Українці помирають рано. Чому так відбувається і хто гальмує реформу медицини

Первородний гріх

Сталося це після Революції Гідності. Одна моя патріотично налаштована колега вирішила ніколи в житті не давати хабарів. Найбільшим її випробуванням на цьому шляху виявилася вагітність. «Знаєш, що таке у нас первородний гріх? - якось спитала вона. – Це коли неможливо народити без хабара».

Родичі і друзі радили їй класних лікарів, з якими можна «домовитись». Але неофіційні «договірні відносини», з її точки зору, виглядали принизливо.

Офіційний шлях мав бути ще більш принизливим: у пологовому будинку за місцем проживання їй повідомили, що лежати доведеться в коридорі, усі ліки за власний кошт, їжа – з баночки. Варіант з приватною клінікою довелося відкинути: послуги там стартували від $2 тис. Для молодої сім’ї це було не по кишені.

Реформатори. Зліва на право: Уляна Супрун та її заступники й однодумці - Роман Ілик, Оксана Сивак, Олександр Лінчевський, Павло Ковтонюк. Фото з приватного архіву Уляни Супрун

Ідея народжувати за кордоном з’явилась не одразу і довго обмірковувалась. Останньою краплею став такий випадок.

Плановий візит до поліклініки, довга черга з відповідними наслідками – треба в туалет. Тут з’ясовується, що на поверсі він є, причому з милом й папером, але простих смертних туди не пускають – ця розкіш для персоналу, двері зачинені на ключ. А для пацієнтів туалет у підвалі: смердючий, без раковини, проте двері завжди відчинені, точніше їх,тобто дверей, нема.

Народжувала вона у Литві, у райцентрі Алітус (58 тис. населення). Все пройшло швидко, без ускладнень та максимально комфортно. Родзал з джакузі (до речі, ванна це не витребеньки, а частина обладнання), кілька днів проживання з чотирьохразовим харчуванням на рівні європейського готелю (палата на двох - з чоловіком), ввічливий медперсонал, процедури для породіллі, щеплення для немовля. За все про все одноразово й через касу – 535 євро 31 цент.

Ванна кімната у палаті провінційного литовського пологового будинку. Фото з приватного архіву

Це була замальовка з життя, а тепер трохи аналітики. На перший погляд, жалюгідний стан вітчизняної медицини пов’язаний з браком коштів. Але, насправді, гроші є. За даними МОЗ України, середній внесок українського домогосподарства (сім’ї) у систему охорони здоров’я минулого року становив 4580 грн. Це гроші, сплачені у бюджет країни (здебільшого у вигляді ПДВ, акцизів та інших податків), що потім пішли на фінансування медицини.

Заступник міністра МОЗ Павло Ковтонюк згадує, що коли реформатори з міністерства показали цю суму приватним страховикам і спитали – яка у цьому випадку має бути «страхова виплата», ті назвали цифру – 100 тис. грн.

Кожен українець може судити по собі: чи отримував він чи члени його родини медичні послуги на такі гроші. Можливо, у складних випадках навіть цих коштів не вистачає на рятування життя, але на гідне ставлення до пацієнта цього більш ніж достатньо.

Насправді «безкоштовна» медицина висмоктує з середнього домогосподарства набагато більше – у вигляді хабарів, «доброчинних внесків», платних аналізів, додаткових послуг, лікарсько-аптекарських схем та «фуфломіцинів», тобто ліків, які масово купуються в аптеках, але насправді не лікують.

Тіньовий ринок на те й тіньовий, що не потрапляє до офіційних показників. Але навіть офіційна статистика страшна: 640 тис. українських сімей щороку опиняються у стані фінансової катастрофи, пов’язаної з хворобою когось зі членів родини, незважаючи на те, що вони сплатили до «медичного бюджету» 3 млрд. грн. у вигляді прямих та непрямих податків.

Як наслідок: наші співвітчизники в середньому живуть на 11 років менше, порівняно з мешканцями ЄС. За підрахунками Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ) щороку вмирає 136 тис. українців, яких можна врятувати.

