Мудрість. Дисидент Матусевич живе на пенсію у 1600 грн, а розмова з ним змінить ваші погляди на життя

Останній – особа непублічна. Він не займав і не займає державних посад, не часто дає інтерв’ю та рідко бере участь у різних урочистостях. До нього в гості ми й напросилися.

Український правозахисний рух виник у 60-х, і його учасники очолили боротьбу за Незалежність в кінці 80-х. Знаковим явищем цього руху стала Українська Гельсинська Група (згодом Спілка). Якщо відсторонено зіставити біографії радянських катів та дисидентів, можна зробити невтішний висновок, що переможцями почуваються саме кати.

Найбільш показовий приклад – кум Путіна та бізнес-партнер кількох українських олігархів Віктор Медведчук. А суддя Григорій Зубець, який свого часу фактично засудив до ув’язнення, чим відправив на смерть, хворого дисидента Валерія Марченка, зробив успішну кар’єру в незалежній Україні. Був екс-головою Апеляційного суду і вже на пенсії отримав від президента Порошенка орден Ярослава Мудрого п’ятого ступеня. Указ президента про нагородження Зубця датовано 6 жовтня, а Марченко помер 7-го.

З такими думками та наміром розпитати про переможців і переможених їду до Матусевича. Та він, як учитель дзену, своїми відповідями збиває мене з пантелику.

Микола Матусевич мешкає край лісу

Лупайте сю скалу

Пан Микола мешкає край лісу, на околиці Василькова, у сільській хаті. Живе самотньо. Його спокій охороняє величезний пес на ім’я Вовчик – суміш кавказця з місцевою породою. Метляючи хвостом, Вовчик-братик переводить бандитський погляд з хазяїна на гостей, тобто на нас, наче питаючи: свої?

– Свої, свої, – відповідає хазяїн. – Вдень він мене весь час супроводжує. Але я не можу на свою пенсію його повністю прогодувати. Тому на ніч він біжить до інших людей. Мотається на дві роботи, – пояснює пан Микола, поки ми йдемо у хату.

На порозі нас міряє поглядом сірий кіт.

– Знайомтесь, Маркіз, – зачиняє двері господар.

Кіт мружиться і дивиться на накритий стіл: чарки розставлені, закуска готова. Дістаємо коньяк…

Перше ж наше запитання прозвучало фальшиво:

– Як ви ставитесь до того, що перейменування площі Інтернаціоналістів у площу Марченка збіглося з нагородженням судді Зубця, який фактично відправив літератора на смерть? Що взагалі думаєте про цього суддю?

– Нічого. Хто він такий, щоб я про нього думав? Краще наливай, – сказав пан Микола, і логіка подальших запитань втратила сенс.

Ми просто говорили, пили коньяк, закусували пиріжками, салатом та відвареною у цибулі щоковиною. Це, до речі, смачна, поживна і, головне, відносна дешева страва, що складає основу раціону кавалера ордену «За мужність». А ще – горіхи та власна городина.

– От ви мені нагадали… – посміхнувся хазяїн: – Сиджу якось у карцері. Курить хочеться – страшне. В цей час до нас з виховною роботою приїхала «зондеркоманда»: передовик виробництва, письменник і ще хтось з ідеологічної роботи. Пропонують мені йти на бесіду, послухати, як розвивається соціалізм. Думаю, треба йти, аби десь по дорозі знайти цигарку. Приходжу.

Письменник від мене очі ховає – ми з ним колись випивали в Києві на Співочому полі. Передовик щось віщає. А ще сидить дядько солідний і придивляється до мене… Раптом питає: «Микола Іванович, ви мене впізнаєте?». «Наче обличчя знайоме», – кажу. Це в мене стандартна відповідь. А той до мене: «Я ж був прокурором на вашому процесі». Тю, думаю, невже я маю запам’ятовувати усіх цих…

– Покурити вдалося?

– А як же, зеки такі хитрі.

– Тобто, катами своїх суддів-прокурорів не вважаєте?

– Я ж кажу: навіть не згадую. Хай собі доживають. От нема в мене якоїсь злопам’ятності.

Розливаємо ще по чарці.

– Добре пішла, – кашляє пан Микола.

Накладає собі салат. Виделкою не користується, лише ложкою – тюремна звичка. Коли закусили, веде далі:

"Суддів-прокурорів навіть не згадую. Хай собі доживають"

– Тирса.

– Що?

– У мене під сараєм її багато. На черевики налипає. Як ти заходив, я хотів сказати, щоб обтрусив, та промовчав. Я вже замучився її вимітати. Так от, на всіх, хто був причетний до тієї системи, налипала тирса. Винуватити в цьому усіх не варто. Вона, я ж кажу, мимоволі налипає. Був випадок. Казав про карцер і згадав… Сидів якось у ньому 45 днів. Голод мучить. Коли дивлюсь, кормушка відкривається і прапорщик протягує мені свій бутерброд.

– Незнайома людина?

