такий "маюфес", що всіх накриє курява. «Та я й так бачу, які тут маюфеси крешуть», — казав батько, показуючи на встелену соняшниковим лушпинням долівку з глибокими заглибинами від закаблуків.
...
Опираючись на сучкуватий костур, Чорновус шкутильгав безлюдною вулицею до базару (хоч давно зрозумів, що базару сьогодні не буде, — люди сиділи по хатах), поглядав спідлоба туди-сюди, поки й побачив розгромлену оранду.
Чорні діри вибитих вікон, навіть рами потрощені, двері зірвані із завіс, під облупленими стінами — бите скло, черепки, розвіяне пір’я...
Невдовзі він угледів і Беня — на шибениці серед повішених перед базаром упізнав його по рудій борідці та горбатій спині, яку не випростав навіть тягар смерти.
Чорновус пошкандибав убік млина, і тут на греблі його перестрів кінний роз’їзд.
—?Куда, старчє, путь дєржіш? — спитав вухатий москаль, такий п’янючий, що однією рукою тримався за повід, а другою вчепився у гриву коня.
—?Іду на багатиє сьола.
—?А нє скажєш, ґдє здєсь вєсьолиє дєвкі жівут?
—?Я чєловєк нє здєшній.
—?А випіть хошь?
—?Нє, мнє би покушать.
—?Таґда дєржі, — вухатий дістав із кишені штанів цукерку. — Паабєдаєш!
Він зайшовся таким божевільним реготом, що ледве не випав із сідла.
Це була м’ятна «кумхвета» із Беневої корчми.
Зате щедрим виявився Гризло. Того вечора він подарував Чорновусові рушницю Манліхера, кольта, дві «кукурудзи», а насамкінець підвів коня-дончака, на якому грав кожен м’яз.
—?Не знаю, як він і зветься, — сказав, ніби виправдовуючись, Гризло. — Позичив ув одного рогатого, та забув спитати ім’я. Ет, нехай буде хоч і Мудей, аби добре носив.
—?А хто такий Мудей? — схвильовано спитав Чорновус, беручи коня за вуздечку.
Гризло знизав плечима.
—?Хто його знає. Мудей, та й усе. На ось, візьми ще нагайку.
Кінь був гінкий, довгоногий — отаман знав, для чийого зросту його підбирав. Чорновус не міг вгамувати тремтіння в руках, коли мацав себе по кишенях. Нарешті знайшов цукерку, розгорнув, підніс на долоні коневі.
Від дотику шовкових губ аж лоскіт пробіг у грудях. Серце його заспівало. Він притулився лицем до шиї коня і не бачив, як засвітилися очі у Гризла.
Операцію розпочали о четвертій ночі, коли п’яна москальня захропла найміцнішим сном. Спершу тихо, без писку, вкоськали застави, прибрали стійки біля школи та цукроварні, а потім ударили з усіх сил.
Москалі вискакували з дверей та вікон у самій білизні, спросоння тікали навпрошки хто куди бачив, миготіли кальсонами через тини, перелази, городи, садки.
Але ж якою доброю мішенню були ті кальсони вночі! І як злагоджено стукотіли максими та «люйси», як весело репалася «кукурудза», як тонко й заливисто тьохкали кулі! Злякано іржали коні, багато їх уже без вершників тупотіли темними вуличками, збиваючи з ніг своїх і чужих. Зойки, стогони, прокльони, брудна московська лайка злилися в суцільний лемент, що дражливо пах ворожою кров’ю.
...
Чорновусові сподобалося, як його новий товариш Мудей спокійно переступає ворожі трупи — тривожно форкнув тільки тоді, коли вгледів перед собою вбитого коня. Обминув його, відвернувши голову, й далі пішов твердим, пружним кроком.
Попрацювали вони, як добрі молотники, але Гризлові було мало.
—?Хлопці, це ще не все! — кричав він, змахуючи кров із розбитої брови. — Їх багацько розбіглося по кущах! Виловімо всіх до одного. Чуєте? Всіх!
...
«Добре, батьку!» — крикнув йому Чорновус, завертаючи коня у виярок, порослий низькими кущами ожини. Він уже спустився вниз, як раптом Мудей зупинився і сторожко поворушив вухами. Чорновус шарпнув за повід, цмокнув, та кінь тільки мотнув головою і подивився у бік вузенького рівчака. Саме туди він пішов охоче.
У рівчаку причаїлося двоє. Чорновус одразу впізнав вухатого москаля, який учора тицьнув йому для насмішки «кумхвету», а біля нього трусилася напівгола дівка. Ряба з лиця, зате тілиста, повногуба й така гаряча, аж парувало з неї.
Ти ба, стерво вухате, — під ним земля западається, а воно ще й курву за собою тягне. Що ж вона собі думала, ця телиця намахана? Чорновус так і спитав, зводячи кольта:
—?Що ж ти собі думала, коли тікала з оцим вилупком?
—?Він мене силою поволік!
—?Врьот! Ана сказала, что любіт мєня, і сама пабєжала, — зацокотів зубами вухатий. — Нє стрєляй, ми с нєй паженімся і уєдєм в Пєнзу.
—?Поїдеш, — сказав Чорновус. — Тільки далі. Спасіба тєбє, радімий, за канфєтку.
Кольт підстрибнув у руці, але куля пішла бездоганно — якраз у те місце на лобі, де дідько припечатує москалям зірки.
—?А ти, шльондро, йди сюди і задирай спідницю, — наказав Чорновус. — Всиплю тобі по сраці, щоб пам’ятала.
Дівуля вилізла з рівчака, підійшла до нього й, нагнувшись, слухняно задерла спідницю, під якою світилося голе-голісіньке тіло.