В. о. міністра охорони здоров’я Уляна Супрун конкретизує: 4000 туберкульозників можна вилікувати. 1200 малюків, що гинуть під час пологів, медики здатні врятувати. 7000 жертв інфекційних хвороб – взагалі нонсенс для сучасного розвитку науки.

В Україні достатньо лікарів, а кількість лікарняних ліжко-місць на душу народонаселення в нас одна з найвищих у Європі. Але чомусь до пацієнтів (яким навіть вдалося вчасно опинитися на тих ліжко-місцях) не доходять ліки й послуги. Коротко кажучи, не доходять гроші.

Куди діваються гривні, сплачені громадянами на медицину?

Найочевидніша відповідь: крадуть. Але це не так. Точніше, не зовсім так.

Стороннім вхід заборонено

Мій батько помирав. Я сидів з його медичною карткою у довжелезній черзі перед дверима, на яких висіла табличка: «Стороннім вхід заборонено». Через кожні двадцять хвилин лунав металевий брязкіт, з завітних дверей виходили люди в білих халатах. В цей момент хворі зазирали їм в очі, питаючи: «Можна?» - «Чекайте».

У хірурга не було власного кабінету, прийом відбувався в ординаторській, на якій, власне, й висіла табличка. Гнітючу атмосферу підсилювало те, що кожен з пацієнтів відчував себе на пташиних правах - тим самим «стороннім», якому «вхід заборонено».

Згодом я зрозумів, що «Стороннім вхід заборонено» - девіз усієї вітчизняної медицини, де «сторонній» - пацієнт. І це не так метафора, як базовий принцип фінансування. 80% бюджетних коштів, що спрямовуються на медицину, йдуть на зарплатню медикам та оплату комунальних послуг.

Сума, що виділяється на конкретний заклад , залежить не від кількості хворих та їх потреб, а від фізичних розмірів лікарні (яку треба опалювати, ремонтувати тощо), числа працівників та – головне – кількості ліжко-місць. Їх може бути більше від потреби, чи менше. Але фінансуються саме вони, а не ті, хто їх займає чи мав би займати.

Є ще питання, чому за даними ВООЗ, за кількістю ліжок Україна посідає четверте місце у світі, а за тривалістю життя – 130-е?

У цій системі хворий не просто зайвий, він – небажаний гість. Жалюгідна, безпорадна, проблемна істота, якій ніхто нічого не винен, від якої нічого не залежить. У кращому випадку, пацієнт – статистична одиниця, що демонструє трудові досягнення медиків. У гіршому – доведений до стану раба мешканець психіатричної клініки (це не перебільшення, це реальність).

Вважається, що цей жах – наслідок тоталітарного минулого. Мовляв, система, розроблена радянським академіком Миколаєм Семашко, не може бути іншою. Частка правди в цьому твердженні є, але тільки частка.

Не у всіх наших бідах винен покійний академік. Справа в тому, що у той час, коли радянська модель охорони здоров’я набула найбільшого розквіту, тобто за брежнєвських часів, вона була більш-менш пристосована до потреб населення.

Науково розраховувалась кількість тих чи інших хворих від загальної кількості населення. З урахуванням соціальних, екологічних та кліматичних особливостей. Точкою відліку при проектуванні лікарень ставала, знов-таки, кількість мешканців населеного пункту.

Часи змінилися. Деякі невиліковні хвороби стали виліковними, відкрили нові методи та типи обладнання, створені нові протоколи лікування (це грубо кажучи інструкції для лікарів на кожен випадок). На зміну соціалістичним відносинам прийшли ринкові. Але найголовніше – змінилася кількість та структура населення. Оскільки система не оновлювалася (ані за методикою того ж Семашко, ані за будь-якою іншою), вона згнила.

У МОЗі наводять такі приклади. У місті Славутич було сплановано клініку для 150 тис. населення. Сьогодні у Славутичі мешкає 25 тис. осіб.