– Ну як незнайома. На той момент ми знали один одного кілька років. З перервами. Зона-тюрма-зона. І от через якийсь час я повертаюся у ту саму зону, де служить він. Служака, треба сказати, противний. Але виявилося, що він не міг їсти, коли поруч знаходиться голодна людина. Бери пиріжки, їж. Я свого часу мріяв хліба наїстися. Мені того хліба хотілося більше, ніж свободи.

– На зоні?

– Не так на зоні, як у тюрмі. Після двох років того раціону дуже виснажений був. Пам’ятаю, до нас тоді посадили Щаранського. Чув? Він потім міністром в Ізраїлі став (Анатолій Щаранський – дисидент-правозахисник, член Московської Гельсінської групи, письменник, учасник єврейського руху; після еміграції до Ізраїлю став лідером партії Ісраель ба-Алія, в різні часи обіймав посади міністра промисловості, міністра внутрішніх справ, міністра по справах Єрусалиму – прим. ред.).

– Чув.

– Так от він, побачивши мій стан, відсипав зі своєї пайки мені дві-три ложки каші. До мене, до речі, журналісти приїжджали, про нього розпитували. В Ізраїлі був якийсь скандал, якась кампанія проти нього. Й вони збирали про Щаранського чи то позитивні відгуки, чи то компромат. Цікавилися – як поводив себе у тюрмі? Ну я їм про ці дві ложки каші й розказую, хотів навіть сам написати. Та ті журналісти зникли. Ти зрозумій: Щаранський такий рухливий, як джмелик, йому теж їсти треба… Я дуже йому вдячний. То може ви напишете?

– Добре. Але давайте про тюремників поговоримо.

– Я не хотів би давати загальні моральні оцінки. Я ж розповідав про прапорщика… Давай ще по одній. Не боїшся?

– Можна. І все ж таки, прапорщик – це, так би мовити, обслуговуючий персонал, а от прокурори, судді, слідчі, це ж інша річ…

– Чому це інша? Система використовувала їх, як відомі гумові вироби. А люди були різні. Наприклад, мій слідчий. Є з чим порівнювати. Ти бери салат, бери… От у Мариновича слідчий був – така тварюка, такий беріївський вишкіл. Людина внутрішньо отруєна. Знаю, бо він і мене якийсь час допитував. Але мені повезло, бо призначили… Як же ж прізвище… Запиши: Березовчук. Пальці мені не виламував. За рік я лише на кілька запитань відповів: прізвище, ім’я, по батькові, місце і рік народження… Але так, не по справі, спілкувалися. З домашніми такими інтонаціями. В цьому, звичайно, була психологічна гра, але й якась щирість теж була.

За вікном сутеніє. Маркіз намагається непомітно вкрасти шмат сала. Пан Микола удає, що не помічає.

– Ви могли б за інших обставин стати друзями зі своїм слідчим? – питаю я й одночасно відганяю Маркіза.

– Думаю, що так. А ти погладь його, погладь, – хазяїн киває на кота. – Я ніколи не гладжу, нема такої звички. Живе дитина без ласки.

В голові крутиться питання про переможців і переможених. Але питаю не прямо, цікавлюся, як живуть дисиденти.

– Хотіли якось мені та ще одному дисиденту у зв’язку зі складним матеріальним становищем оформити президентську стипендію. Але справа чомусь заглухла.

– А яка у вас пенсія?

– Тисяча шістсот.

– А надбавка за орден?

– Це з надбавкою – двадцять три відсотки. Сестра допомагає, але все одно мало. Фарш Маркізу купити – вже проблема. А ще страх як люблю кави випити з маківником. Оце буває, получу пенсію, зайду у кав’ярню, подивлюся, що той маківник п’ятнадцять гривень коштує, постою, подумаю: купити – не купити. Та йду геть – дорого.

Пан Микола посміхнувся:

– Слідчий казав: «Микола Іванович, ви думаєте, якщо Україна стане незалежною, то вас призначать міністром? Такого не буде. По таких, як ви, нагору виберуться зовсім інші, не ідеалісти. Геніальна людина. Не знаю, чи живий… Якби зустрілися, я б потиснув йому руку.

– При владі завжди «не ідеалісти».

– На жаль.

– І що робити?

– Франко казав: «Лупайте сю скалу».

На цій трохи сумній ноті допиваємо пляшку й прощаємось.

Відкрите питання

Коли машина вибирається з васильківського проліску на трасу, складається враження, що ми повертаємося у повсякдення, перетнувши межу паралельної реальності. У тій реальності панують інші закони, інші цінності. Її володар пригладжує рукою довгі вуса та посміхається про щось своє. Кіт Маркіз сидить на підвіконні, дивлячись у синє вікно крізь крижані візерунки, а десь далеко в лісі виє на каламутний місяць Вовчик-братик.

Я так і не спитав пана Миколу, ким він себе вважає – переможеним чи переможцем? Некоректне запитання. Бо передбачає з мого боку певний сумнів, певну оцінку. А в нас немає морального права піддавати оцінкам шлях, здоланий ним, та такими людьми, як він. Тому що точка відліку – не ми, точка відліку – вони. Можливо, їх остаточна перемога попереду, і залежить вона від нас.

дисидент матусевич історія