Він замахнувся нагайкою, та Мудей зненацька зірвався й помчав угору — мабуть, подумав, що вершник підняв трійчатку на нього. Чорновус зупинив коня й озирнувся на дівку, яку все-таки мусив полоскотати нагайкою. Але мусив розсміятися глухим, розкотистим сміхом. Хвойда блискала п’ятами вже по той бік виярка — пригнувшись мало не до землі, вона, як вепр, розсікала ожинові зарості, аж галуззя летіло над нею.
Слава про перемогу повстанців у Мокрій Калигірці миттю облетіла довколишні села. До Гризла почали сходитися селяни зі всієї Звенигородщини. Несли зброю, харчі, приводили коней. Отаман хотів наставити Чорновуса начальником штабу, та згодом усе повернулось інакше.
Партизанити краще малим загоном: зручніше маневрувати, переховуватися, уникати переслідувань, та й харчуватися легше. Що більше прибувало людей, то все це давалося тяжче і тяжче. Гризло вирішив розділити свій кіш на два загони — з одним Чорновус відійде до Лебедина. А як буде треба, зійдуться докупи і ще разом підуть на Київ.
Коли Чорновус формував свій відділ, до нього попросився нічний одчайдух Вовкулака. Гризло не образився.
—?Так, то й так, — погодився отаман. — Жаль мені розлучатися з таким козарлюгою, але для початку це тобі буде добра підмога.
Отаман замовк, задума нагнала похмурість на його чоло, та потім загадкова усмішка заграла в закручених вусах.
—?А знаєш, чого Вовкулака пішов до лісу?
—?Ну, як чого... — не зрозумів Чорновус.
—?Начитався Шевченка. Я часто питаюся у новачків: чого ти до мене прийшов? І чую: в того москалі хату спалили, того пограбували, у того дівчину зґвалтували... У нас завсігди так було — поки заброда не заллє сала за шкуру, ми нічичирк. А цей мені каже: прочитав «Кобзаря». Ти таке чув коли-небудь? Щоб чоловік прочитав Шевченка і став «бандитом»? От де сила! Це я до того, аби ти знав, що треба часом почитати козакам уголос. Краще за всяку муштру.
І ще одну пораду дав Гризло: якщо Чорновус ступив на повстанську стежку, то мусить узяти псевдо, інакше москалі помстяться на його родині. Він, Гризло, ймення не міняв, бо на Звенигородщині його знають усі як кошового Вільного козацтва. Кожен сірко вам скаже, хто такий Гризло і з ким він б’ється.
Був жовтень 1920-го. Стояло бабине літо. У повітрі ясотіло павутиння.
Чорновус поглянув у синє-синюще небо. І побачив на вершечку граба великого хижого птаха, такого чорного, аж синій відлиск пробігав по ньому.
—?Чорний Ворон, — сказав він. — Як почуєш, Семене, щось про Чорного Ворона — то буду я.
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------
----------------------------------------------------------------------------------------------------------------
Повністю першу частину роману Василя Шкляра "Чорний Ворон" читайте у часописі "Сучасність" (№9 за 2009 рік). У наступних числах журналу вийде продовження роману
ZaUA.org з гордістю оголошує про співпрацю з легендарним журналом - ми публікуватимемо найбільш цікаві "паперові" матеріали на нашому порталі.
Чекайте найближчим часом на ZaUA.org:
- інтерв'ю з Сашком Положинським (гурт "Тартак");
- спогади першого начальника військової розвідки України Олександра Скіпальського;
- уривки з нового роману Оксани Забужко "Музей покинутих секретів";
- текст мистецтвознавця Дмитра Горбачова про вплив Шевченка на аванґардистів ХХ-го сторіччя;
- і ще купу цікавезних речей.
Придбати паперову версію "Сучасності" можна:
Київ
- книжковий ринок «Петрівка»: ряд 46 місце 7, ряд 48 місце 7 – ятки «Книгоноша»,
- книгарня на вул. Пушкінській, 8а
- книгарня «Наукова думка», вул. Грушевського, 4
- книгарня «Є», вул. Лисенка, 3
- книгарня «Академкнига № 1», вул. Б. Хмельницького, 42
- книгарня «Знання», вул. Хрещатик, 44
- книгарня «Сяйво», вул. Червоноармійська, 6
- книгарня «Смолоскип», вул. Межигірська, 21
- ятка біля Університету Шевченка, бул. Шевченка, 16
Вінниця
- книжкова гуртівня «Сто тисяч книжок», вул. Вишенька, 50 (Пирогова, 172А)
Житомир
- книгарня «Читай», вул. Київська, 77 (ТЦ «Глобал-UA»)
- книгарня «Читай», вул. М. Бердичівська, 2/7 (ТЦ «Еко-Маркет»)
Івано-Франківськ
- книгарня «Навчальна книга», вул. Новгородська, 55-А
- книгарня «Навчальна книга», вул. Галицька, 39
- книгарня «Читай», вул. Вовчинецька, 225-А (ТЦ «Велес»)
Львів
- книжкова гуртівня ПП Ільницький Руслан Романович, Кульпарківська 93а,
- книгарня «Дослідно-видавничий центр наукового товариства ім. Шевченка», проспект Шевченка, 8
Миколаїв
- книгарня «Читай», вул. Артема, 41 (ТЦ «Європорт»)
Рівне
- книгарня «Читай», вул. Гагаріна 16 (ТРЦ «Чайка»)
Тернопіль
- книгарня «Ярослав Мудрий» — вул. Руська, 19
Хмельницький
- книжкова гуртівня «Сто тисяч книжок», вул. Кам’янецька, 122.