У великому пологовому відділенні один лікар приймає пологи один раз на 10 днів. Враховуючи інтенсивність такої практики, кваліфікація тамтешніх медпрацівників викликає сумніви. Платники податків фінансують опалення шести корпусів цієї лікарні, хоча на ці гроші можна було б рятувати чиїсь життя. І це далеко непоодинокий випадок.

Ще одна стандартна ситуація: в амбулаторії невеликого села Несвоя (Чернівецька область) працює один лікар, дві медсестри та ще дев’ять працівників – сторожі, кочегари, бухгалтер, методист, водій та ін. Можливо, для місцевих бабусь це зручно, але неефективне фінансування медицини погіршує якість життях усіх громадян.

Державні мільярди, розмазані тонким шаром по стінах усіх державних поліклінік та лікарень країни, нікого не роблять ані здоровішим, ані щасливішим. Мов цвіль на цих стінах проступає корупція та шахрайство.

Так, корупція – не стільки причина, скільки наслідок неефективного фінансування. Справа не в нашій грішній ментальності, а в тому що доволі часто корупція - єдиний спосіб вижити (не в переносному, а в прямому смислі). Хабар дає можливість лікарю компенсувати жебрацьку платню й прогодувати родину, а хворому отримати медичну послугу.

Графіка МОЗ. Реформатори закликають поширювати її в неті і в реальному житті. Скачати можна за лінком https://goo.gl/YdK75O

Існуюча система охорони здоров’я – це прихований світ людських страждань, зі складним лабіринтом підземних ходів, залами для vip-персон та схованками шахраїв. Є в цій системі зразково-показові заклади (інститут серця під керівництвом Бориса Тодурова), відомчі покої для привілейованих каст (найяскравіший приклад – клініка у київській Феофанії).

Є навіть унікальні плюси для найнижчих каст. Скажімо, сільські бабусі іноді використовують лікарні як профілакторії і «планово» лягають у них взимку, економлячи на опаленні своїх хат. Коротше кажучи, є в цьому прихованому світі свої неписані правила та навіть закони.

І найжорстокіший з них такий: потрапляючи у це царство, хто б ти не був – психічно хворий безхатько чи vip-персона – ти не можеш зберегти відчуття гідності. Тому що соромно бути у такій системі навіть vip-персоною.

Що пропонує МОЗ

Якщо спробувати одним коротким реченням охарактеризувати сутність медичної реформи, то воно звучатиме так: зробити майже все як у Литві. У тій самій Литві, де навіть у провінційному пологовому будинку є джакузі.

Реформу планується провести за два роки, аби кожен медпрацівник встиг адаптуватися, аби жодна сільська бабуся не постраждала, аби усі корупціонери знайшли час пройти курси перекваліфікації й стати повноцінними членами суспільства. Але вже перший крок повинен бути рішучим.

Змінюватиметься все. Опишемо тезово:

Якомога швидше – в ідеалі вже у липні цього року – потрібно впровадити новий принцип фінансування медицини. Уляна Супрун формулює його наступним чином: «Гроші йдуть за пацієнтом». Що це означає?

Педіатр, терапевт, сімейний лікар, а це називається у нинішній термінології лікар «первинної ланки» (а згодом до них зможе долучитися будь-який доктор, і будь-яка медустанова), - отримуватиме зарплатню й бюджетне фінансування залежно від кількості реально пролікованих пацієнтів. Підставою для цих виплат стануть договори між лікарями й пацієнтами.

Мрія Уляни Супрун про те, що вже цього року всі українці підпишуть договори з сімейними лікарями не означає, що з конкретного числа безпорадні українці не зможуть отримати медпослуг без якихось там контрактів.

Ніхто не зачинятиме двері поліклінік. Просто під час прийому (коли у такому прийомі виникне потреба) лікар запропонує пацієнтові підписати папери. Так само у будь-який момент договірні відносити можна буде перервати.

Важлива деталь: громадянин, що раптово захворів, зможе звернутися по допомогу не лише до «своєї» поліклініки, а й до будь-якого лікаря «первинної ланки».

Якщо, скажімо, він звернеться до приватного сімейного лікаря у іншому населеному пункті, то з держбюджету такому приватному лікарю капнуть гроші за цього пацієнта – 210 грн. На практиці це означатиме, що приватний лікар (чи клініка) нададуть пацієнту послуги або безкоштовно або зі знижкою.

Взаємини пацієнта і лікаря одразу й назавжди стануть ринковими. Проте платитиме не пацієнт, а держава. Законодавчо це буде виглядати таким чином: бюджетні кошти, виділені на медицину з розрахунку на одного громадянина, оформлять як страховий внесок на цього ж громадянина.

Ранкова руханка «Активуй реформу!» за участі Уляни Супрун, фото МОЗ України

Для деяких медустанов це означатиме банкрутство. Для деяких лікарів – фінансову катастрофу. Але якщо лікар буде популярним, його зарплатня вимірятиметься десятками тисяч гривень. Розпоряджатися цими грошима лікар (або медустанова) зможуть на власний розсуд – або проїсти, або витрати на ремонт чи закупівлю обладнання.

Спеціалізовані лікарні, тобто "вторинна ланка"

Лікарні чекатиме та ж доля. Якщо громадянин потребує спеціалізованої допомоги, лікар «первинної ланки» виписує направлення на «вторинну ланку» (такий порядок, звичайно ж, не стосується випадків екстреної допомоги, коли хворого одразу везуть у лікарню). Так само передбачена й свобода вибору установ «вторинної ланки». Отже, з часом виникнуть популярні й непопулярні клініки.

Чи зможе громадянин звернутися одразу до лікаря «вторинної ланки», у лікарню? Так. Але у цьому випадку пацієнту доведеться офіційно заплатити з власної кишені.

Усі заклади фінансуватимуться за аналогічним принципом, себто за послуги, надані конкретному хворому. Й ніяких дотацій за абстрактні ліжко-місця, або за відомче підпорядкування. Логічно припустити, що в цих умовах клініки почнуть боротися за пацієнтів.

Чи можливі виключення? Так. Якщо місцева громада або благодійник ладні фінансувати збитковий заклад – нема проблеми. Якщо якась приватна компанія чи державна установа, що має окремий бюджет, скажімо, МВС добровільно підпише договір на «абонентське» обслуговування зі шпиталем, то статус «відомчого шпиталю» буде збережено. Але це вже виключно на добровільно-ринкових засадах.

Безкоштовні ліки за рецептами

За задумом реформаторів, бюджетні гроші «йтимуть за пацієнтом» не лише через лікарські послуги, але й через знижки на ліки.

Планується запровадити механізм, який називається складним словом "реімбурсація", - коли клієнт дає в аптеці рецепт, а пігулки йому видають або безкоштовно або зі знижкою. Платить у такому випадку держава, перераховуючи кошти аптеці. Якщо рецепту нема – клієнт платить сам.

Під механізм реімбурсації підпадатимуть лише препарати з переліку, розробленого МОЗ. Це, до речі, має стати й способом боротьби з так званими фуфломіцинами - ліками, лікувальний ефект яких не доведено.

Чи усе лікування буде безкоштовне? Ні

Держава вперше відкрито визнає, що не може зробити медичне обслуговування на 100% безкоштовним.

Тому кожного року буде затверджуватися головний фінансовий медичний документ держави - Гарантований пакет. Це перелік захворювань та станів, лікування яких повністю фінансує держава. Передбачається, що гарантований пакет покриє усі витрати, пов’язані з екстреними випадками, гострими станами, усі звернення до лікарів первинної ланки, а також паліативну допомогу, яка усуває біль пацієнтам, які помирають.

Розширені гарантії надаватимуться учасникам АТО, котрі отримали поранення під час бойових дій. Спектр послуг для них має регулюватися окремим законом.

Процес лікування після прийняття початку реформи повинен відповідати міжнародним протоколам, тобто інструкціям для лікарів. Усі тарифи знаходитимуться у відкритому доступі. Тому у медиків не буде можливості необґрунтовано накручувати «додану вартість».

Деякі види обстежень й лікувань мають фінансуватися за принципом співоплати. Деякі – виключно за рахунок самого пацієнта, наприклад, естетична хірургія та стоматологія для дорослих (крім екстрених випадків).

Гарантований пакет послуг буде доповнюватися або скорочуватися, з урахуванням потреб населення та поточного стану державного бюджету, який звичайно, не найкращий у світі. Але іншого нема. І чесно говорити про це з людьми – одна зі складових взаємоповаги держави і громадянина.

Електронний реєстр пацієнтів

Якість послуг не завжди зводиться лише до грошей. Тому одна з «дрібничок» реформи прямо не пов’язана з принципами фінансування – це впровадження електронної системи охорони здоров’я. Як на всеукраїнському рівні, так і на рівні звичайних поліклінік.

На всеукраїнському рівні система передбачає функціонування електронного реєстру пацієнтів. По суті, реєстр стане базою медичних карток. У кожного лікаря буде можливість ознайомитись з анамнезом будь-якого клієнта, вивчити його історію незалежно від того, у яких закладах той лікувався раніше.

Ну а на місцях вже зараз впроваджуються проекти на кшталт «мобільна медсестра» й «поліклініка без черг». І саме вони мають відношення до гідності, оскільки дозволяють зробити візит до лікаря комфортним. Перший досвід є.

Проект «Поліклініка без черг» був реалізований у деяких державних закладах, завдяки чому рівень їх сервісу став не гірший за приватний. Заступник головного лікаря з організаційної роботи Київського міського дитячого діагностичного центру Олена Дейнека розповідає, що і лікарі, і пацієнти доволі швидко освоїли відповідні програми. Тепер більшість пацієнтів записуються до лікаря або через інтернет, або через термінали у холі.

Якщо ж пацієнт принципово не довіряє техніці, до його послуг стара реєстратура. «Єдиний недолік, - скаржиться пані Олена, - полягає в тому, що коли до нас приходять нові пацієнти і не бачать черг, вони думають, що у нас погані лікарі».

Керівник проекту IT4Medicine, член координаційної ради МОЗ з питань впровадження електронної системи охорони здоров’я Андрій Заяць переконаний, що думка про «технічно безграмотних» провінційних лікарів, що не зможуть оволодіти комп’ютером – міф. Він вважає, що двох років більш ніж достатньо, аби кожна українська поліклініка стала «поліклінікою без черг». Була б державна воля.

План-графік

Теоретично, така воля є. Ще у квітні були зареєстровані у парламенті чотири законопроекти, розроблені реформаторами МОЗ на виконання Концепції реформування охорони здоров’я, затвердженої розпорядженням КМУ.

Ключовий документ – законопроект №6327 про державні гарантії надання медичних послуг. Інші проекти його доповнюють: про додаткові гарантії воїнам АТО, про внесення змін до Бюджетного кодексу, про узгодження процесу публічних закупівель з новими держгарантіями.

Якщо у найближчі два тижні Верховна Рада прийме цей пакет, Революція гідності в медицині зрушить з мертвої точки. У МОЗ планують вже у липні подати свої пропозиції по змінах до бюджету-2017.

Далі план-графік такий: система держгарантій на первинці запрацює в липні цього року, у сфері діагностики – з 2018-го. Перший рік фактично будуть паралельно діяти дві моделі: стара й нова. А вже з 1 січня 2019-го нова модель розрахунків та відносин охопить всю вітчизняну медицину.

Якщо ж у червні парламент «прокотить» реформаторські проекти, - а у червні лише два пленарні тижні, після яких нардепи йдуть на канікули, то ж часу обмаль, - так от, якщо у червні проекти так і залишаться проектами, то МОЗ не встигне подати свої пропозиції до бюджету на 2017 рік. У цьому випадку ніяких зрушень цього року не відбудеться.

Та й взагалі існує ризик, що ці законодавчі ініціативи так і залишаться проектами. Зараз усе залежить від депутатів Верховної Ради. Свою байдужість до медичної реформи нардепи вже продемонстрували. 20 травня Верховна Рада не проголосувала навіть за включення до порядку денного "медичних" законопроектів.

Страхи причетних

Депутати

Частина депутатського корпусу демонстративно ігнорує урядові проекти (Опозиційний блок), частина (фракція БПП) радить реформаторам створювати робочі групи й «доопрацьовувати» документи (прямо, діють по історичній інструкції ЦРУ із саботажу), частина виявляє байдужість і навіть не заходить до сесійної зали під час голосувань. Державна воля є у в.о. міністра та її команди. Чи є вона у президента і прем'єра, які можуть дати "чарівний пендель" депутатам з коаліції, які прогулюють голосування чи валять реформу - побачимо через два тижні.

За депутатською байдужістю ховається звірячий спротив корупціонерів, у яких завжди знайдуться раціональні аргументи проти реформи. Будь-яка реформа порушує усталений порядок речей, комусь шкодить, когось лякає (і не тільки корупціонерів). Не буває такого, щоб від справжньої реформи ніхто не постраждав.

Акція на підтримку реформи МОЗ під стінами ВР. Фото Цензор.Нет

Пацієнтські організації

Вони найконструктивніші критики реформи.

Так, в Українській діабетичній асоціації побоюються, що до Державного гарантованого пакету не потраплять медичні послуги, необхідні для підтримки життя її підопічних. Зокрема, членів Асоціації цікавить доля держпрограми «Цукровий діабет», завдяки якій хворі мають можливість лікуватися й відпочивати за бюджетний кошт.

Представники об’єднань та організацій громадян, що страждають від орфанних захворювань, також гортають сторінки законопроектів, намагаючись знайти відповідь: чи передбачене фінансування ліків, необхідних для їх життя. Відповіді нема. Проте зрозуміло, що під час зміни принципів фінансування будуть згорнуті попередні держпрограми. Але чи з’являться натомість нові?

Вичерпних відповідей нема не тому, що реформатори байдужі до їхніх проблем, а тому, що Державний гарантований пакет буде затверджений лише після того, як будуть прийняті відповідні законопроекти й МОЗ зможе ініціювати зміни до держбюджету на 2017 рік. Тоді й затвердять перелік.

Замкнене коло: нема законів – нема держгарантій, нема держгарантій – хворі проти будь-яких нових законів.

Профспілки медиків

Ці організації дбають, насамперед, про погашення існуючої заборгованості по зарплатні. Вони виношують свої плани щодо змін до держбюджету-2017 (вимагають збільшення субвенцій) і скаржаться на відсутність підтримки з боку МОЗ.

Реформа викине профнепридатних лікарів на мілину. Під час скорочень ліжко-місць та банкрутства деяких закладів градус критики з боку профспілок, ймовірно, зросте. Але як насправді воно буде - покаже життя.

Можна погоджуватися чи не погоджуватися з аргументами цих критиків, але їх зрозуміти можна. Що стосується пацієнтських організацій, то їх не просто можна зрозуміти, але й необхідно враховувати їхні інтереси. З профспілками складніше. Гасити заборгованість, звичайно ж, треба за будь-яких умов. А от чи варто перекладати майбутні матеріальні потреби неконкурентноздатних медиків на платників податків – питання.

Лікарі у схемах

Та є ще одна категорія критиків, зрозуміти яких не просто важко, а дуже важко. Це ті люди, які під час Революції гідності стояли пліч-о-пліч, а потім стали ворогами. Мова про найлютіших опонентів Уляни Супрун та її команди, а саме - про екс-міністра МОЗ Олега Мусія та колишнього кандидата на цю посаду, а нині голову Комітету ВР з питань охорони здоров’я Ольгу Богомолець.

Спочатку Мусій шукав диплом Супрун і ставив під сумнів її освіту. Коли диплом було оприлюднено, пан екс-міністр почав лякати громадськість тим, що принцип співоплати за деякі послуги призведе до того, що з хворого на апендицит вимагатимуть 90% плати за операцію. Це неправда, оскільки законопроектом передбачено, що подібні екстрені випадки повністю покриваються державою.

Що ближчою до реалізації стає реформа, то пристраснішою стає критика з боку професора та співачки Ольги Богомолець. Свого часу вона загальмувала всі ініціативи Олександра Квіташвілі, звинувачуючи його у намаганні перетворити лікарні на торгівельні центри, нині ж інкримінує команді Уляни Супрун – цитую – «свідомий геноцид українського народу».

Під пильним оком Богомолець кожен крок, кожен рух реформаторів. Навіть така безневинна ініціатива Уляни Супрун, як «руханка за реформи» о дев’ятій ранку – вже предмет критики: «Танцює в робочий час».

Секрет для обраних

Консиліум добіг кінця: діагноз українській системі охорони здоров’я давно поставлений, терапія давно визначена. В експертному середовищі (до якого, безумовно, належать і Мусій, і Богомолець) чудово розуміють, що реформа неминуча. Експерти одностайні щодо принципів, на яких вона повинна ґрунтуватися. Й саме ці принципи закладені у програмі Уляни Супрун. В її концепції, власне, немає нічого нового.

У МОЗ не приховують, що запозичили деякі напрацювання попередників, зокрема, Олександра Квіташвілі. Але й у програмі Квіташвілі було багато від попередньої команди: деякі положення програми збігаються зі стратегією, розробленою МОЗ у 2014 році, під керівництвом Мусія. Свого часу власну стратегію написала й Ольга Богомолець - «25 кроків до щастя».

В усіх цих програмах, концепціях та стратегіях передбачена зміна фінансування, усі вони тяжіють саме до тієї східноєвропейської моделі, яку зараз намагається втілити у життя Супрун.

Навіть за часів Януковича команда тодішнього віце-прем’єра Сергія Тігіпка визначила основні вади медичної системи, а експерти (незалежно від політичної чи будь-якої іншої орієнтації) радили припинити фінансування абстрактних ліжко-місць й визнати міжнародні протоколи лікування.

Але тоді (за часів Януковича) вирішили зачекати з непопулярною реформою. Влада відчувала, що реформа порушує негласний суспільний договір: коли «еліта» заплющує очі на дрібні зловживання бюджетників, надає пільги пенсіонерам, а натомість отримує можливість красти мільярди.

Чому ж сьогодні, коли старий суспільний договір порушено й громадськість вимагає змін, у реформаторів так багато ворогів навіть серед вчорашніх соратників?

Справа в тому, що тема медичної реформи – найбільш маніпулятивна сфера. Оскільки мова йде про страждання, хвороби й смерть, то кожен недолугий крок реформатора чи високопосадовця можна витлумачити як злочин.

Кожну невдалу закупівлю ліків назвати «закупівлею смерті». Кожний закритий заклад інтерпретувати як канібалізм або ж, користуючись термінологією пані Богомолець, «як свідомий геноцид власного народу».

Критикам реформи зручно переслідувати власні цілі (навіть коли такі цілі зводяться лише до політичної конкуренції), прикриваючись екзальтованими фразами. Але є нюанс.

Якщо, скажімо, профільний комітет ВР під керівництвом Ольги Богомолець замість співпраці з МОЗ буде блокувати реформу Супрун (як свого часу заблокував реформу Квіташвілі) й продовжить відчайдушно битися за кожну кому у кожному законопроекті, то й власну програму «25 кроків до щастя» Богомолець може перейменувати на «25 років до щастя».

І наостанок. Щастя не буде. Люди як вмирали, так і вмиратимуть, це, зрештою, закон природи.

Життя як було складним, так і залишиться. Єдине, що може зробити МОЗ – трохи покращити його якість та збільшити його тривалість на кілька років. Але для цього українська медицина має пережити власну Революцію гідності, тобто реформу. З непопулярними рішеннями, помилками й навіть жертвами. Іншого шляху просто не існує.

Вперше стаття була опублікована на Текстах у травні цього року